«Присягаємо, що не зложимо зброї, не перервемо боротьби!..»

«Присягаємо, що не зложимо зброї, не перервемо боротьби!..»

Як відзначали українську Соборність після проголошення Акта Злуки

1919 рік

“Надворі стояла зимова погода та кріпкий сивий мороз. Снігом вкриту Софійську Площу залили маси народу, – так описує день проголошення Акта Злуки у 1919 році в спогадах “Від легенд до правди” Лонгин Цегельський – політик, дипломат, на той час був секретарем іноземних справ ЗУНР. – По боках площі військо, наші Січові Стрільці, що у французьких шоломах виглядали ще рослішими, утворили чотирикутник, призначений для духовенства і представників держави… Українські прапори лопотіли у вітрі на високих щоглах. Ось так виглядала Софійська Площа, коли о 12-й вполудне ми, західноукраїнська делегація в силі 65 голов, Директорія та придніпрянський уряд і штаб, заїхали на неї військовими самоходами. Ми стояли двома групами – представники двох українських земель… По галицькому боці переважно селяни в своїх місцевих ношах, по боці Придніпрянців самі інтелігенти. По галицькому боці старші люди, деякі сивоволосі, по боці Придніпрянців відносно молоді люди. Між галичанами я був один із наймолодших; між Придніпрянцями Чехівський, Винниченко, Петлюра і Мартос – хоч дещо молодші від мене – були найстаршими… Та ось пролунала команда почесного куреня: “Позір!” і прапор його схилився до половини. Десь на Печерську залунав перший гарматний стріл… Рівночасно з першим стрілом загули дзвони на Мазепинській Дзвіниці Софійського Собору. З великої брами Собору вийшла церковна процесія: золототкані корогви, блискучі патериці, духовенство в святочних ризах… Після молебню заграв марш і почали рухатися військові колони. Лави за лавами … понад
10 000. Першою появилася кіннота – Придніпрянці. Коні чудові, козаки один в одного! Їхали свобідно, по-козацьки вигукуючи “Слава!”. Публіка вітала їх одушевлено. За кіннотою полки піхоти. Салютували шаблями. Аж ось публіка нагло загуділа, закричала: “Слава! Слава! Слава!”. В залізних шоломах, рослі, стрункі наближалися Січові Стрільці. Наче могутня думкою керована машина, ішли їх лави – самопевні, здисципліновані. Увесь час, як вони проходили, живою рікою гриміло “Слава!” За полками Київських Січових Стрільців чути тяжкий гуркіт. Це артилерія. Польові гармати, батареї за батареєю. А далі мортири, гавбиці. По чотири пари коней тягне їх. Залізо бряжчить якось грізно. Під кінець кілька панцирних авт. За панцирниками – кіннота і кінець дефіляди”.
Так 22 січня 1919 року відбувалося офіційне урочисте проголошення злуки Наддніпрянської та Західноукраїнської Народної Республіки. Невдовзі уряд УНР залишив Київ, який захопили більшовики. Більшу частину Західної області УНР окупували польські війська, Північну Буковину – румунські, Закарпаття відійшло Чехословаччині. За часів радянського панування на Наддніпрянщині проголошення незалежності УНР (22 січня 1918) і День Соборності не відзначали, і згадки про ці події були табуйовані. В Західній Україні та в еміграції українці, наскільки дозволяли обставини, зберігали традицію відзначення злуки. У 1920–30-ті роки святкові заходи зводилися до урочистих академій. Їхні програми друкувалися в україномовній пресі. Обов’язковим елементом таких заходів було виголошування урочистих промов, зачитування тематичних рефератів, декламування віршів, а на завершення – мистецька частина. А ще в періодиці публікувалися історичні документи – передвступний договір, ухвала Української Національної Ради (у Львові) про злуку, Універсал Директорії про злуку. Для емоційного піднесення також друкувалися спогади учасників проголошення злуки у Києві.

1939 рік

Після набуття автономії Карпатською Україною її уряд урочисто відзначив 20-ту річницю проголошення Злуки. День 22 січня 1939 року став символом національного єднання жителів краю з українцями по інший бік Карпат.
“Від самого ранку поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці (м. Хуст) на маніфестації, – зі спогадів письменника Василя Гренджі-Донського. – Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Тисячі возів, роверів, авт заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячі синьо-жовтих прапорів по вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу: Гуцульщина, Хустщина, Волівщина, Севлющина, навіть із далекої Ужанщини та Середнянщини людей повно. Це ж річниця української соборності, велике свято! Під синьо-жовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах. Біля тридцяти тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя.
Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні прапорів, і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Під звуки маршових пісень легко маршувати, радість, утіха і якась невимовна гордість підносить душу.
Три години тривав похід вулицями нашої столиці, і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні збори на площі. Вже речники промовляли з півтори години, як з’явився прем’єр Волошин, що якраз прибув з подібних зборів у Білках. А в Білках учасники вигукували: “Геть з чехом міністром, хочемо міністра українця!”
Вже кінчалися збори, як влетіло авто міністра Ревая, що повернувся із маніфестаційних зборів у Сваляві. Це колишня твердиня фенциківщини, тепер ось часи змінилися і святкує і Свалява з нами”.

1940-ві роки

Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія 22 січня як День державності та соборності України визнавали за одне з найбільших національних свят. ОУН мала на меті розбудову незалежної української держави на всіх українських етнічних землях.
«За Українську Самостійну Соборну Державу!» – їхнє гасло. Присяга вояка Української Повстанської Армії мала такі слова: «Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю ycix Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського: Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу». Наказ командира з’єднання груп «33» військової округи «Турів» Кайдаша за грудень 1944 року зобов’язував: «1. Провести підготовку до відсвяткування річниці Свята Соборності (22 січня) та Свята Крут. 2. Підготовити відділи до прийняття присяги на Свята Крут». А директивний документ командування армії «Напрямні та плян виховно-політичної роботи в УПА» від 1 січня 1945 року в розділі «Національні свята» чітко визначав, що «в дні 22 січня перевести з вояками та командним складом Свято Соборності і незалежності українських земель. Кличі на це свято такі: «22 сiчня 1918 – 22 сiчня 1919», «Cлaвa Укpaїнськiй Caмoстiйнiй Coбopнiй Дepжaвi!», «Xaй живe Укpaїнськa Haцioнaльнa Peвoлюцiя!»
«День 22 січня – це наше найбільше національне свято, свято Самостійної й Соборної Української Державності! – йдеться у наказі ОУН від 22 січня 1946 року. – Ідеал 22-го січня – це наш всенародний ідеал, наше прагнення і наша ціль! Присягаємо, що не зложимо зброї, не перервемо боротьби, не завернемо з шляху Національної Революції, доки знову не здійснимо цього Великого Святого Ідеалу, доки не здобудемо Української Незалежної Держави!».

1989 рік

В УРСР перше відзначення Злуки відбулося у Львові 22 січня 1989 року. Організували його члени Марійського товариства «Милосердя» та Української гельсінкської спілки. На подвір’ї собору Святого Юра зібралися львів’яни для участі у молебні, який проводив монах греко-католик. Міліція не заважала, натомість представники російської православної церкви увімкнули музику з гучномовців.
1990 рік
В Україні 21 січня 1990 року відбувається одна з найбільших у Центрально-Східній Європі масових акцій – «живий ланцюг» – як символ єдності східних і західних земель України. Вона присвячена 71-й річниці Акта Злуки. За неофіційними підрахунками, учасниками «живого ланцюга» стають від одного до трьох мільйонів людей. Узявшись за руки, вони створюють безперервний ланцюг від Івано-Франківська (оскільки саме це місто у 1919 році було столицею ЗУНР) через Львів до Києва. Оскільки день Злуки (22 січня) припадав на понеділок, то організатори вирішили провести акцію напередодні, у неділю. Бо задіяти стільки людей у будній день було б неможливо. «Живий ланцюг» простягнувся практично на 700 км. Акція засвідчила, що українці подолали страх перед комуністичною партією і готові протистояти тоталітарному режимові.
33 роки тому ця подія стає провісником падіння СРСР і відновлення незалежної України. «Це перша спроба публічно відзначити роковини української самостійної соборної держави, «поклонитися УНР і ЗУНР», – із записки ідеологічного відділу ЦК Компартії України про плани політичних акцій Народного Руху України на січень 1990 рік і заходи щодо їх нейтралізації. – Живий людський ланцюг має, за задумом його ініціаторів, символізувати єдність західних і східних земель України, єдність духовної культури українського народу, єднання церков, а головне – показати, наскільки населення республіки підтримує Рух. Переконати лідерів НРУ у недоцільності організації живого ланцюга, його безплідності не вдалося. Вони наполягають на проведенні цієї акції і мають намір звернутися до партійних і радянських органів за допомогою в її здійсненні”.

2020-ті роки

Із 1999 року День Соборності був запроваджений Указом Президента України на державному рівні. А “живі ланцюги”, які символізують єдність українського народу, уже стали традиційними для відзначення Соборності. У Києві такий ланцюг проходить через міст Патона, що з’єднує правий та лівий береги столиці.
***
Нині Україна відстоює свою незалежність та бореться за соборність своїх земель з тим самим агресором, що і в 1919 році. І лише разом, об’єднавши зусилля усіх громадян України по обидва боки Дніпра, ми зможемо зберегти нашу країну і повернути окуповані росією території.

Підготувала Наталя Слобожаніна,
співробітниця Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами Центрального державного архіву зарубіжної україніки).

Добавить комментарий