Присвята матері

Присвята матері

Полтавський письменник Гліб Гаврилов присвятив нову книгу своїй матері – легендарній фронтовій лікарці

Сам літератор – теж за фахом лікар. Є автором десяти книжок – романів, повістей, оповідань, художньо-автобіографічного двотомника. Нещодавно в Полтавському видавництві “Дивосвіт” вийшла друком його нова книга “Печальных судеб крестный ход”.
“Світлій пам’яті моєї мами Наталії Яківни Потапової, чия нелегка доля послужила основою ряду сюжетних ліній цього роману, присвячую”, – написав автор.
Наталія Потапова була фронтовим лікарем, пройшла дорогами війни до повної перемоги над нацизмом.
На обкладинці книги полтавський художник Євген Самойлов зобразив молоду жінку у військовій формі часів Другої світової. Якщо порівняти цей портрет з фронтовою фотографією Наталії Потапової, можна помітити схожість, хоча художник малював зі своєї уяви, а не з фото…
У Полтавській міській бібліотеці-філіалі № 6 не раз проводилися зустрічі читачів із Глібом Гавриловим. Він подарував бібліотеці кілька своїх книжок і примірник “Печальных судеб…” у першу чергу підписав на згадку читачам цієї книгозбірні. Тут влаштували виставку однієї книги, доповнили її фотографіями героїні.

Народжена 23 вересня

…Капітан медичної служби, учасниця бойових дій Другої світової війни Наталія Потапова народилася 23 вересня. Цього року саме в день визволення Полтави від гітлерівців і День міста їй виповнилося б 100.
У дитинстві Наталка мало що знала про Полтаву і думати не могла, що колись це місто стане їй рідним. Її сім’я мешкала в Орловській області, потім – у Сибіру, в Кемерові, де людям тоді давали земельні наділи.
Після восьмого класу дівчина вступила на робітфак, потім – у Томський медичний інститут. У 1940 році за розподілом прибула на роботу в Чистоозерну районну лікарню Новосибірської області, де її призначили головним лікарем. А через рік почалася війна.
…У перші дні війни Наталія подала заяву в районний військкомат про відправку на фронт, але їй відмовили, адже залишалася єдиним лікарем у районі. У той час у Сибіру формувалася дивізія, яка в 1941 році брала участь у розгромі гітлерівців під Москвою. Командир штурмової бригади пообіцяв узяти Наталю головлікарем. Просив, щоб її відпустили, але і йому відмовляли. Бригада ось-ось мала вирушати на фронт, а дозволу окружного військкомату на від’їзд Наталії все ще не було. Бійці поїхали, а Наталя залишилася в Кемерові. Через кілька днів її викликав воєнком і сказав: “Прийшов дозвіл – з найближчим підрозділом поїдеш на фронт”. І дав припис.
Дівчина подивилася – документ місячної давності!
“Як?! – вигукнула вона. – Я ж могла поїхати з тією бригадою!” А воєнком відповів: “Я затримав тебе, тому що в районі більше не було лікарів. Але не засмучуйся, а дякуй Богу, що залишилася, та бригада потрапила під бомбардування, і всі загинули”.
У лютому 1942-го вона вже була на Північно-Західному фронті, під Ленінградом…

У медико-санітарній роті

На фронті молода жінка потрапила в окрему медико-санітарну роту і була призначена командиром сортувального відділення. Після бою старший лейтенант Наталія Потапова першою зустрічала поранених, оглядала у величезному брезентовому наметі і визначала, хто безнадійний, кого треба негайно оперувати, а чиє поранення легке і може трохи почекати. Головне було – не помилитися. По три доби не спала. Тільки задрімає за столом – її будять. У проміжках, коли нових поранених не приносили, Наталя робила невідкладні операції й перев’язувала рани.
Одного разу, коли підрозділ передислокувався на нове місце, старшина знайшов у лісі собаку. Наталія прилягла відпочити, а тут медсестра заходить, каже: “До вас новий пацієнт”. Лікарка вийшла на вулицю, а там пес із закривавленою головою. Довелося зайнятися його лікуванням. Врятовану дворнягу назвали Валетом.
Стоїть до Наталії черга на перев’язку – і Валет позаду солдатів. Його хотіли пропустити вперед, але той з місця не зрушив, поки своєї черги не дочекався!
Присвята матеріНаталія Потапова була нагороджена медаллю “За бойові заслуги”. Жінка боролася за життя і здоров’я бійців на Північно-Західному фронті до початку 1943-го. Тим часом до міста на Неві підтягувалися наші війська, і незабаром блокада Ленінграда була прорвана. Всіх учасників прориву нагородили, але Наталя отримати нагороду не встигла, бо навесні 1943 року сама потрапила в госпіталь. Три доби майже безперервно повзала між пораненими на колінах, обстежуючи їх. Син Наталії Яківни вважає, що через таке навантаження на коліна у неї почав розвиватися асептичний артрит. Кілька місяців Наталія пролежала в госпіталі, потім її демобілізували.
Довідку про це вона заховала і знову пішла на фронт. Після медкомісії її відправили в Першу ударну армію, яка входила до складу Прибалтійського фронту.
– Там наші ліквідували опір ворога тільки дев’ятого травня сорок п’ятого, – згадувала Наталія Яківна. – Вже Прибалтику давно обійшли війська, в кінці 1944 року німців узагалі не було на території Радянського Союзу, а цей острівець німецького опору залишався в Прибалтиці до кінця війни.
Закінчила війну Наталія Потапова у званні капітана медичної служби. Нагороджена орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни та медалями. Мала також нагороди ювілейні й трудові.

А була, як весна, – молодою, красивою

У сина Наталії Яківни Гліба збереглися давні фотографії матері. Ці чорно-білі світлини свідчать, якою молодою і красивою вона була у грізні роки війни. Наталя любила їздити верхи на коні, її батько був конюхом. На війні Наталя хотіла бути снайпером. Усі її брати влучно стріляли, і сама вона з відстані 25 метрів влучала в сірникову коробку з пістолета. Але снайперами ставали рядові бійці, які вміли добре стріляти, а вона – офіцер, до того ж лікар.
…Іноді Наталії Яківні, як людині сміливій і кмітливій, давали на фронті доручення, не пов’язані з її прямими обов’язками. Якось доручили відвезти пакет з важливим повідомленням від одного командира іншому. Розповіли, як їхати, дали коня. Пакет вона відвезла, виїхала назад, а вже темніло, лінія фронту була поруч. Їй пропонували: “Залишайся, куди ти поїдеш на ніч?” Але вона не послухалася і заблукала: навколо ліс. Невідомо, ким вже територія зайнята – своїми чи ворогами. Тоді дівчина відпустила повід, і кінь сам знайшов дорогу.
Відступаючи з Прибалтики, німці замінували ліс. Тому за визначені межі виходити заборонялося і бійцям, і медикам, і пораненим. Саме дозріли ягоди, і дехто все ж бігав у ліс. Тоді командири вишикували особовий склад і перевіряли, у кого язик чорний від чорниці. За порушення карали гауптвахтою. Та Наталя “погоріла” не на такій “провині”. Якось із колегою-медиком вирішили покататися на конях. До їхнього начальника приїхав командир іншого підрозділу. Поки вони розмовляли, коні стояли прив’язані. Молоді медики скористалися моментом: відв’язали коней, сіли верхи і поїхали. Командири вийшли з намету, а коней нема. Потім побачили, що винуватці повертаються… Їхній командир хотів покарати своїх підлеглих, але приїжджий попросив, щоб той їх простив.
З великим душевним болем згадувала Наталія Яківна після війни дітей із концтабору “Саласпілс”, яких одного разу привели до неї в госпіталь. То був один із найбільших і найжахливіших концтаборів у Європі.
Хлопчиків і дівчаток тримали там, щоб робити над ними досліди і брати кров для гітлерівців. Коли малих в’язнів звільняли, вони були наче живі трупи. За звичкою руки простягали, як у концтаборі, коли хотіли показати: “Я ще можу здавати кров – не вбивайте мене, а дайте хліба”.

Коханого війна не пощадила

Своє перше кохання Наталія зустріла на фронті. З начальником автослужби бригади вирішили одружитися після війни. Дівчина потрапила в госпіталь і відстала від своєї частини. Семен шукав кохану, але госпіталів було занадто багато… Тоді він написав листа її батькам у Сибір, з їхньою допомогою зав’язалося листування.
У кінці війни Семен, як військовий фахівець, приймав техніку в Румунії. Писав Наталі звідти, потім листи припинилися. Наталя намагалася з’ясувати, що трапилося, – запитувала в його друзів, надсилала запити в Міністерство оборони. Нарешті їй повідомили, що на групу фахівців напали румунські націоналісти і всіх знищили… Дівчина важко пережила особисту трагедію. Втративши коханого, довго не виходила заміж.

Не хотіла залишати армію

З жовтня 1945 року почалася масова демобілізація. Звільняли з війська в першу чергу жінок та поранених. Наталії не хотілося залишати службу. Їй подобалася армія, чіткий режим. Із задоволенням би залишилася, але кульгала. Тож повернулася до батьків, у Кемерово. Працювала головним лікарем у міській лікарні. Вийшла заміж за свого земляка Віктора Гаврилова. У 1954 році народила сина Гліба. Невдовзі родина переїхала в Туркменію, тому що чоловіку за станом здоров’я необхідно було поміняти клімат.
45 років після демобілізації Наталія Потапова працювала хірургом і травматологом – аж до 1990 року. Вона винайшла свій метод лікування ран, які довго не гоїлися. Безліч людей були вдячними їй за допомогу. У Туркменії Наталія Яківна прожила 50 років, а сина Гліба доля привела в Україну. Гліб Вікторович забрав матір у Полтаву, коли його батько пішов із життя.
Гліб Гаврилов закінчив Донецький медичний інститут, зараз він – головний позаштатний експерт області з тимчасової непрацездатності. То було бажання мами – щоб син став лікарем. А так, можливо, хлопець обрав би долю музиканта. Навчався в музичній школі, отримав диплом із правом викладання. Писав музику, вірші, згодом перейшов на прозу. Дочка Гліба Вікторовича Катя втілила мрію батька і стала професійним музикантом.

Наталія ЖОВНІР
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий