Довгий та спекотний липневий день-трудівник розпочинається. Зайнялася блідо-червоними пасмами зоря на сході, розганяючи липкі світанкові сутінки. З-за соснового бору, за Дзюбівкою, вигулькнула маківка червленого сонця… Аж у зеніті, над Комунаром, зупинилося воно перепочити та й загаялося потім надовго над Загребелькою, засіваючи своїм ласкавим сліпучим промінням все суще на землі.
Ось врешті-решт стомлене сонце зачепилося своїм нижнім краєм за верхівки яблуньок молодого колгоспного саду за царинкою. Ось вогняний диск уже мандрує серед деревець, а потім котиться за гору, в дрімучі луги Кисілівщии, лишаючи по собі надовго широкі багрянці на небі.
Темніє швидко. Від річки, зі Стінки, виповзає заохочена гучними жаб’ячими хороводами волога прохолода.
Вгамовується стомлене село: десь іще брязне відром об бетонну цямрину колодязя необережна хазяйка, у чиємусь хлівці заґелґотять потривожені підозрілим шарудінням за стіною гуси, загавкає у когось на подвір’ї пес-охоронець. Та й тиша…
Але ні, для молоді активне життя тільки і розпочинається. З-за Краснолуцької гори долинають уривчасті звуки музики та співу: «Червону руту не шукай вечорами, ти у мене єдина, тільки ти…»
У сусідньому селі вечір танців. Там солісти вокально-інструментального ансамблю аж з райцентру!
По головній вулиці раз по раз проносяться і мотоцикли, і мопеди, розрізаючи темряву світлом своїх очиць-фар, залишаючи позаду надсадне ревіння двигунів та замішаний з придорожньою курявою бензиновий випал.
Нам, вчорашнім восьмикласникам, теж кортить на танці. Збираються хлопці на велосипедах і з Подолу і з Зеленщини на розі двох вуличок біля старого колодязя з дерев’яним зрубом та високим скрипучим журавлем. Тут і лаву з пів колоди для цеберець влаштовано, і кухоль на цвяхові, мабуть, для найсмачнішої у селі цілющої води.
Кожний велосипед обладнаний освітленням від «динамки», дзеркальцем заднього виду, а ще розцяцькований різноманітними бляшками та німецькими наклейками, наче баский весільний кінь.
За ватажка Только. Він старший за нас на два роки, але відцуратися від гурту не може. Только у нас і за побратима, і за учителя з раннього дитинства. Ну а хто із хлопців може зі звичайнісінької липової дошки виготовити справжнісінький маузер або кольт? Хто з купи металобрухту може скласти велосипеда чи піймати за кілька годин на «донку» відряко карасів на колгоспному ставку?! А може, Только вірний такий? Приїжджала минулого літа до баби Анютини внучка Таня аж з Росії. Дівчина привітна – не якась там міська задавака. Виразні блакитні очі-озерця, зачіска гаврош, ніби кінозірка з глянцевого журналу!
Зберемося увечері гуртом біля колодязя, ляси точимо, а потім на правах старшого іде Только проводжати Таню до бабусиного подвір’я. А одного вечора наш ватажок довго не з’являвся. Вигулькнув раптово з-за кущів густої бузини. Такий розтріпаний увесь, а сорочка на животі ледь не лусне. Став Только діставати з-за пазухи персики, пригощав Таню і, звичайно, нас.
Такими рідкісними для села фруктами можна було розжитися тільки в садку діда Тарана, знаного в окрузі мічурінця. Невідомо як, але довідався хитрий сищик-садівник про те, хто непроханий обніс його дерева. Поскаржився дід на хлопця його матері. Таких кров’яних розмальовок від гнучкої лозини на спині та плечах Толька я ніколи в житті не бачив. Воно так на селі ведеться: «Про своє збіжжя дбай, а чужого не чіпай». Майже до кінця літа довелося нашому ватажку не те що носити ту злопам’ятну сорочку із довгими рукавами, а навіть і купатися в ній у Груні.
* * *
Закінчувалися канікули, Таня поїхала додому. А згодом Толькові від дівчини прийшов лист із її фотографією. Друг зберігав від сторонніх очей ту світлину у своїй улюбленій книзі «Острів скарбів» і тільки єдиного разу чомусь показав ту фотографію мені: усміхнена Таня на фоні фонтанів біля царського палацу, а на зворотньому боці підпис: «Помни и храни» .
Танцювальний майданчик біля клубу обгороджено високим штахетником. На вході коло хвіртки сувора завклубом тітка Тамара. Вона сама порядкує на «культурному міропріятії». Їй вирішувати: п’яненький – назад, підліток – теж додому в люлю. Щоб отримати дозвіл на проведення танцювальних вечорів у супроводі ВІА, нашій завклубу довелося оббивати пороги кабінетів аж обласних партійних чинуш. І тільки, мабуть, тому, що тіточка Тамара чудова співачка, знана на республіканському рівні, дозвіл їй надали, але тільки до першого надзвичайного випадку.
Естрада на узвишші була прикрашена ялинковими гірляндами. Над головами артистів обертається, сліпить округу яскрава срібляста куля. Протискаємося зі своїми велосипедами мимо мототехніки між численними гуртами молоді поза парканом ближче до естради, щоб бачити патлатих голосистих солістів з модними, імпортними інструментами.
На майданчику тиснява. Танці переважно швидкі, «шейки», коли майже усі прагнуть усередину майданчика, і рідше повільні, коли залишається у центрі десятків зо три пар.
«Над землей летели лебеди
Солнечным днем.
Было им светло и радостно
В небе вдвоем», – звучить протяжно та щемно з динаміків.
«А хто ж ото так танцює у парах з парубками, за кілька кроків за парканом?! Здається, знайомі нам дівчата… Овва! Так це ж наші однокласниці. Он Галинка, он Люба з нашого кутка, а далі Наталка з кавалером…Тю, так тут їх пів класу зібралося… Бач, які «лебідоньки»: коси порозплітали, кофтини квітчасті надягли, куценька спідничка-парасолька на кожній. Не лебідоньки, а пави вони недопатрані! Ми думаємо, що дівчата не з’являються на посиденьки до нашого колодязя, бо втомлені надміру, допомагаючи матерям у ланці. А тут, бачиш, у дівки вони записалися.
І тіточка Тамара теж добра штучка! Однокласницям нашим на танці – будь ласка! А нам – зась! Та он Вітькові сам голова колгоспу наручного годинника вручив за допомогу в зборі ранніх зернових! А тут – заборона!» – нашому обуренню не було меж. Роз’їжджалися пригнічені по домівках…
Після дебюту однокласниць на вечорі танців унадилися в наші краї два парубки з сусіднього села: один – учорашній десантник, а інший – прикордонник. В ті часи було почесно носити військову форму «дембелям» аж до звільнення у запас із армії наступної партії солдатів.
Дівчата наші стали вечорами самостійно гуртуватися на Зеленищині навпроти кладовища, де біля однієї із садиб вкопано широку лаву. Там «вулиця» була здавна – одне покоління молоді змінювало інше, а місце збору постійне. Чому поряд із цвинтарем? А, напевно, тому, що вулиця центральна пролягла на дальні села. І дівки в окрузі споконвіку водилися ставні та красиві, як стиглі вишеньки. Можливо, так було тому, що змалечку купали їх матусі у запашному різнотрав’ї, полоскали коси у воді з любистком. Традиція така давня: якщо у господині народилося дівча, то у неї на подвір’ї у квітнику під вікном повинен рости хоч один кущ любистку.
Хлопці зберуться увечері потеревенити біля старого колодязя, а без дівчат і не цікаво зовсім. Навіть свіжі анекдоти від Толька не смішать. Краще подивитися, що ж там на вулиці діється?
Підповзаємо обережно до урвища на краю цвинтаря. Гомін внизу коло лави, «касетник» увімкнули гості-парубки. Але майже нічого не чути, бо далеченько. Та й не видно нічогісінько. «Вулиця» – не клуб, світла тут немає. Проте можна підібратися ближче до зборища з тилу, з боку городу. Залягаємо дружно в густо насаджених соняшниках, під латами паркану.
Дівки наші тримаються купи, як виводок качат навесні на Груні. Врешті-решт хвацькому десантнику вдається виманити, здається, Галинку на кілька кроків від гурту, ближче до нас.
– Ти, Галочко, не замерзла часом? – намагається парубок обійняти дівчину.
– Та ні, ні, – схвильована Галя інстинктивно впирається руками у груди десантнику, задкує, але за спиною лати.
– А давай мотнемося на Залуг. У хлопців нові касети з’явилися. Група АВВА. Клас! – продовжує той спокусливо.
– Та ні, уже пізно. Якщо до дванадцятої додому не прийду, то мати й на танці завтра не пустять, – хвилюється-вагається дівчина.
– Галю! Галю! Що ви там шушукаєтеся? – то вже Наталка репетує, можливо, від заздрощів. – Ходіть до нас, будемо танцювати!
З часом дівки дружно забігли по своїх нагальних справах до двору, а прикордонник мерщій до лат. Розстебнув неборака поквапливо матню і давай дзюрити в соняшники. Лежимо крячками, втиснувши лиця у матінку-землю. А клятий відмінник бойової і політичної підготовки поливає темряву, наче з кулемета січе. Навіть польові цвіркуни заклякли. А навкруги тхне, як за сільським буфетом від порожніх пивних діжок із алюмінію.
Відмивалися ми від того огидного запаху цілющою водою зі старого колодязя. «От халепа, от наруга невидана!» – боряться думки в голові.
* * *
Обставини, що склалися, вимагали рішучих дій у відповідь. Потрібно було віднадити від нашого краю тих краснолуцьких зайд, добряче їх пововтузити. Але що можемо ми, підлітки, вдіяти хвацьким десантнику і прикордоннику? Сили були явно не нашу користь…
Вирішили вплинути на однокласниць: не бажають із нами водитися, то нехай вечорами сидять по домівках і носа не висовують за поріг хати.
Дівчата збиралися на «вулицю» раніш, з першими сутінками. От і треба їх налякати з кладовища: накинувши на плечі простирадло, добре погарцювати над урвищем. Та чи помітять ті, ранні дівки, нас, «небіжчиків», у темряві?
Найкращий варіант запропонував умілець Только. Змайстрували ми з сухих очеретин розкосу донизу рамку в ріст людини, закріпили на ній біле простирадло. Здалеку опудало наше справді скидалося на страхітливого привида. Тільки яким чином змусити його рухатися?.. На світанку, перед ранковою рибалкою, ми напнули між тополькою на кладовищі над урвищем та високою гіллястою шовковицею на городі за «вулицею» дві надійні волосіні, котрі могли, мабуть, і сома стокілограмового з Груні втримати, примудрувавши до верхньої перекладини опудала зігнуту кільцем защіпку. Для активних дій залишалося дочекатися вечора…
Дівчата вже зібралися, парубків виглядають, а ми під тополькою проводимо останню «бойову» нараду.
– Через десять хвилин, коли я вже буду на шовковиці, видерешся на дерево. Прикріпи швиденько кільце до волосіні і ось це – під простирадло, – Только дістає з кишені ліхтарика. – Зрозуміло…
– Угу, – киваю я, ще раз дивуючись винахідливості друга.
– Тільки ввімкнеш світло – грудкою донизу. І замріть тут усі, – застерігає ватажок.
Керував Только опудалом майстерно, ніби донкою на рибалці! Палаючий білим світлом «привид» то зависав на волосіні, то стрімголів летів до «вулиці»! Теревені дівчат стихли, вони розгубилися… А коли опудало на хвильку зависло у них над головами, страшенно злякалися.
Зчинився лемент: «А! Ой-ой! Ой! Матінко рідна!» Галасували дівки несамовито, збившись у тісну купу.
На гучні крики із двору вискочив дядько Василь в одному спідньому, за ним заспана простоволоса тітка Шура. Кинувши свій сторожовий пост, від колгоспного гаража пришкутильгав, хекаючи, дід Клєтка із дробовиком.
Але «привида» вже не було. Только швидко зняв опудало з волосіні на шовковиці і хутко загубився у городній зелені.
Вислухавши розповіді дівчат, дядько Василь довгенько чесав потилицю, потім сплюнув через плече, тільки й промовивши: «Д-а-а-а, чортівня якась!..»
Клєтка шипів зраненими легенями, заспокоював присутніх: «Ш-ш-ш! – вгамуйтеся. На війні і не такі страхи були. А це, напевно, ш-ш-ш-інопланетяни трапилися. Ш-ш-ш-казали по радіо, що кружляють вони над
ш-ш-ш-містами великими, все щось ш-ш-ш-видивляються, а це, ба, і до нашого ш-ш-ш-села добралися».
«Лебідочок» наших того вечора по домівках розводили дядько Василь і дід Клєтка: дядько проводжав на Зеленщину, а дід на Поділ. Сторожко вдивлявся старий вояка у нічну темінь, раз у раз підсмикував ремінь рушниці із добрячим зарядом солі.
Зборища на «вулиці» припинилися. Селом поповзли чутки про надзвичайно дивне надприродне явище. А ми кілька днів не могли вільно дихати – від надмірного реготу боліли не тільки ребра, а й животи…
Та десь через тиждень, після танців, знову зборище: гомін, сміх, магнітофон звучить. І десантник із прикордонником тут же. Ну, постривайте, знатимете, як без нас гуляти!..
Підготовка була недовгою: Только тінню прошмигнув через вулицю до шовковиці стороною, розмотуючи на ходу котушки з волосінню.
Знову над урвищем, з кладовища, з’явився привид і загрозливо наближався до «вулиці». Запанувала тиша, тільки байдуже розривався від надмірної гучності касетник. Та переляк тривав недовго. Десантник вихором метнувся через вулицю до крутосхилу, став майстерно, на чотирьох, дертися догори. Звичайно, чекати на вояка нам не було ніякого сенсу: миттю кинулися врізнобіч.
А слідопит-прикордонник, втягнувши голову у плечі, скрадався до шовковиці. Толькові нічого не залишалося, як ломонутися із верхівки дерева донизу, залишивши все, як є. Злопам’ятну сорочку свою подер на шмаття. Тільки прудкі ноги та високі ряди кукурудзи врятували втікача від стрімкої погоні. Не відали ми, хлопчаки, що воно таке – справжній військовий вишкіл та відвага!
* * *
Наступного дня надвечір ріжемося біля колодязя у «землю». Місце придатне: повсюди ґрунт, як камінь, а тут м’який, зволожений. Накреслили чотири метрові квадрати і відрізаємо по черзі один у одного шматки володінь. Складаним ножичком треба вцілити у ґрунт по-дорослому, кидаючи його за лезо «вертунцем». Только вже давно майже позбавив і мене, і Вітька, і Миколу наділів. Залишилися крихітні острівці, що вже й двома стопами не стати.
Раптом з-за рогу диркунець «Карпати» чмихає. І прямісінько до нас… Лишенько: та це ж десантник із прикордонником!
– Ну що, фокусники, дуркуєте?! – підіймається загрозливо з багажника десантник. На голові у нього берет набакир, як гребінь у Клєтчиного зозулястого півня-забіяки, на кітелі значки рядами блищать, тільник у чорно-білу смужку груди широкі рве. – Ваша робота? – кидає нам до ніг брудне зім’яте простирадло з уламками очеретини.
Вклякли ми, похнюпивши носи. Тільки щоки Толькові запалали, наче яблука червоні, та вилиці жовнами заграли. Та й куди тікати зі свого кутка?! Хіба що матері під спідницю…
Ми не розгубилися навіть тоді, коли зненацька оточили нас численні залужани на Івана Купала. Жалили ті кропивою нещадно: вогнем пекли не тільки руки, а й щоки і вуха! Вистояли спина до спини, плече в плече до темряви, відштовхуючись від нападників жмутками кропиви.
– Що затихли, кулібіни? А це чий? – лукаво мружиться, то ввімкне, то вимкне Тольків ліхтарик цибатий прикордонник.
Мовчимо, ні пари з вуст. Тільки піт рясний по спині градом.
Десантник підійшов до прокреслених квадратів, став одним чобітком на залишок мого найменшого володіння та як кине вертунцем ножика – лезо ввігнав у ґрунт по самісіньке руків’я! А потім, не заступаючи за межу, зігнувся «ластівкою» та й відкреслив у Толька усю його «землю».
– Учіться, салабони! – каже задоволено. – А дівчат щоб більше не жахали. Попереджаю вперше і востаннє.
– Добре, босота, повертаю вам ліхтарика, бо котромусь перепаде від батька за пропажу такої імпортної штучки по саму зав’язку, – змилостивився і прикордонник, по-змовницьки підморгнувши товаришу.
– Так, мафіозі місцеві, довго триндіти не будемо. Підтягуйтесь на «вулицю». Записи «АВВА» є. Музон супер! – вмостився на сидіння ззаду десантник, аж амортизаційні пружини мопеда жалісно так заскрипіли.
– Пронесло! – видихнулося із полегшенням.
Після викриття на «вулицю» ми так і не з’явилися ні того, ні наступного разу – хотілося взагалі про неї забути. Але минали дні, йшов рік за роком… У старших класах частенько відбувалися шкільні вечори відпочинку з розвагами і танцями. Однокласниці дивним чином змінили своє ставлення до нас – стали якимись зацікавленішими. Чи то притлумився у них потяг до раннього дівування, чи то, може, сама матінка-природа надолужувала згаяне: формувала хутко з безвусих хлопчаків справжніх чоловіків? Схід сонця після випускного вечора зустрічали взявшись за руки на містку через Грунь. Усвідомив кожен, що минають останні хвилини шкільного життя, а зворотного відліку немає.
При нагоді із радістю спілкуємося і донині. За плечима чималенько десятків прожитих літ, але, зізнаюся чесно, у вирі життя з привидами більше здибатися не довелося…
Олександр ДУБОВИК.
м. Гадяч.