“Про гарне думай – гарно й буде”

“Про гарне думай – гарно й буде”

Олександр СІРЕНКО – цікавий співбесідник. На найнесподіваніше запитання у нього є відповідь. Пригадується, як він позаторік, приїздивши з передової у відпустку, картав місцеву владу. Мовляв, мало не в кожному селі Новосанжарського району облаштували дитячі майданчики, а в Нехворощі – ні. “Місяцями своїх дітей не бачив, думав, що вдома їх розважу. Та де там. У Дніпропетровськ на атракціони довелося возити. Хіба то діло? Чи в нас не така дітвора, як у місті?..”
А нещодавно в черговий раз випала нагода поспілкуватися з нехворощанським учасником АТО Олександром Сіренком.
– Уже майже рік вдома?
– Сімнадцятого березня, якщо точніше, уже рік.
– Пригадуєш той день, коли повертався з фронту?
– Аякже!.. Впізнавав і не впізнавав свою Нехворощу. Село змінюється, красивішає. Тепер і в нас є ігрові майданчики. Пригадуєте, я про них говорив? Прислухалась влада, тепер аж два майданчики, є куди дітей повести. А ще ось як дороги поремонтують – взагалі краса буде.
– Багато часу знадобилось, щоб повернутися до ритму мирного життя?
– Буває, що сняться ті жахіття, але нечасто. Я придумав гарний спосіб реабілітації. Не по санаторіях, не до психологів, а мерщій до діла, на роботу. В коновалівській агрофірмі прийняли, як кажуть, з дорогою душею. Трактористу на селі завжди робота знайдеться. Взимку два місяці побув у службі зайнятості, а це вже знову кличуть, весна ж на календарі…
– Що іще нового на мирному фронті?
– Закінчилось моє приймацьке життя. Вісім років “стажу”, це ж вам не абищо. Придбали хатину, перебралися. Де грошей взяв? Я людина завбачлива, складав копійку до копійки. Мільйонів немає і ніколи їх не матиму, а на скромну хатину вистачило. Дідусь у мене молодець, мама прекрасна, спасибі їм, допомогли.
– Мабуть, уже думаєш про домашню ферму?
– Поки що хіба курочок, у перспективі, можливо, порося триматимемо. Та й вистачить. Для чого дружині зайві клопоти, бо ж усе – на її плечі. Я то на роботі, то у відрядженні. Сімнадцять соток городу – є де забавлятися. І їй, і мені.
– Обіцяні два атовських гектари землі отримав?
– Мені ще півроку залишалось служити, як зателефонували із сільради, що землю виділяють. То дружина відносила всі документи. Вже все оформлено, знаю навіть, де мій масивчик. Залишилось в оренду передати.
– Нагадай, де пролягли бойові дороги заступника командира штурмової роти Олександра Сіренка.
– Волноваха, Докучаєвськ, район Світлодарської дуги… Де мене тільки не носило! Коли вже повернулись до воєнних буднів, то скажу, що держава непогано дбала про своїх захисників. Продовольче постачання нормальне, обмундируванням, засобами захисту теж були забезпечені. Ось на мені військова форма й досі. А про командирів (не про всіх, а про більшість) скажу, що вони якісь бездіяльні чи навіть байдужі. Ніякої тобі ініціативи! Невже звідкись із штабу видніше реальну обстановку, ніж на передку? Були такі командири, які техніку більше берегли, ніж нас, бійців.
– З бойовими побратимами часто спілкуєшся?
– Як же інакше! Шкода, не всі вціліли. Ось їхатимемо на Сумщину пом’янути одного з них – міна його знайшла в останні дні служби. Такий життєрадісний хлопчина був. І зовсім ще молодий – двадцять один рік. А полтавський тезка приїде в Нехворощу до мене, сина будемо хрестити, я його кумом вирішив взяти.
– То у вас поповнення в сім’ї?
– Дві донечки до війни народились. Дуже хотілось синочка. Дочекалися.
– Так що найголовніші турботи для Сашка Сіренка сьогодні…
– …трактор, поле, сім’я, заробітки. Хочеться, щоб не покликали більше до зброї. Та як треба буде, то ніде я не подінусь.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий