Про минуле  і сьогодення Крюкова

Микола Анісімов. "Старий Крюків-на-Дніпрі".

Про минуле і сьогодення Крюкова

У художній галереї Кременчука триває виставка картин місцевих митців «Як тебе не любити, Крюкове мій», присвячена 80-річчю визволення від нацистів правобережного району Кременчука, який раніше був окремим містом – Крюків-на-Дніпрі.

Виставка цікава і змістовна. Тут представлено картини знаних митців Кременчука – Миколи Анісімова, Олексія Рубанова, Валентини Линник, Віктора Кобеляцького, Даніїла Данильченка, Надії Нікітіної, Анни Зінчук.
Щира вдячність організаторам виставки за вшанування пам’яті. Вони не тільки сформували вернісаж, а й змусили подумки повернутися до подій, що відбулися 80 років тому. А може, й до віддаленіших хронологічних періодів – часів заснування посаду Крюків. Художні полотна стануть для цього історичного екскурсу чудовими ілюстраціями.
25 листопада 1943 року правобережна частина Кременчука – Крюків-на-Дніпрі – була визволена від нацистів. Через 56 днів після визволення Кременчука. Як зазначила у своїй статті «День визволення Крюкова» директор міського краєзнавчого музею Алла Гайшинська, над Кременчуком уже майорів прапор визволення, а Крюків ще був окупованою територією. І лише пошепки люди переповідали один одному про справжні причини катастрофи німецького ешелону біля гранкар’єру. Про трагедію Кандибиного яру місцева газета повідомила 1944 року. Станція Кременчук почала пропускати ешелони з озброєнням, боєприпасами та продовольством, а у Крюкові були загарбники… 20 жовтня 1943 року Кременчук одержав електроенергію, по трубах пішла питна вода, пекарня дала першу випічку, а в Крюкові за листівки групи лейтенанта Дніпрова фашисти могли розстріляти.
У Кременчуці вже демонстрували радянські фільми, 23 жовтня 1943-го вийшов перший номер газети «Робітник Кременчуччини», 6 листопада був визволений Київ. Та мешканці Крюкова-на-Дніпрі про це нічого не знали. Міцно укріплений ворогами високий правий берег ніяк не вдавалося взяти. І лише коли радянські війська увійшли до Кам’яних Потоків і над окупантами нависла реальна загроза «котла», – 25 листопада 1943 року вони були змушені відступити з Крюкова. Отже, безпосередньо у Крюкові тяжкі бої не точилися. Щоправда, були зруйновані прибережні райони та Крюківський вагонобудівний завод. Коли радянські війська увійшли до міста, стояла глибока осінь. Насамперед потрібно було забезпечити людей продуктами, медичною допомогою. Сапери розшукували приховані міни. Було проведено перепис населення: налічили всього близько 5 тисяч людей. Полкові кухні готували їжу і пекли хліб.
Чи не найтяжче доводилося дітям, які залишилися сиротами. Відтак у Крюкові по вулиці Ковальській для дитбудинку був виділений дім, який колись належав купцю Гриневичу. Директором дитбудинку став «лейтенант Дніпров» – Іван Харченко. Вже 10 грудня 1943 року (через два тижні після вигнання окупантів) дитбудинок прийняв 40 дітей. У міру визволення навколишніх сіл і міст діти прибували. У Крюкові розгорнули кілька військових шпиталів, які діяли до вересня 1944 року. Після того, як працівники Крюківського вагонобудівного заводу повернулися з евакуації, вони не лише відновлювали цехи, а й взяли шефство на вихованцями дитбудинку.
Повоєнний Крюків оживав, відроджувався. Було сформовано міські житлові ансамблі прибережного району, району стадіону та парку культури вагонобудівників, почалася забудова Раківки. Схему планування старого нового Крюкова-на-Дніпрі складено 1946 року Харківським облпроєктом. Крюківський вагонобудівний завод, який 1947 року очолив Іван Приходько, став головним містоутворюючим підприємством. Людям потрібні були, насамперед, хліб та житло. Хліб, тобто роботу, крюків’яни мали на вагонобудівному заводі, який швидкими темпами відновлювався після війни. А житло зводило заводське будівельно-монтажне управління. Справжній будівельний бум 1951– 1959 років до невпізнанності змінив правобережжя. Виросли дво- та триповерхові будинки – цілі житлові ансамблі КВБЗ біля мосту через Дніпро та вагонобудівного заводу, школа, технікум, два дитсадки, літній кінотеатр, парк і стадіон, медпрофілакторій, лікарня.
Ось так виставка у Кременчуцькій міській художній галереї надихнула на пошук інформації, спонукала поринути у минуле, яке нерозривно пов’язане із сьогоденням.

Ганна КУДІЯРОВА
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий