Про що скриплять «скрєпи»

Приміщення колишньої тюрми на колишній вулиці Фрунзе у Полтаві.

Про що скриплять «скрєпи»

Репресії більшовиків стосовно діячів української революції та духовенства

Серед пересічних громадян існує й досі поширена думка, що репресії більшовиків на теренах колишнього СРСР відбувалися переважно у 1930-х роках. Проте джерела свідчать, що репресивний ленінський маховик знищення класових та політичних опонентів було запущено ще у 1917 році. Й упродовж десятиліть він лише ставав жорстокішим і набирав обертів.

На «сопрєдєльной тєріторії»…

Безпосередньо для боротьби з контрреволюцією 5 вересня 1918 року більшовиками було ухвалено Декрет про запровадження на теренах більшовицької Росії «червоного терору». А 3 грудня 1918 року, за зразком Російської надзвичайної комісії, було створено Всеукраїнську Чека – Вучека (надзвичайну комісію). І що характерно, створена Вучека була на «сопрєдєльной тєріторії» на Курщині з тамтешнього армійсько-цивільного контингенту, й абсолютну більшість у ній становили: євреї, китайці, латиші, поляки, росіяни, угорці. Самих же українців у цих каральних органах як губерніальних, так і повітових, були одиниці.
Тож для проведення масових репресивних заходів уже тоді було закладено нібито законне підгрунтя: розбудовувалася на місцях мережа надзвичайних комісій та ревтрибуналів, створювалися перші червоні концтабори, закривалися храми, духовні навчальні заклади та національні громадські інституції, на облік бралися усі підозрілі та неблагонадійні елементи (діячі Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, військовики армії Української Народної Республіки (УНР) та Добровольчої армії Півдня Росії, священнослужителі, представники колишньої буржуазії, члени українських та інших політичних партій, творча інтелігенція…). Зі встановленням нової влади і поширенням більшовицької ідеології у суспільстві запанували страх і безнадія. І ніхто тоді не міг передбачити, що це буде продовжуватися цілу вічність.
У даній публікації прагнемо на основі доступних авторові джерел (документів, періодичних видань, спогадів Віктора Андрієвського, Григорія Ващенка, Дмитра Солов’я, Вадима Щербаківського) розповісти про репресивні заходи більшовиків на зорі так званої нової ери, окреслити духовні скрепи «могутнього» тоталітарного утворення під назвою СРСР.

Жертви більшовицького молоха

Соціальні потрясіння 1917 року в Петрограді шокували переважну частину пересічного населення імперії і водночас послужили поштовхом до революційних перетворень в Україні та подальшого державницького поступу.
Однак у Кремлі, серед правлячої верхівки більшовицької Росії, були на те інші наміри. І задля досягнення мети, відновлення імперії вже в іншому форматі, вони не гребували ніякими засобами: військовою силою, демагогією, дискредитацією очільників української революції і навіть терором.
Про звірства, які вчиняли озброєні загони більшовиків серед військовополонених та цивільного населення (у тому числі під командуванням Муравйова, Антонова-Овсієнка), масові розстріли українців під Крутами (1918), Базаром (1921) сьогодні відомо багатьом. Про інші злочини, скоєні більшовиками у відносно мирний час, – набагато менше.
Упродовж 1918–1921 років внаслідок терористичних актів лише у Полтавській губернії були підступно убиті: перший міністр освіти Української Народної Республіки Іван Стешенко (30 липня 1918 р.), політичний діяч Михайло Коваленко (10 січня 1918 р.), ігумен Амвросій та 16 ченців Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського чоловічого монастиря (5–6 серпня 1919 р.). Розстріляні: актор, режисер, письменник Олелько Островський (1919 р.), славетний військовий діяч, художник і скульптор Михайло Гаврилко (1920 р.), громадський і культурний діяч Андрій Геращенко (1920 р.), громадський діяч і письменник Олександр Грудницький (1921 р.), актор Степан Нінківський (1921 р.). Лише поміж відомих краян у цей короткий період значаться ув’язненими: фундатор і перший директор архіву Костянтин Ляхович, громадський діяч Іван Ліщина-Мартиненко, кооператори Кость Божко, Дмитро Шульга, Михайло Токаревський, письменник Юрій Горліс-Горський, директори полтавських гімназій Іван Прийма, Варвара Морозовська, статистик Дмитро Соловей, музеєзнавець Михайло Рудинський і його сестри Марія і Євгенія та ін. За офіційними даними, лише за вироками Вучека за неповних два роки (1918– 1919) було розстріляно 9641 чол., з них так званих контрреволюціонерів – 7068, інших – за «буржуазність». (На жаль, відповідної статистики по Полтавській губернії ми не маємо).
За спогадами в’язня полтавської тюрми, свідка розстрілів Михайла Тарасюка, які наводить статистик Дмитро Соловей, страти відбувалися таким чином: «На розстріл викликали звичайно цілком роздягнутих,.. виштовхували в темне приміщення. Там, раптом б’ючи в очі, засвічувалась електрика, і в ту ж мить пострілом у потилицю кат нищив свою жертву, що зупинялася, зажмуривши очі…»
Арешти були адресними і груповими. Так, приміром, уже весною 1920 року у Полтаві було заарештовано ряд представників старої інтелігенції, які нібито утворили Комітет визволення України. У буцегарні опинилися професор місцевої гімназії, співробітники губнаросвіти Ніковський, Балик, Лойко, комендант театрів Юрченко; діяльність Комітету тісно пов’язувалася з Українською партією соціалістів-революціонерів (УПСР).
Важливо, у тому числі і для дослідників, але у 1919 році (і навіть пізніше) радянська центральна і місцева преси не соромилися повідомляти населенню про проведені репресивні заходи: численні арешти надзвичайною комісією, показові судові процеси, розстріли «ворогів народу», націоналізацію підприємств, запровадження нового оподаткування, накладення контрибуції на представників буржуазії та ін. Хоча, як визнавали самі чекісти, далеко не все тоді друкувалося і списки страчених і заарештованих могли бути неповними.
Здебільшого звинувачення були такими надуманими, що навіть голова Вучека Лаціс зізнавався, що розстріли інколи застосовувалися про всяк випадок – з метою подіяти на обивателя, «справити належний ефект, відбити будь-яке бажання саботувати і заколоти влаштовувати». А жорстокості, брехні й цинізму при арештах було стільки, що траплялися навіть випадки, коли ув’язнені відмовлялися виходити з камери на предмет звільнення, побоюючись, що виклик на волю – лише пастка, щоб обманом забрати з тюрми на розстріл.

Людиноненависницька влада нічого не вибачала і не забувала

Злочинні дії влади проти широких верств населення від початку 1920-х років ставали вже системними. Період складний, передовсім для людей непролетарського походження, творчо обдарованих та національно свідомих. Тож треба було мати велику витримку і мужність, аби у період чисток та арештів не втратити рівноваги, людської гідності й вирватися з ідеологічних тенет. Подальша доля багатьох творчих людей ставала цілком прогнозованою. І той, хто оминув арешти у 1920-х, був згодом приречений владою під час Великого терору. Як показали наступні події, влада нічого не забувала і не пробачала. Найвидатніших очільників національного (націоналістичного) руху внаслідок терористичних актів знищувала навіть за межами СРСР (Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера).
Відбувалася жорстока боротьба не просто проти окремих людей як особистостей, а й проти національних звичаїв, традицій, віри. Закривалися редакції газет, кооперативні товариства (осередки українства), громадські інституції, заборонялася національна атрибутика, вилучалися друкарські машинки, знищувалися історичні пам’ятки і навіть літературні та мистецькі твори. Тож, на нашу думку, блюзнірством може виглядати запровадження в УСРР так званої політики українізації, заміна «Просвіт» на хати-читальні з обов’язковою присутністю червоних агітаторів.

Злочини проти церкви

Та, певно, найбільш цинічно влада поводилася проти духовенства, хоча офіційно церква і була вже відокремлена від держави. Пояснювалося це тим, що у дотриманні передовсім селянами національних традицій і релігійних свят влада вбачала своєрідний протест проти нової радянської ідеології.
Відтак у лютому 1922 року розпочалася кампанія з вилучення церковних цінностей під брехливими гаслами допомоги голодуючим Поволжя. Вирішити свої політичні та економічні прорахунки у Поволжі, Башкирії, Південному Уралі влада намагалася за рахунок свого найбільшого ідеологічного опонента – церкви.
Спеціальний документ під грифом «цілком таємно» готувався у білокам’яній ще наприкінці 1921 року, але основні його положення були викладені у декреті ВЦВК лише 16 лютого 1922 року «Про порядок вилучення церковних цінностей, які знаходяться в церквах і монастирях». Через три тижні в Україні з’явилася вже постанова ВУЦВК від 8 березня 1922 року «Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим», яка не тільки продублювала основні положення декрету, а й внесла до тексту ряд уточнень. Так, приміром, на теренах УСРР вилученню підлягали вироби не лише із золота, срібла та коштовного каміння, а й із платини, слонової кістки. Цінності мали вилучатися не лише із церков, але і з монастирів, молитовних будинків, синагог, мечетей та ін. За задумом влади, приховування від опису дорогоцінних предметів мало каратися примусовими роботами терміном до одного року з конфіскацією всього майна релігійних чи церковних організацій.
У доведених циркулярах Москва чітко визначала й терміни проведення кампанії – до 20 травня 1922 року, хоча було зрозуміло, що місячні терміни для таких масштабних операцій нереальні. У Полтаві до вилучення цінностей приступили, приміром, 23 квітня, у Ромнах – 16 травня, у Зінькові – 1 червня, у Гадячі – 7 червня. Офіційно кампанію було завершено до кінця червня 1922 року, хоча пограбування церков відбувалося упродовж і наступних років.
* * *
Зрозуміло, що у даній публікації реєстр злочинів нової влади у 1918–1922 роках на теренах губернії не є вичерпним. На думку більшовиків, щоб зламати масовий опір населення лише у центральних регіонах України, необхідно було принаймні ще кілька десятиліть терору і репресій. І як це відбувалося у наступні роки, ми добре знаємо.
Тому завжди необхідно пам’ятати (особливо сьогодні), що може статися із цілим народом, який втрачає свою державність, коли скриплять «скрєпи руского міра»…

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка

Добавить комментарий