Про Тараса Бульбу,  який і в огні не горить

Про Тараса Бульбу, який і в огні не горить

Новий, 86-й, театральний сезон цьогоріч гоголівці відкрили раніше, ніж зазвичай, – 24 серпня, і це була не «Наталка Полтавка», як багато років поспіль. У Полтавському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені М.В. Гоголя – перша прем’єра сезону, присвячена 30-річчю Незалежності України: героїчна сага «Тарас Бульба» за історичною повістю Миколи Гоголя.

… Химерна постать у білому легкому вбранні з довгим шлейфом рухається на першому плані вздовж сцени. Молода жінка загадково оглядається, а швидше – приглядається і кидає білу пір’їну, обравши поглядом, куди та впаде. Може, кидає знаки, сипле пророцтва? Знає, що тут і з ким тут відбуватиметься, обравши один із безлічі варіантів життєвих подій? Хто вона – віщунка? Швидше – Доля. Вона обирає чи то її вже обрано – щойно, там, на другому плані дійства? Усе ж могло бути зовсім інакше… Он до батьків на хутір повернулися вчорашні спудеї з Київської академії, їхні сини Остап і Андрій, усі вони цілий рік не бачилися. Хлопці мали б починати нове, самостійне життя. Щаслива мати щойно встигла їх притулити до серця, як батько, козацький полковник із буйним характером, дуже впертий і гарячий – він же Тарас Бульба! – уже все за всіх вирішив. Як на нього – не може бути кращої науки для молодого козака, ніж той гарт, що дає Запорізька Січ. Тож через тиждень нехай і їдуть! І розпалюється уява старого полковника, оживає військовий дух, тож він, хильнувши оковитої з приятелями на честь зустрічі синів, тут же змінює плани: поїдуть хлопці вже завтра, і він із ними! Там, на Січі, гордо представить своїх синів усім своїм побратимам, усьому товариству, а поки піднімає чарку, проголошуючи:
– Будьте здорові, сини, і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Господи, щоб доля вас не цуралася на війні. Щоб бусурменів били, і турків били, і татарву; а коли й ляхи почнуть щось чинити проти віри нашої, то й ляхів били!
Однак на той час війни не було, і битися запорожцям не було з ким. І Доля могла б піти іншим шляхом, обравши найкращий із варіантів – мирне, щасливе життя. І матері не довелося б із риданнями відривати синів од серця, проводжаючи їх у дорогу без жодної надії ще побачити живими…
Загадково усміхається жінка в білому, пливе лебідкою, кидає пір’їну за пір’їною…
Сюжет історичної повісті Миколи Гоголя переповідати немає потреби, він відомий. Нібито. Дослідники вважають, що прототипом Тараса Бульби був предок письменника – полковник доби Хмельниччини Остап Гоголь. Він також мав двох синів із подібними долями. Але досі не всім відома історія «Бульби, який не згорів». Ось як переповідає її письменник Василь Шкляр, котрий 2017 року переклав повість із російської: «Більшість українських читачів навіть не підозрюють, що вони ніколи не читали справжнього «Тараса Бульбу». Річ у тім, що цей шедевр Миколи Гоголя вперше побачив світ 1835 року в його збірці «Миргород», але, як ми знаємо, не кожен шедевр задовольняє офіційну критику. Занадто українською видалася ця повість великоросам-бєлінським, і вони почали домагатися, аби Гоголь її спотворив на їхній копил. А саме – «усіліл общєрускій ідейний смисл». І ось 1842 року в другому томі його «Сочинений» раптом з’явився новий варіант «Тараса Бульби». Твір побільшав на три розділи, деякі його фрагменти, зокрема батальні сцени, набули ширшої деталізації, зазнала змін і кінцівка повісті. Та водночас серед тих доповнень з’явилися свавільні вкраплення «общєруского ідейного смисла», які, пам’ятаю, зачіпали за живе навіть мою ще школярську гордість. Ну, не міг я зрозуміти, чому це наші козаки помирають за «рускую землю», а щирий козарлюга Бульба, згоряючи в лядськім вогні, пророкує: «Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..». Таких чужорідних наголошень у першотворі не було. Але імперська критика, втішно потираючи долоньками – «Ай да Гоголь, ай да сукин сын!», – канонізувала саме цей варіант і занесла його до реєстру класичної російської літератури. Ось так і мандрує від видання до видання (вже понад півтора сторіччя!) глашатай московського самодержавства Тарас Бульба, який поклав свою буйну голову за «рускую землю»…Ще два роки тому справжнього «Бульби» в Україні не можна було знайти вдень зі свічкою, і, щоб видати його, нарешті, в перекладі нашою мовою, оригінал довелося розшукувати в Санкт-Петербурзі. Знайшли, переклали і видали. І що? Ніхто, навіть жоден із тих чудних патріотів, що вважають Гоголя українським письменником, ані писнув. Мудріші ревнителі «общєруского ідейного смисла» також затямили, що найліпша антиреклама – мовчання…
Але хто зовсім не зміг стримати своїх емоцій, то це наш любий дипломат Віктор Черномирдін. У журналі «Стиль и дом» російський посол на запитання про секрети дипломатії раптом вибухнув тирадою: «К примеру, попробует молодой человек, учащийся почитать недавно изданный здесь, в Украине, перевод повести «Тарас Бульба» на украинский язык. И что он прочтет? В зтом «переводе» выброшенны все упоминания Руси… И он будет думать, что так Гоголь написал. А Николай Васильєвич этого не писал. Не мог писать! Вот такие «дипломатические» переводы – это уже подлость».
Та залишмо на сумлінні Віктора Степановича те, що міг чи не міг Микола Васильович, а разом з тим пробачимо йому і «підлість» перекладача. Посол же хотів як краще… Головне, що Гоголь не спалив свого першого «Тараса Бульбу», як це він зробив, приміром, із другим томом «Мертвих душ». У першому варіанті повісті він навіть самого Бульбу не спалив у лядськім вогні. Але то вже інша розмова…».
Режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк для своєї саги обрав перший варіант повісті Миколи Гоголя. Готував виставу на замовлення директора театру Олексія Андрієнка, але, зізнається, повість була в першій десятці його омріяних постановок, більшість із яких він здійснив у Полтаві, куди приїздить із Херсона, це вже восьма його робота з гоголівцями. Планували прем’єру на жовтень, до Дня козацтва, та все ж вирішили приурочити героїчну сагу до 30-річчя Незалежності. Тож глядачі мали справжнє свято, у подвійному вимірі. Навіть більше того – адже їм повернуто справжнього Тараса Бульбу. І – в оригінальному творчому прочитанні, в неперевершеній подачі гоголівської повісті мовою багатопланових художніх образів. Тут органічно поєдналися сценографія (головний художник театру Ірина Кліменченко), музичний супровід – усе дійство ще й виспіване артистками етнічного гурту «Стрибожі внуці», сценічні бої у постановці заслуженого артиста України Богдана Чернявського. До речі, спеціально для вистави була виготовлена «жіноча» ліра (майстер – бандурист Назар Божинський) за зразком голландської, яку можна побачити у триптиху Ієроніма Босха «Сад земних насолод».
Здається, що художні образи вистави можна прочитувати безкінечно. Як і тематичні посили її творців, котрі в першу чергу, звісно ж, намагалися зрозуміти одвічно таємничого й містичного Гоголя. Так, зокрема режисер зізнається, що йому заважало в роботі постійне пияцтво козаків за сюжетом, а відтак і в декого із глядачів складається враження, що вони й діяли сп’яну, в бравадах і хмільному геройстві, не про мирне життя мріючи, а про хоробру смерть. Тож і шукають привід воювати навіть тоді, коли немає війни й потреби. Одначе це не про Гоголя – тут варто перечитати повість і зрозуміти, що рухало січовими відчайдухами, яких він таки любив. Тут ще й «Роздуми Мазепи» варто перечитати – цю програмну статтю двадцятип’ятирічний Микола Гоголь написав водночас із повістю «Тарас Бульба» у 1834–1835 pоках, глибоко вивчаючи історію України. Вона «надзвичайно важлива для української історіографії дошевченкового періоду, бо ніхто інший так глибоко не розкрив трагічну долю української нації в Російській імперії. Гоголь чітко й однозначно вживає найголовніші для української науки історичні терміни: «українська нація», «втрата національності», «проголошення незалежності» України, а також пише, що Українська держава перебувала під протекторатом Росії, що український народ відмінний від росіян, одноплемінний, близький до поляків, словом розкриває свої історичні й суспільно-політичні погляди – погляди українського патріота», – цитую «Український історичний журнал» (2002, №2).
І цитую рядки з «Тараса Бульби» (за перекладом В. Шкляра): «Бульба вдався упертим страшенно. Це була та затята натура, яку могло породити лише свавільне XVI сторіччя, причому на дикому напівкочовому Сході Європи, під час загарбницьких зазіхань на Україну, що стала тоді мовби нічиєю, проте для всіх ласою землею. Споконвічна потреба боронити свій край від трьох різношерстих націй, постійна готовність до відсічі – усе це надавало величі, якогось вільного, широкого розмаху звитягам синів України і гартувало незламність духу. Ця незламність увійшла в плоть і кров Тараса Бульби….».
«Січ – то було незвичайне явище. Часом усе переходило в гучний безкінечний бенкет. Це бенкетування всією громадою чимось заворожувало. То не було якесь збіговисько гультяїв, що дудлили з горя, – це було шалене буяння веселощів. Кожен, хто приходив сюди, забував і кидав усе на світі, що доти його цікавило. Він, можна сказати, плював на своє минуле і з азартом фанатика віддавався волі і товариству таких, як і сам, сіром, що не мали ні сім’ї, ні рідні, ні своєї домівки, не мали нічого, окрім вільного неба і вічного свята душі. Це породжувало ту скажену веселість, яка не могла з’явитися більше ніде. Оповіді, жарти, що їх можна було почути серед козаків, які гуртом лежали на траві, до того були дотепні й іскрилися таким гумором, що треба було мати хіба що незворушність запорожця, аби не луснути зо сміху. Ні, це не скидалося на якусь п’яну корчму, де бездумно, з похмуро-потворною веселістю чоловік впадає у забуття; це було тісне коло шкільних товаришів…».
А приводу воювати їм і не довелося шукати (і не лише того разу), коли до них прибилися два посічених козаки з України й розповіли про те, що нині діється на Гетьманщині. І – «Гомін прокотився лавою запорожців, і в тій одностайності вони відчули свою велику силу. Це не схоже було на хвилювання легкодухого люду. Тут вирували тяжкі і тверді характери. Вони розпікалися повільно, вперто, зате розпікалися так, щоб уже довго не охолонути». «І вся Січ в одну мить переродилася. Скрізь тільки й чути було випробувальні постріли з рушниць, брязкіт шабель, скрипіння возів; усе підперізувалося, лаштувалося до походу. Шинки зачинилися, ніде не було жодного п’яного. Де панувала розхристана безтурботність, там закипіла злагоджена робота…».
Все це відчути, осмислити, поміркувати – про долі людські, вибір і фатум, щастя й трагедії родинні, батьків і дітей, вірність Вітчизні, геройство і зраду, силу кохання – маємо чудову нагоду разом із виконавцями головних ролей у виставі: Тарас Бульба – заслужений артист України Олександр Любченко, Остап – Тарас Краюха, Андрій – Олександр Бородавка, мати – заслужена артистка України Катерина Філатова, Кошовий – Сергій Озерянко, Кирдяга – народний артист України Василь Голуб, козак Могила – заслужений артист України Богдан Чернявський, воєвода – Володимир Філатов, панночка – Юліана Романова, козак Шило – заслужений артист України Володимир Морус, старий козак – заслужений артист України Олег Шеремет. Разом з усіма творцями героїчної саги.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий