“Пробач за все, благаю...”

“Пробач за все, благаю…”

– Катю, ти? Це я, твоя сестра, Наталка. У нас горе… біда. Померла мати…
– Чия мати?
– Наша.
– У мене не було мами…
Цей дзвінок для Катерини Глущенко прозвучав учора, а сьогодні у неї перед очима прошуміло усе пережите.

Дітей виростила сама

Дочку Віру та сина Павла піднімала, ростила як могла. Боролася за них. За справедливістю їздила до Києва, оббивала міністерські пороги. Добралася і до Москви. Зі своїми життєвими проблемами була на прийомі у самої Валентини Терешкової – першої жінки-космонавта.
Трапився у жіночій долі Катерини відчайдушний крок. Її дітки підростали, а житла для родини не було – одні обіцянки-цяцянки. І тоді одного зимового дня, коли надворі було мінус 15 з вітром, принесла свою закутану дитину й поклала на стіл великого начальника. І сказала: “Залишаю вам своє дитя. Усього на годину, а я піду в свою малопристосовану хатинку і спробую її натопити…”
Квартири для дітей усе-таки дочекалася.
Отака вона, козельщанка Катерина Глущенко, працівниця дитячого садочка “Дзвіночок”.
Не так давно мені пощастило побувати у цьому дитсадку. Колектив вітав із 60-літтям ветерана праці, помічника вихователя і технічного працівника Катерину Петрівну Глущенко. У неї майже 35 років стажу. Вшановували щиро, оригінально, з душевною теплотою.
“Запрошую до зали артистичну, спортивну, добру, енергійну, трудолюбиву і просто чудову колегу – Катерину Петрівну Глущенко”, – промовила ведуча.
А й справді. У свої 60 жінка виглядає не більш, як “трошки за сорок”. Катерина Петрівна під музичний супровід продемонструвала комплекс фізичних вправ: крутила гімнастичний обруч на талії, а коли легко і красиво сіла на шпагат (не кожна жінка і в тридцять літ так зможе), присутні гучно зааплодували.
Ювілейна година, присвячена Катерині Петрівні, була уміло театралізована. Тут і гумористичні сценки, і віршовані присвяти, й подарунки, і пісня, яку склали й заспівали про неї колеги. Гарні слова виголосила на адресу ювілярки завідуюча Олена Петрівна Горбачова.
…Поверталася додому в спогадах – і радісних, і сумних. Згадалася далека подія. Ще зовсім юною, незаміжньою поверталася з кременчуцького ринку. Працювала тоді на одному з підприємств. І раптом почулося: “Красуня, позолоти ручку. Долю твою розкажу!” І сама не знала, як зупинилася, простягла ворожці руку.
– Багато років накує тобі зозуля. А життя твоє, – спохмурніло обличчя гадалки, – буде так собі…
– Як це “так собі”? – запитала дівчина.
– Подорослішаєш, то й дізнаєшся, – мовила та. – А ось дітками будеш утішатися. Багато їх у тебе буде!
Катя Глущенко ніколи не знала материнської ласки, поцілунків, обіймів. Ніколи на руки її не брав татусь і не казав: “Донечко моя золота, рідненька, найдорожча!”
Виховувала держава: і годувала, й одягала, і навчала. Може, від цього і наповнив Бог серце добротою, ласкою, любов’ю до діток.
Прагне усім допомогти, обігріти. І людину, і все живе – поранену пташку підбере і вилікує, покинуту тварину нагодує і приголубить…

“Чоловік тяжко хворий. Приїжджай”

Було і в неї те, що буває між хлопцем і дівчиною, – кохання, як їй здавалося, чисте і світле. Юрія, свого майбутнього чоловіка, зустріла в одному із сіл Козельщинського району, де працювала бібліотекарем. Згодом побралися. Двоє діток з’явилося – Віра і Павло. Що трапилося потім – важко й самій пояснити. Збайдужів до сім’ї чоловік, гайнув по світах. Казав, що на заробітки. Але до дітей майже не навідувався. Тож піднімала їх сама як могла. Аби більше заробити, буряки полола…
П’ятьох онуків подарувала їй дочка Віра. Здібними, гарними, вродливими виростають вони. Найстарша Яна – студентка Гадяцького культосвітнього училища. Менші – Аліна та Богданчик – активні танцюристи у танцювальному ансамблі “Ангаш”, що діє при районному Будинку культури. Богдан схильний до математики, задачки розв’язує, як насіння лузає. Стєша, Стефанія, відвідує дитсадок. Декламує віршики, танцює. Єва, найменшенька, ще вдома, але теж скоро стане вихованкою дитсадка.
…Дзвінок, що трапився п’ять років тому, Катерина Петрівна ніколи не забуде.
У телефоні почувся чоловічий голос: “Це я, Анатолій, старший брат твого чоловіка. Юрко у реанімації Черкаської обласної лікарні, – голос на хвильку замовк. – Він тяжко хворий, дуже тяжко хворий. Приїжджай!”
…Юрій лежав у палаті інтенсивної терапії. Сонце уже почало хилитися на захід, до Дніпра. Промені падали на ліжко хворого. Змарніле, схудле обличчя.
– А-а, це ти, Катю, – Юрій упізнав її, – підійди до мене, сідай поряд. Дай мені свою руку.
А потім, ледь промовляючи слова, сказав: “Катю, пробач мені за все… Благаю…”

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ
Член Національної спілки журналістів України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий