Як обирали депутатів Полтавської міської ради сто років тому
Після встановлення більшовицької влади в Україні розпочалося так зване радянське будівництво. Оскільки більшовики сповідували ідеї Карла Маркса про те, що держава є знаряддям панування одного класу над іншим, то і місцеві органи влади, які називалися ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, вони формували за класовим принципом. А ще місцеві ради були таким собі фасадом, за яким можна було приховати реальну владу комуністичної партії. Тому вибори до місцевих рад із самого початку були для комуністів справою величезного політичного значення.
Виборча процедура на більшовицький копил
Показовими у цьому плані є документи, що зберігаються у Державному архіві Полтавської області, про вибори до Полтавської міської ради робітничих та червоноармійських депутатів (з 20 квітня 1921 року відповідно до постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) – Полтавська міська рада робітничих, селянських та червоноармійських депутатів).
На початковому етапі формування радянського виборчого законодавства вибори до міської ради проводилися кожні три місяці. Однак часті вибори негативно впливали на роботу органів місцевого самоврядування та не дозволяли реалізовувати масштабні заходи. Тому 31 березня 1921 року ВУЦВК прийняв рішення про те, що вибори до місцевих рад мають проводитися два рази на рік. Далі у «Положенні про міські ради», що було затверджене рішенням ВУЦВК 8 березня 1922 року, термін повноважень міської ради був продовжений до одного року, а вибори почали проводити у жовтні-листопаді перед проведенням з’їздів рад усіх рівнів.
Компартійні керманичі розробили таку виборчу процедуру, яка дозволяла штучно підбирати персональний склад органів влади за всіма параметрами: класовим походженням, партійною приналежністю, особистими якостями. Для цього проводилася ретельна підготовка виборчих кампаній, перевірка списків виборців, продумувалися всі агітаційні заходи.
Для проведення виборів до Полтавської міської ради були створені Центральна міська виборча комісія, (Центрміськвиборчком); місцеві виборчі комісії, які проводили вибори в установах, навчальних закладах, профспілкових організаціях, на підприємствах; гарнізонні виборчі комісії, які відповідали за вибори у військових частинах, та районні виборчі комісії, що опікувались проведенням виборів серед так званого «неорганізованого населення» (домогосподарки, ремісники, які не були членами спілок, артілей тощо). Головами місцевих, гарнізонних та районних виборчих комісій (їх ще називали виборчими пунктами) були члени Центрміськвиборчкому, що представляли місцеві осередки більшовицької партії або були прихильниками цієї політичної сили.
Принцип формування комісій з виборів до міської ради зафіксований у протоколі засідання міської виборчої комісії від 29 жовтня 1920 року. В обов’язковому порядку до місцевих комісій подавалися кандидатури від місцевих компартійних організацій, профспілок, які уже тоді були під тотальним контролем більшовиків, та «свідомих безпартійних трудящих». Було встановлено, що від 100 фабрично-заводських робітників та військовослужбовців у міську раду обирався один депутат та один депутат – від 300 службовців.
Єдиного дня голосування не було
До місцевих, гарнізонних та районних виборчих комісій за 7 днів до дня виборів подавалися списки кандидатів у депутати, які мали право складати «легалізовані політичні партії, спілки, трудові колективи та групи безпартійних громадян» (у разі, якщо список засвідчить не менше 25 виборців тієї комісії, куди списки подаються).
Виборчі пункти були організовані за місцем роботи, служби чи проживання полтавців. Єдиного дня голосування не було, календарний план проведення виборів установлювала Центральна міська виборча комісія.
Депутатів до міської ради обирали на зборах виборців відкритим голосуванням після обговорення кожної кандидатури. Обраними вважалися ті кандидати із списків, які набрали найбільшу кількість голосів відповідно до норм представництва у міській раді.
Досить часто на зборах виборці вирішували не лише питання обрання депутатів до міської ради, але і обговорювали різні політичні події у країні. Так, наприклад, виборці першої Радянської майстерні з пошиття головних уборів 24 листопада 1920 року до порядку денного, крім питання про делегування свого представника до міської ради, обговорили і ситуацію із арештом товариша Якова Блюмкіна та прийняли резолюцію про його «негайне звільнення як чесного борця з контрреволюцією».
Безпосередньо перед голосуванням виступали агітатори від більшовицької партії (виступи агітаторів від інших політичних сил у документах не зафіксовані). Вони закликали виборців обирати до міської ради комуністів та трудящих, що «співчувають і поділяють комуністичні ідеали». Розповсюджувалися більшовицькі агітаційні листівки, у яких закликали «ні одного голосу не віддавати явним або таємним ворогам революції. Ні одного голосу – меншовикам, петлюрівцям, есерам. Рада повинна бути робітничою, рада повинна бути комуністичною». Деякі представники агітпросвіти проводили досить жорстку й агресивну агітацію та навіть залякували виборців. Наприклад, у протоколі зборів виборців єврейської профспілкової організації від 11 грудня 1920 року агітатори звинувачували «деякі контрреволюційні елементи у колективі, які нібито маскуються під прихильників радянської влади, а насправді є її ярими ворогами». Ці звинувачення як безпідставні відкинув лідер полтавських меншовиків, зять письменника Володимира Короленка Костянтин Ляхович, який сказав, що збори відбуваються (мовою архівного документа) «в сгущенной атмосфере, в обстановке насилия и произвола, когда свою волю люди боятся выявить…». Службовці цієї установи після попередніх виборів були позбавлені продовольчих пайків, і цей факт Ляхович вважав неприпустимим, бо це – метод політичного тиску на виборців.
І все ж попри шалений спротив більшовиків до міської ради наприкінці 1920 року були обрані депутати з різними політичними поглядами та представники так званого неорганізованого у спілки населення – кустарі, ремісники, власники торгівельних закладів тощо. Наприклад, у виборчих списках, за які голосували полтавці, були члени більшовицького крила РСДРП, меншовики, члени партії Єврейської соціал-демократичної робітничої партії (Паолей – Ціон), Української комуністичної партії (укапісти), боротьбісти та есери. У звіті міської виборчої комісії наголошувалось, що «відсоток робітників, обраних до міської ради, зменшився…, бо більше було обрано кустарів, крамарів, власників торгових точок та точок харчування».
«Позбавленці», «міські трійки», низька явка виборців
Наявність у раді певного політичного плюралізму заважала більшовикам проводити свою політику. Тому з кожними виборами зростала кількість так званих «позбавленців». Уже у жовтні 1921 р. ВУЦВК УСРР прийняв новий закон про виборчі права громадян, згідно з яким права голосу позбавлялись особи, що займалися великою торгівлею, комерційним посередництвом, орендою, промислами, а також служителі релігійних культів, колишні жандарми, поліцейські, представники ворожого класу буржуазії та поміщиків. Надалі списки громадян, які не могли брати участь у виборчому процесі, тільки розширювались. Створювалися комісії, або, як їх іще називали, «міські трійки» з перевіряння виборчих списків. Наприклад, на одному із засідань такої комісії 11 жовтня 1921 року (голова комісії – Корж, члени комісії – Лимар та Гінзбург) із списків виборців виключили полтавців, які мали «нетрудові прибутки і використовували найману працю хоча б однієї людини, служили у білій армії або у петлюрівців, відправляли релігійні культи».
До Полтавської міської ради було обрано 232 депутати, із них від службовців – 38 депутатів, фабрично-заводських робітників – 97, від військовослужбовців – 55, від навчальних закладів – 9, від жіночих організацій – 5, від «неорганізованого населення» – 28. На превеликий жаль повний список депутатів не зберігся, однак деякі прізвища можна встановити за неповними протоколами про підсумки голосування на виборчих пунктах.
В архівних документах є ще одна цікава інформація, яка дає уявлення про виборчий процес того часу. Мова йде про явку виборців на збори. Наприклад, на виборчому пункті профспілки металістів до списку внесено 611 виборців, а учасниками виборів було лише 343 члени профспілки. Спілка «Будівельник» налічувала 987 виборців, однак свій обов’язок виконали лише 303 виборці. Досить низькою була і явка виборців на виборчому пункті профспілки друкарів, де до виборчого процесу долучилося лише 158 чоловік із 304, та на переважній більшості інших пунктів. Дисциплінованими були лише зв’язківці, які на вибори прийшли у повному складі.
На деяких пунктах вибори взагалі не проводились. Наприклад, на виборчому пункті 68 піхотних Полтавських підготовчих курсів у грудні 1920 року вибори не відбулися у зв’язку з тим, що курсанти масово захворіли висипним тифом. Виборці суконної артілі після роботи розійшлися по домівках, оскільки з якихось причин не були повідомлені про збори й у визначений повторно день також у повному складі проігнорували вибори.
Як свідчать архівні джерела, у 1920 році полтавці намагалися і ще мали можливість вільно обирати представників від різних політичних сил до Полтавської міської ради. Однак саме у цей період більшовики своєрідними методами розпочали активно витісняти із виборчих процесів усіх, хто не поділяв їхні погляди. Узурпація компартійними структурами владних функцій міської ради посилювалася під час кожного оновлення її складу.
Валентина ГУДИМ
Директор Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України