Професор, який відчинив двері  до храму української культури

Професор, який відчинив двері до храму української культури

Найбільше вражала в гостинній оселі Бабишкіних неймовірна кількість книг. Десятки, а може, й ціла сотня засклених полиць, поставлених одна на одну, вміщали тисячі томів української і світової класики, літератури з мистецтва, культури, довідкових видань. У цьому бібліотечному світі завжди панував порядок. Олег Кіндратович безпомилково, за кілька секунд міг знайти ту чи іншу книгу, щиро радіючи видавничим новинкам, раритетам. А ще – тому, що його скарб комусь стане в нагоді, допоможе поринути до духовних високостей.
Зінаїда Павлівна, надзвичайно красива жінка з манерами англійської леді й справжньою українською щирістю й щедрістю, своїм обов’язком вважала почастувати вечерею чи обідом студентів, які прийшли на консультацію до професора. У родині частенько з гумором повторювали по-дитячому безпосереднє нагадування внука: «Зіно, готуй їсти – ідуть голодні студенти!..»
У простору квартиру на київській вулиці полковника Потєхіна родина переїхала зі столичного центру, вулиці Поліни Осипенко, що поблизу прадавньої Софії. Олега Кіндратовича дуже тішив Голосіївський ліс, який було видно з вікон нової оселі. Палкий грибник, він навіть у цій міській зеленій оазі знаходив маслюки, опеньки, рядовки, зеленушки… Доктор філологічних наук знав про гриби стільки, що до нього могли б звертатися за порадами фахівці-біологи.
Біографії відважної льотчиці Другої світової Поліни Осипенко, полковника Потєхіна – командира дивізії, який загинув при визволенні Києва від фашистів, – то обов’язковий мінімум для киянина, який проживає, проживав на вулицях їх імені, вважав Олег Кіндратович.
Бабишкінська наукова школа у вивченні творчості справжнього феномена нашої нації Лесі Українки ґрунтувалася на подвижницькій роботі упродовж десятиліть. Особливий клас у тій школі – драматургія дочки Прометея – трагічна, лірична, феєрична, що виблискує гранями «Боярині», «Оргії», «Лісової пісні»… Головним опонентом при захисті докторської дисертації у сорокап’ятирічного Олега Бабишкіна був поет-академік Максим Рильський. Сивочолий Майстер високо оцінив роботу науковця. Олег Кіндратович якось скупо згадував той зоряний час. Але ж – з яким пієтетом!.. Можливо, стриманість зумовлювалася важкими спогадами про періоди гонінь, спричинених звинуваченнями, звісно ж, у буржуазному націоналізмі. Ну хто б з радянських ідеологів-русифікаторів міг пробачити «Бояриню» і Лесі Українці, й Олегу Бабишкіну?..
Справжньою легендою факультету журналістики Київського Шевченкового університету був літературний гурток, зорганізований, керований Олегом Кіндратовичем. Мені у 1980-ті пощастило бути лише на, так би мовити, завершальному етапі цього славного конгломерату знань – спраглості до них; досвіду – завзяття; формування національної гідності і загальної культури. Пізніше студентка професора Олега Бабишкіна видатна українська тележурналістка Людмила Лисенко напише: «Сказати, що це був «гурток-суверен» – вийде загучно, хоча і правдиво. Тут професор Бабишкін готував нас до великого життя. Хотів нам дати смак і сміливість до пізнання та пожиттєве бажання вчитися, хотів нас ввести і таки ввів до колосального храму української національної культури як феномена незнищенного народного духу».
Викликають захват імена діячів культури і мистецтва, які були гостями гуртка, яких привів професор Бабишкін до своїх вихованців, що прибули до Києва з містечок та сіл по науку, і він заповзявся відчинити їм двері до Храму. Отож з гуртківцями відверто спілкувалися Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Леонід Осика, Раїса Недашківська. І цей славний «синонімічний ряд» можна продовжувати й продовжувати. Вони разом розчищали криницю для спраглих.
А ще були неймовірно цікаві поїздки в Карпати, Поліссям, Поділлям, Таврією. Олег Кіндратович прагнув показати красу і велич України. Йому це вдалося.
Якось, згадуючи роки війни, фронтовими дорогами якої пройшов від донських степів через Україну на Будапешт і Відень, Олег Кіндратович поділився роздумами: тоді перемогли, бо сини й доньки розкуркулених, репресованих українців, які самі зазнали голоду й більшовицьких «порядків», змогли вистояти в смертельному герці з чужинцем-агресором, бо саме у Києві в липні–вересні 1941-го фашистські орди захлинулися, як сім століть перед тим орди Батия. Загарбана, але не переможена земля, нація…
Ці болючі роздуми старшини Бабишкіна суголосні з надривними щоденниковими записами полковника Довженка. Тож зовсім не випадково у колі наукових інтересів професора Олега Бабишкіна – полум’яна публіцистика воєнних років митця світового рівня Олександра Довженка. Його «Лист до офіцера німецької армії. (Лист до ворога)» Олег Кіндратович вважав неперевершеним зразком полемічного жанру, житейської мудрості й душевного болю. Викладаючи обширний курс історії літератури народів СРСР, професор Олег Бабишкін вів студентів у самобутній світ творчості Ніколоза Бараташвілі, Григола Орбеліані, Нодара Думбадзе, Кости Хетагурова, Янки Купали, Якуба Коласа, Василя Бикова, Чингіза Айтматова… Вважав, що знайомство з літературою інших народів відкриває нові горизонти для розуміння нашої культури, її ролі у розвитку загальносвітової гуманітарної думки.
Пісня з пісень доктора філології Олега Бабишкіна – лесезнавство – доповнювалася новими мелодіями. У науковий, читацький простір поверталися «призабуті» імена Олександра Олеся, Миколи Вороного, Володимира Самійленка, Михайла Драй-Хмари, Михайля Семенка, молодомузівців, неокласиків… Його публікації про ці справжні перлини української літератури наприкінці вісімдесятих – на початку дев’яностих років минулого століття з’являлися на сторінках газети «Комсомолець Полтавщини» – «Молода громада». Уже хворий професор дуже тішився з того. Взагалі до Полтави Олег Кіндратович мав особливі сентименти. Не втрачав нагоди помилуватися шедеврами Василя Кричевського й Івана Кавалерідзе, вклонитися Івану Котляревському, Панасу Мирному. Думаю, була ще й інша причина. Місто Переяслав (нині – Переяслав-Хмельницький Київської області), де 4 листопада 1918 року народився Олег Бабишкін, тоді належало до Полтавської губернії. Звісно, до столиці було ближче, ніж до губернського центру, але почуття, відчуття полтавськості, об’єднуючого осердя супроводжувало рафінованого, елітарного інтелігента Олега Бабишкіна протягом усього життя. Його рафінованість, елітарність полягали в чіткому, послідовному усвідомленні своєї місії – служити рідному народові.
Олег Кіндратович Бабишкін відійшов у Вічність 30 червня 1991 року. До проголошення Незалежності України залишалося два місяці. Життя коротке. Добрі справи, добрий слід на землі, совість і порядність – вічні істини буття.

Підготували випускники факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка 1984 і 1977 років Олександр МАКАРЕНКО, Лідія ВІЦЕНЯ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий