Пропав мужик

–А що ж тут робить? Тільки пить! Правда ж, Вітьку? – Перекинувши чарку в рота, Льонько голосно шморгнув носом, утерся рукавом і провів тоскним поглядом пляшку, яку господиня з натягнутою на обличчя – воістину як чулка! – усмішечкою демонстративно закрутила і з хитрою фразочкою: «Це – моя пайка, я її в обід вип’ю, під варенички» забрала зі столу. Ні, ну і стерво! Це ж його, Льоньчина, горілка, до того ж казьонка! І треба було ото Вітькові женитися, щоб ця звізда і випить не давала! На дурничку навіть не дає, сучка! А він же, між іншим, останні шістнадцять гривень залишив у сільмазі, щоб прийти до них культурно, не з «самопалом»!
Вітько нічого не відповів другові, і Льонько ще раз шморгнув носом – ображено, майже злобно. Але змовчав. Цю звізду він знає вже років сорок. Колись його однокласник Вован був у неї під підошвою – крутився років з п’ять, як черв’як, аж поки вона носком того черевика не вигорнула його зі свого життя, мов якийсь непотріб, а тепер, значить, узялася й за другого його друга – Вітька. Вован, правда, не пив. Ги-ги, і не пив, і не курив, і по бабах не ходив. Еге ж, Вован і дихав через раз – ще зі школи. Ну та то Вован, Бог із ним, він після цієї звізди там же, в городі, швидко знайшов нову кралю – таку ж кругловиду й темнооку, тільки вдвічі ширшу, і лежить під тією копицею й зараз, все тим же смиренним і щасливим черв’яком. Мабуть, дихає ще рідше, щоб і та, бува, не швиргонула його зі своєї хати на «проїзжу часть», де його може розчавити перший-ліпший велосипедист, що тиснутиме на педалі в бік ставка… Ну такий він, Вован, його шкільний дружбан. Як у пісні співається: таким він був, таким він і лишився. Підкаблучник, коротше.
Але ж Вітько – не такий! Вітько – настоящий мужик! Вітько і руками зробить усе, що хочеш, і поможе – тільки гукни, і зрозуміє тебе, як кажуть, з півслова, і, конешно ж, пляшку вип’є під душевний розговор. З ним – і в розвідку, і в бій, і в генделик після бою, бо як же без цього? З Вітьком Льонько дружить уже років з двадцять, і їхня дружба скріплена горілкою, як цемент водою, – намертво!
Еге ж, це ти, дурний Льонько, думав, що намертво. Коли Вітько років з п’ять тому, після своєї другої жінки, що наставила йому роги, вернувся в село й оселився в дідовій хаті, ви з ним мало не щодня про вашу жизнь холостяцьку говорили, пропихаючи її в душу літрами гіркої, – бо інакше таку жизнь хіба проковтнеш?! Вітько тоді зарікався навіть дивитись на баб – і видивлявся головну життєву істину на дні пляшки, бо вона – та істина – водночас, як він казав, і гірка, і солодка. Льонько не хотів залазити в аж такі світоглядні нетрі – вони дістали його ще в інституті, з нього було досить, що його Вітько дивиться з ним в одну точку, а це ж і є ознакою справжньої – козирної! – дружби. Коли Вітьковий дід, який і під дев’яносто з охотою позирав у ту ж точку, – тож частенько вони зі старим соображали на трьох, – переселився в кращий світ, Вітько ще більше прив’язався до Льонька. Казав, що у нього більше нікого немає, крім вірного друга Льоні та кота Нігера, який, хоч і чорний, що ті негри в Африці, але любить його преданно і приносить удачу. Кіт, правда, дивився в іншу точку й самогоном не цікавився, але йому це прощалося. Кіт – не баба, він хату пасе, і його найбільший гріх – нишпорити по столах і гидити в кутку під залізним ліжком. З цим можна миритися.
Миритися з новою Вітьчиною жінкою – та ще такою! – було значно складніше. Та де там – миритися з нею було для Льонька сущою каторгою. Бо змиритися з такою просто не-мож-ли-во! Бо якщо п’ятнадцять років тому, коли вона давила всіма частинами свого пишного тіла свого першого чоловіка – Вована, Льонько не міг і за кілометр до друга підійти, то зараз її підошва – як гусениця танка: вона розчавить усе, що стане на її шляху, і навіть не помітить! І в першу чергу вона, звичайно ж, розчавить Вітька! А таки розчавить! Він її знає!
Пропав мужик, воістину пропав! І чим йому поможеш?!
Ні, ну на біса Вітько на ній женився?! Він же її в молодості навіть не знав, бо коли ця звізда сяяла на все село, він ще тільки вчився піонерський галстук в’язать на шию і марширувать на «зарницях», – тож у хороводах, які вона за собою водила по селу, участі не брав. То таки правда: колись вона була дуже гарною! Не один Вован, закохавшись, став безхребетним і, дивлячись на неї, забував дихати. Чого гріха таїти – і Льонько до армії заглядався на неї й дуже кортів приклеїтися до її пишнот, навіть ревнував до Вована… Але ж нині від колишнього сяйва цієї звізди тільки згадка лишилася – як чорна дірка в небі. А що згадувать Вітькові? Він же ні сном ні духом про колишню вроду своєї нинішньої жінки не знає. За що він зачепився в ній, через що спіткнувся? Нині їй під п’ятдесят, купа зморщок, друге підборіддя, талію шукай – не найдеш, а замість туфельок зі шпильками на ногах такі ботфорти з копитами, що не те що черв’яка – удава розчавлять! Кажуть, у неї вже й онука є, так що натуральна баба! Квартиру в місті лишила й вернулася в село, трясця б її матері, не сиділося їй на місці!
Льонько спльовує в сніг з досади й завертає у вузький провулок – як у нірку. Додому йти не хочеться – хоч убий. Щоб іти додому, треба ще добрати міри, а ту міру врізала йому сьогодні звізда. Отже, треба на Шанхаї – так у селі прозивали цей дальній куток, який аж кишів самогонщицями, повіями і безробітними злодюжками, – допити «на список» у Бурячихи. М-да, той список уже такий довгий, що ним можна, як удавкою, Льонька задушити. Рік робити треба, щоб розплатитися зі старою за її ласку, але вона, слава Богу, не одказує у кредиті, наливає щедро, «з поніманієм». Недарма ж він їй уже не одну п’ятирічку з кожної зарплати приносить мало не половину…
Ні, ну й устругнув же Вітько з цією звіздою! І де він з нею знюхався, питається? Аж таки справді останні років з три в його хаті жодною спідницею і не пахло! Коли не зайди – тільки він і кіт. Ну іноді, вранці, можна було нарватися на тітку Вальку, Вітькову матір, – та раз на кілька днів приходила варити своєму чадові відерну каструлю борщу. Вгледівши стару, Льонько зазвичай давав задній хід, бо та ніколи слів не вибирала й закидала синового дружбана такими перлами, яких той не щодня чув навіть у своєму «ремонті путєй сообщєнія». Стоячи в дверях, мов загороджувальний щит, тітка Валька щоразу пригадувала Льонькові його матір, яку той буцімто загнав у домовину безпросвітною п’янкою, і, стукаючи кулаком об кулак, кричала, що не дасть йому, харцизяці, споїти її єдиного сина, – бо хоч Вітькові й так у цій жизні везе, як козі на перелазі, але він не пропащий, не пропащий! Льонько хутенько закидав ноги на плечі, але через пару годин повертався – знав, що територія вже чиста, а отже, вони з Вітьком можуть і випить, і закусить, а заодно й перетерти останні сільські новини, раз своїх немає.
Ні, ну де вона взялася, ця звізда?! Про Вітька її тут і духу не було б, це точно, бо Вітько взагалі до баб не ходок, а коли й зачіплявся за якусь, то завжди за молодшу од себе й високу, щоб ноги од вух, і щоб на голові копиця була в три поверхи. Не інакше, ця низькоросла пампушка з п’ятьма волосинами на проділ сама зав’язалася йому на шию. Як колись на Вовані.
Ач, яка хазяйка! Холодець виставила, грінки підсунула і, підколовши, що о восьмій ранку ніколи горілки не п’є, але свою третину вип’є потім, усе припрошувала Льонька закушувати, щоб, мовляв, його не розвезло після безсонної ночі. Сердобольна яка! Наче він до Вітька їсти прийшов! Наче йому треба її холодець! Наче він узагалі хоче сидіти з нею за одним столом! Оце йому всю нічну зміну тільки й снилося, що він зразу ж після роботи бігтиме до Вітька, щоб на його звізду подивиться!
А Вітько сидить – чурбан чурбаном! Не встиг чарку випить – холодець тягає. І все мовчки. Наче ніколи холодцю не їв! Наче йому нічого сказать другові, з яким він два місяці – два місяці, це ж треба! – не бачився…
Льонько скрипнув гнилими зубами од образи і люті. Аж справді: вперше за двадцять років він так довго не заходив до дружбана. Ото як нарвався на Новий рік, рано вранці, на цю звізду у дверях, і вона прошипіла йому з кислою усмішечкою, що, мовляв, справжні мужики ні світ ні зоря, без попередження, своїх друзяк з баб не стягують, відтоді Льонько навіть на цю вулицю не потикався. І Вітькові не дзвонив. Ждав, що той озветься до нього сам. До весни ждав, трясця його матері!
Льонькові аж сльози навернулися. Бурячишина самогонка пекла нутрощі, сонце ядуче сліпило очі, аж стежка попливла під ногами. Вийшовши за ворота, Льонько присів на повалену трухлу вербу, що правила Бурячисі та її клієнтам за лавку. Треба трохи оддихнути, бо додому ще гай-гай скільки. Таки ж ніч одмаслав, як папа Карло. Та звізда припрошувала закушувати, та хіба тут кусок у горло полізе? Шеф сьогодні сказав, що він, ремонтник із двадцятирічним стажем, попав під скорочення. «Так що, Льонько, з першого числа можеш на роботу не виходить. Ти там на кутку сам остався. Сім’ї в тебе нема – переб’єшся. Патрай пусті двори – на сто грам нашкребеш, а пончик тобі не треба – рукавом занюхаєш». М-да, з першого числа. А те перше число вже ближче, ніж лікоть, дарма що не вкусиш…
Він про цю новину Вітькові навіть не обмовився – дружбан був так приклеївся до миски з холодцем, наче істина для нього тепер гніздилася тільки на дні тієї миски і він хотів чимшвидше до неї дістатися. У правій руці затискав ложку, а ліву тримав на коліні звізди, яка той холодець наварила. Ідилія, блін! Старосвітські поміщики початку третього тисячоліття! Що таким розказувать?! Та й нащо псувати їм їхнє тихе щастячко, якому од году неділя і яке нині сліпить їм очі й застує світ, а за тиждень, дивись, зайде за темну хмару? Бо й Вітька не сьогодні-завтра попруть із його тракторної бригади – Льонько чув, що там теж пахне масовими звільненнями, а його звізда, схоже, роботи давно не має, бо якби мала, не приїхала б у село з города, – тут її університетський диплом не поможе стати навіть прибиральницею в сільраді…
Бо що сьогодні диплом? Он він, Льонько, колись був інженером, а тепер, бач, навіть кайло з рук забирають. Колись сміялися: кирка, лом – і весь диплом. А яким боком нині це прислів’я повернути? Кирка, лом – хати на злом? Так у сусідніх із ним пустих дворах ще п’ять років тому видовбано на металобрухт усе до останнього ржавого цвяха!
Льонько підводиться, в’яло утирається засмальцьованим рукавом спецівки і, нетвердо ступаючи розкислою стежкою, суне в бік своєї вулиці. Вона найдовша у селі. Вона веде його, погойдуючи від узбіччя до узбіччя, аж до поля, бо його хата – крайня. З останнього обжитого двору, де досновує вік столітня Параска, за ним ув’язується рудий Мурко, жадібно кавчить, і Льоньку чомусь стає досадно, що в його кишенях немає для цього облізлого здохляки навіть окрайця хліба. «Іди собі, іди. Попроси у баби!» – махає Льонько на кота й не озираючись плететься далі. Треба б увечері навідатися до старої, бо як задубіє в своїй нетопленій хаті, – казала: чую, що цю зиму не переживу, – то буде тоді Льонькові клопіт… Кому ж? У тої Параски жодної живої душі рідні не лишилося, а йому, як-не-як, хрещена. Та й матері покійній обіцяв не забувати… Коли ж це він востаннє бачив бабу? Льонько напружує пам’ять, аж спиняється посеред вулиці… Ні, хай увечері. Висплюся, картоплі в мундирах наварю – понесу на гостинець. А зараз – додому!
Далі – пусті двори: один, другий, п’ятий. Їхніх останніх господарів Льонько виносив з хат на своїх руках – і ними ж копав могили на цвинтарі. Льонько окидає мутним оком напівзруйновані будівлі, осілі паркани, густі зарослі, занесені нині снігом. Ет, на цих руїнах уже нічим не поживишся, навіть улітку, бо й дерева в садках перевелися, здичавіли. Оно дятел стукає по стовбуру старезної розчахнутої груші – йому одному тут скатертина-самобранка: черви розвелося стільки, що довбатиме своїм дзьобом до Другого пришестя і ніколи не буде голодним…
Льонько доплентується до свого двору й отетеріло завмирає, прочинивши напівзгнилу рипучу хвіртку: прямо на стежці лежить його Бровко – витягнувши передні лапи так, наче хоче ними дотягнутися до господаря й обняти. Стежка аж мокра од слідів, усе подвір’я обтоптане чобітьми. Двері в хату роззяплені, як рот з вивихнутою щелепою. Льонько повільно обминає пса й сторожко ступає на поріг. З хати віє холодом і пусткою, мов із підземелля. Побачивши, що з коридору зник старий холодильник «Донбас» і ржавий таганок, Льонько повільно розвертається й виходить на ґанок. Довго стоїть, притуливши спину до облупленої стіни – наче підпираючи її вутлими сутулими плечима, щоб та, бува, не впала прямо на нього. Стоїть і дивиться на труп вірного Бровка – єдиної живої істоти, яка була поруч із ним останні десять років. Білі пошерхлі губи беззвучно ворушаться, з-під заплющених повік сочаться сльози, а пальці то стискаються в кулаки, то безсило розчепірюються, нездатні втримати пучками навіть павутини.

Наталка ФУРСА
Член Національної спілки
письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий