Простір розвитку

Простір розвитку

Мабуть, ніхто з нас не рахував, скільки разів на день вживаємо дієслово “хочу”, визначаючи дії та напрями життя відповідно до своїх цінностей та бажань. Але не завжди слідує “буду”, тобто пошук шляхів для досягнення цілей, розробки стратегії і таке інше. Тож, коли у всюдисущому інтернеті побачила назву “ХОЧУ БУДУ”, відразу стало цікаво: кому вдалося поєднати теперішнє бажання з майбутнім його втіленням?
Виявилося, що це студія розвитку, де є напрями для дітей і дорослих. Відкрила її звичайна кобеляцька родина, яка вже зараз вирішила “займатися майбутнім країни”. Ці слова належать одній із засновниць студії – Ірині Візір, експертці з тринадцятирічним міжнародним досвідом.
Народилася Ірина у Кобеляках, але перші шість років життя минули на Дніпропетровщині. Дошкільні роки пройшли не в дитсадочку, а… в школі.
– Мама працювала вчителем математики, бабуся – учителем початкових класів, і я сиділа на уроках, вчилася читати і писати.
На початку 1990-х через економічну кризу припинив роботу завод, який був основним роботодавцем у селищі Меліоративному, і сім’я Воронових переїхала в Кобеляки, на батьківщину мами Людмили Леонідівни. Тут життя Іри заграло новими барвами.
– Мені пощастило зростати у дружній родині, де велику увагу приділяли сімейним традиціям і цінностям. Навколо дідуся і бабусі завжди гуртувалися доньки (у мами є дві сестри) зі своїми родинами. Збиралися разом і на свято, і тоді, коли треба було комусь допомогти… Про ті роки залишилися теплі спогади, а традиції підтримуються до сьогодні.
Тоді ж з’явилися в дівчинки й перші обов’язки: пасти гусей, допомогти батькам на городі. А основний час, звісно ж, займало навчання в школі.
– Про шкільні роки, які пройшли в Кобеляцькому НВК №1(зараз—ліцей №1), бережу яскраві спогади. Мені подобалися всі предмети, я захоплювалася всіма педагогами. Мені цікаво було навчатися, пізнавати світ, відкривати невідоме як математичного профілю, так і гуманітарного. Чи не єдине, що не подобалося, це читати твори, в яких переважають темні моменти – сум, печаль, страждання… Інша справа – позитивні твори, світлі, які вселяють віру й надію.
Не можу не згадати Олега Івановича Ольхового (світла йому пам’ять), але не стільки як учителя фізики, а як педагога з особливим стилем викладання: він давав учням мотивацію, навчав навчатися, був суворим, але об’єктивним. Це дуже стало мені в нагоді в дорослому житті.
Коли Іра навчалася в 9 класі, сталася подія, яка позначилася на її майбутньому: в навчальний заклад приїхали представники Корпусу Миру – волонтери з Америки.
– Вони виконували не тільки освітню місію – викладали англійську мову. З ними цікаво було спілкуватися, дізнаватися про культуру, звичаї, традиції країн світу. І я зрозуміла: це те, що я хочу, – досконало вивчити англійську мову, щоб працювати в міжнародних компаніях, подорожувати. Це стало мотивацією посилено вивчати англійську мову не тільки в школі, а й на додаткових заняттях.
Школу закінчила із золотою медаллю. Питань з вибором майбутньої професії взагалі не було: звісно ж – міжнародна діяльність з поглибленим вивченням англійської мови або перекладач.
– Документи подала до кількох вузів, а вибрала один з найкращих – Дніпропетровський (тепер – Дніпровський) національний університет імені Олеся Гончара, спеціальність – “Міжнародні економічні відносини”.
Ірина Воронова на тривалий час змінила дорогі серцю Кобеляки (“такої чарівної природи немає ніде!”) на місто Дніпро, де поринула в цікавий світ студентського життя: навчання, заняття латиноамериканськими танцями, де зустріла свого майбутнього чоловіка, дружба зі студентами з технічних вузів, де познайомилася з… кобелячанином Дмитром Файзуліним, який уже тривалий час живе й працює в Японії…
Будучи студенткою четвертого курсу, розпочала працювати репетиторкою англійської мови. Не полишала занять до закінчення університету. Працювала з різними категоріями, та особливо запам’яталася перша учениця.
– Основна мета, яку переслідувала дівчинка, – спорт, тому наполегливо тренувалася. А з англійською було все дуже сумно. Я перепробувала всі методи, мотивації, складали вірші, співали пісень, а позитивного результату не було. Виявилося, що причина у великому спортивному навантаженні, яке дитина визначила для себе пріоритетним.
Через десять років я випадково зустріла її маму й дізналася, що донька завершила спортивну кар’єру, вивчила дві мови й навчається за кордоном. Для себе зробила висновок: не можна дитину перенавантажувати, неможливо все охопити, треба шукати компроміс, і тоді неодмінно буде гарний результат.
Магістратуру Ірина закінчила за спеціальністю “Міжнародні економічні відносини”.
– Роботу не довелося довго шукати. Буквально через тиждень працювала в Міжнародній перекладацькій компанії “ІнТекст”. За майже 14 років отримала цікавий досвід. Влаштувала й особисте життя: вийшла заміж, народила доньку Валерію, якій уже 8 років.
Працювала менеджеркою проєктів з перекладу (вела проєкти різні за обсягом і спрямуванням – від технічних інструкцій до модного журналу), керівницею з маркетингу, була в команді (головний координатор) по організації міжнародних конференцій за участю представників перекладацької галузі з багатьох країн світу, які прибували на чудовий берег річки в сосновому лісі. Працювали впродовж тижня (було більше 50 спікерів, лекції синхронно перекладалися на три мови). Усе це поєднувалося зі спортивними активностями, музичними вечорами…
Але 24 лютого 2022 року поставило всі проєкти на паузу.
– Чоловік пішов на службу в ЗСУ, а ми з донькою поїхали до Польщі, де прожили майже рік. Валерія дуже сумувала за друзями, рідними, а коли Іван отримав поранення, ми відразу повернулися. Але не в Дніпро, а до батьків. Все-таки Кобеляки більш безпечне місто.
Іван Візір після лікування повернувся на службу, а Ірина, спробувавши себе в освітньому ІТ, остаточно зрозуміла, що вона хоче. А хотіла вона змінювати світ навколо себе. Тобто там, де мешкає, – у рідному місті. Тож стала згортати діяльність (репетиторство, роботу копірайтеркою для туристичного стартапу) і шукати шляхи для реалізації свого задуму – відкриття в Кобеляках студії розвитку.
Першими, хто її підтримав і підставив плече, – були чоловік і мама. Розуміла, що буде нелегко, адже навколо багато речей, з якими важко конкурувати: гаджети, інтернет, телебачення. Найкращий варіант, коли людина (доросла чи дитина) ставить мету і йде до неї за допомогою навчання. Але так буває не завжди. Тож головна ідея Ірини полягала в тому, щоб заняття були цікавими, а навчання – максимально ефективним.
– Зараз ми, українці, живемо у важкий період. Тож кожен день треба наповнити особливим змістом. Ось тому, мабуть, з’явилося більше сміливості, хоч і не було фінансових ресурсів для придбання матеріальної бази, а так хотілося, щоб усе було гарно, затишно, якісно, цікаво. Одне слово, класно!
Правду кажуть: хто хоче щось зробити, той шукає можливості. У пошуках варіантів реалізації задуманого Ірина Візір заручилася підтримкою місцевих підприємців, узяла участь у кількох грантових програмах, пройшла навчання, склала іспити, успішно захистила проєкт. І не дивно: до всього звикла підходити творчо, виважено, адже це не одноразова акція – загорілася і погасла, а тривала, спрямована на розвиток, вдосконалення, розширення.
– Коли я повернулася в Кобеляки після певної перерви, то зрозуміла, що молодь та діти бажають навчатися, пізнавати щось нове, цікаве… Перед тим, як прийняти остаточне рішення, я як маркетолог з великим досвідом провела вивчення думки щодо доцільності відкриття нового освітнього простору й була приємно здивована: не лише молодь, а й люди середнього, старшого віку виявили бажання вивчати англійську мову з нуля.
Ради справедливості слід зазначити, що Ірина теж не втомлюється навчатися.
– Цікавість – мій двигун. Переконана: якщо самій не цікаво, то не зможеш інших зацікавити. От і навчаюсь. І постійно з’являється щось нове, цікаве. Часом мене запитують: “Ти вже все вивчила?” І як тут не згадати вислів, який приписується давньогрецькому філософу Сократу: “Я знаю, що нічого не знаю”.
Крім того, Ірина Візір вивчає досвід роботи аналогічних студій розвитку.
– Досвід інших надихає мене облаштувати гарний освітній простір, зробити не лише безпечне середовище для навчання, а такий собі острівок, де можна пофантазувати, поекспериментувати, встановити відеозв’язок із іноземцями, переглянути мультфільми, зустрітися з експертами, послухати спікерів…
Учитись – то сімейна риса. Мама Ірини, Людмила Леонідівна, має педагогічний стаж і досвід державної служби, пройшла курси підвищення кваліфікації і проводить заняття з дітьми молодшого віку.
У планах чоловіка – по закінченні війни приєднатися до сімейної справи, а оскільки він інженер за освітою, то візьметься за технічний напрямок.
До речі, родина закинула якір у Кобеляках надовго й змінила не лише прописку, а й перереєструвалися як підприємці, щоб робити свій внесок у наповнення місцевого бюджету.
Заявила про себе й наймолодша представниця родини: Валерія Візір – творча дівчинка, пише вірші, неодноразово займала призові місця в конкурсах.
Та повернемося до новинки міста Кобеляки – простору розвитку. І хоч такі проєкти швидко не реалізуються, та Візіри реалізували свою мрію.
– Працюватимемо за трьома напрямами: англійська мова (яка відкриває шлях до навчання за кордоном, роботи в міжнародних компаніях, цікавих подорожей та безліч інших можливостей); підготовка до школи (дамо ключики до того, як читати, писати, рахувати, що допоможе легко опанувати шкільну науку, навчимо працювати в команді, дружити); математика (якщо в школярів молодших класів проблема з вивченням цього предмета – тоді вам до нас, допоможемо вирішити).
* * *
Після розмови з Іриною – привітною, відкритою, щирою, по-доброму можу позаздрити учням студії розвитку: буде цікаво, творчо, з користю для себе й свого майбутнього. Тож, як кажуть: “У добру путь!”

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий