Протест жіночої душі

Протест жіночої душі

Постановкою п’єси «Лимерівна» до 175-річчя від дня народження письменника і громадського діяча Панаса Мирного гоголівці не просто звернулися до витоків українського театру, а й відкрили маловідому сторінку творчості одного з класиків вітчизняної літератури.
В історії української літератури Панас Мирний обіймає одне з чільних місць як «перший симфоніст української прози», за висловом Олеся Гончара. Відомо, що він був одним із найбільш плідних українських письменників свого часу: у його творчому доробку 718 оригінальних та перекладних поезій, 9 драм, 69 великих та малих прозових творів, 40 прозових уривків без назв, тобто понад одна тисяча творів. На превеликий жаль, левова частка з написаного залишилася в рукописах.
Варто зазначити, що до драматургії Панас Мирний прийшов не відразу. Як майстер психологічного жанру в прозі письменник втілює його і в сюжети своїх драматичних творів, продовжуючи традиції Івана Котляревського та Тараса Шевченка.
Під час роботи на п’єсою «Лимерівна» Панас Мирний звертається до українського фольклору, зокрема до народної балади «Лимерівна», в якій розповідається про те, як стара Лимериха пропила свою доньку у шинку багатому панові. Молода Лимерівна, протестуючи проти свавілля матері й чоловіка-нелюба, втікає. Але чоловікові вдається наздогнати непокірну дружину і примусити її повернутися додому. Молода жінка обирає смерть перед неволею заміжжя: «А встромила проти серця гострий ніж…». Так розвиваються події в народній баладі.
Панас Мирний написав п’єсу «Лимерівна» у 1883 році спеціально для Марії Заньковецької, провідної зірки українського театру кінця XIX – початку XX ст., яка погодилася грати головну роль і навіть взяла на себе клопіт щодо проведення твору через цензурні утиски. Акторка передала п’єсу Михайлові Старицькому, згодом разом вони й створили сценічний варіант драми.
Режисером вистави гоголівців є заслужений діяч мистецтв Сергій Павлюк, творчою візитівкою якого є глибина прочитання тексту, оригінальність інтерпретації класики з використанням української символіки та закоханість в автентичний фольклор.
У п’єсі піднімаються важливі морально-етичні проблеми: стосунки між батьками і дітьми, дружби і зради, людських цінностей. Головну героїню Наталку зраджують всі: мати, яка пропила її багатому Карпові, хрещений Остап Кнур, його дружина, подруга Маруся, донька Кнурів, коханий Василь. Дівчина не витримала такої наруги і покінчила життя самогубством.
Сергій Павлюк любить експериментувати з вибором акторського складу. У виставі разом із визнаними майстрами сцени (заслужена артистка України Катерина Філатова (Шкандибиха), Наталія Сизова (Лимериха), Віталій Крапіва (Кнур Остап), Наталія Кожухаренко (Кнуриха Оришка) задіяна і талановита молодь полтавського театру.
Героїню п’єси, Наталю, доньку Лимерихи, виконує молода акторка Марія Тіхонова. Роль психологічно складна, оскільки для героїні характерним є не тільки супротив йти заміж за осоружного Карпа, сина Шкандибихи (Володимир Архангельський), а й нестримне прагнення до волі. Душа Наталі прагне кохання, але умовності життя забирають у неї цю можливість. Варто зазначити, що акторка останнім часом значно додала у сценічній майстерності, приємно спостерігати за її творчими успіхами.
Її партнерам – Артему Батраку (Василь Безродний) та Володимиру Архангельському (Карпо, син Шкандибихи) – не завжди вистачало емоційності у створенні сценічних образів, можливо, тому вони вийшли дещо схематичними.
Родзинкою вистави стали родичі (Аліна Зінченко, Аліна Жмурко, Юліана Романова), автентичний спів яких супроводжував усе дійство. І, безумовно, окрасою були й юні вихованці вокально-хорової студії «Домінус», якою керує Аліна Зінченко.
Загалом, музичне оформлення вистави є досить своєрідне. Крім народних пісень, упродовж усього дійства лунає сумний плач скрипки й звук натягнутої струни, які нагнітають відчуття тривожності й напруженості, що вирвуться назовні у фіналі вистави.
Важливим акцентом постановки є пластичне вирішення вираження почуттів і думок героїв. І в цьому велика заслуга належить режисеру з пластики Юрію Буссу (м. Херсон).
Звісно, не можна не зупинитися окремо на багатій символіці п’єси. Як завжди, у Сергія Павлюка вона є несподіваною.
Усе дійство відбувається на фоні тину, який, з одного боку, є оберегом дому, а з іншого – тією реальною межею, що відділяє життя героїв від іншого світу, де панує добро і щастя. Цю межу вони не можуть здолати, на відміну від пташок, що літають вгорі і є вільними.
Цікавим є образ мотузки. Відомо, що це стародавній символ зв’язку між різними світами: духовним і матеріальним, живим і мертвим, небесним і земним. На неї наче нанизується життя усіх персонажів. І саме мотузка є тією нестерпною силою, що душить людей, зв’язує їхні долі у нетерпимий клубок, який може розірвати тільки смерть.
Солома в українській міфології є символом відродження творчих сил природи. Така поширена у минулому українська звичаєва форма селянської взаємодопомоги, як толока, набуває у виставі іншого значення: замість життя вона дарує героям тугу й біль.
Глина у міфології тлумачилася по-різному. З одного боку – як життєдайна сила, а з іншого – як символ плотського, земного, бездуховного життя людини, не істинних, ненадійних, не- довговічних життєвих основ, цілей, нетривалості. Глиною у виставі обмазують Василя, Карпа, Кнура, оскільки всі вони завдали страшного болю Наталі. Глина стала втіленням того страшного бруду всього світу, який підкорив душі слабких людей.
Кози, яких можна було побачити в холі театру перед виставою і на сцені, символізували врожай і родючість. Однак усе життєдайне (толока, солома, кози, свято Трійці) набуває іншого значення у суспільстві, заснованому на брехні. За допомогою символічних образів підкреслюються жахливі контрасти життя, створеного людьми з дрібною душею. Вони самі вбивають будь-яке прагнення до волі й свободи. Вільна душа не може жити в цьому суспільстві, тому смерть героїні сприймається як виклик йому, небажання бути такою ж мізерною, як всі.
Символ води завжди асоціювався з очищенням. Персонажі намагаються змити бруд, але він занадто глибоко проник у душі, осквернив їх нечестивими вчинками. Тому в головної героїні й немає вороття у цей жахливий та оманливий світ.
Вистава створена у надзвичайно важкі для українців часи: війна, постійні тривоги, умисне руйнування ворогом міст та населених пунктів, геноцид цілого народу. Тому кожна нова прем’єра є прикладом героїчних зусиль усього колективу Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. Гоголя. У такий період режисери тяжіють до драми як літературного та сценічного жанру, в якому досліджується еволюція характерів, мотивація їхніх вчинків і дій. Сьогодні, як ніколи, важливими є людина та її життєві цінності, оскільки вони допомагають вижити, не зламатися, не зійти з правильного шляху. Класичні твори вчать нас, що на життя можна дивитися з різних перспектив. І кожен сам обирає для себе – з якої.

Людмила Чередник,
кандидат філологічних наук, доцент, Національний університет «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка».

Поділися:

Добавить комментарий