Осінній ранок 1990 року в райцентрі Березань на Київщині. Світає уже не так швидко, тож, вигулькуючи з вулиці, велосипед лікаря Анатолія Клименка в буквальному розумінні розсікає пітьму. Дивна була тоді ця поїздка: чоловік віз на церковну вранішню службу свого семирічного сина Сашка – віз уперше, віз тому, що малий хотів цього так, як інші діти просять про дорогі іграшки.
Ясна річ, звідки звичайному лікарю знати розклад богослужінь? Зібралися з малим затемна. Приїхали, а довкруги – нікого. Тільки дошкульна осіння сльота, тільки найглибша у світі цвинтарна тиша: біля облаштованого на території кладовища храму – жодної живої душі.
Довелося чекати. А потім хлопчик ніби випірнув із ночі на сонячний берег – світло випромінювалося звідусіль. Від ікон, від свічок, від церковного співу… Семирічний Сашко відчув, що краще, ніж у Божому храмі, не може бути ніде на світі.
Саме таким зворушливим спогадом про свою «дорогу до храму» поділився настоятель Софроніївської церкви в місті Березань та Свято-Троїцького храму в селі Недра Баришівського району Київської області, протоієрей Олександр Клименко. Поділився зі сцени полтавського Палацу дозвілля «Листопад» з усіма, хто прийшов на благодійний концерт за його участю як переможця національного вокального телешоу «Голос країни».
До початку благодійного заходу відбулися запис телепрограми журналістки Людмили Нестулі з отцем Олександром, а також коротеньке спілкування з представниками інших ЗМІ.
«Якщо людина жадає перемог, то краще їй – поразки»
– Отче, я знаю, що в дитинстві ваші батьки не дуже вітали ваше бажання стати священиком…
– Тут відразу ж треба зробити поправку. Вони самі не ходили до храму й тяжко ставилися до мого рішення про священицтво, але не до мого захоплення храмом, до храмового життя. Батько мені завжди говорив, що я не мушу бути схожим на нього, що в мене своя дорога. Вони з мамою інтелігентні люди. Але, знаєте, сприйняти те, що твій син не просто ходить до храму, а стає священиком, – це трішки інше. Про це своє бажання я став говорити з семи років. Коли восьмирічним мене хотіли віддати вчитися грати на акордеоні, так смішно захищався: «Де ви бачили попа з гармошкою?!» Це була залізобетонна позиція.
Утім дуже добре, що батьки мені не дозволили стати на священицький шлях відразу. Вважаю, що майбутньому священнослужителю корисно пройти якусь «школу життя». Коли вчорашній школяр вступає до семінарії, це теж прекрасно. Але ж треба мати певну духовну міць, якою я, мабуть, не володів, саме тому Господь влаштував мені такий трошки довший шлях. Покрутитися у мирському житті. Поберегти свою віру там. Розумієте? Трошки легше тримати свою віру, коли на тебе вже одягнений підрясник і ти – член певної системи певного світоглядного блоку. А трошки тяжче, коли ти в миру. Тоді тобі трошки легше розуміти мирян.
– Перша освіта у вас, здається, економічна?
– Так. У Київському економічному університеті навчався мій старший брат. А я йому возив консервацію, так що дорогу вже знав. Власне, мені було однаково, до якого вишу вступати. Я хотів бути священиком. Але батьків своїх розумів. Саме тому й не сперечався. Я був готовий чекати. Для мене стало дивиною, що вони погодилися, коли я закінчив університет (з відзнакою. – Авт.). Чесно кажучи, був переконаний, що попрацюю іще років десять.
Але Господь управив. Взагалі християнській традиції чуже будь-яке нав’язування своєї думки іншим, треба просто терпеливо чекати, молитися – і Господь управить.
– Як батьки сприйняли те, що ви віднедавна стали відомою в країні людиною?
– Загалом до всіх подій останнього року вони ставляться досить стримано. Чому ж їм радіти, якщо вони не бачать мене вже майже цілий рік? З іншого боку, вони розуміють, що це – місія. Я цього не шукав. Є благословення на такі труди, тож слава Богу.
– Отче, що для людини важливіше, корисніше – перемоги чи поразки?
– Повністю переконаний, що якщо людина готова до перемог, то перемоги. Якщо ж людина жадає перемог, то краще їй – поразки. Готовність у цьому сенсі – це коли не прагнеш бути над усіма. Знаєте ж, що хороший керівник – той, який не хоче стати керівником. Обов’язково мають бути скепсис до себе, довіра до світу, переконання, що всі здатні на високі результати. Ну нехай там учора щось мені вдалося, але це не означає, що я аж такий-такий-такий… До нових висот, які вдається долати, треба ставитися смиренно.
Тобто перемоги важливі, якщо ти можеш з ними впоратися. А якщо людина не готова, вона не зможе перетравити всю цю «їжу» марнославства, гордині. Чесно кажучи, і себе певною мірою вважаю не готовим. Якби я поринув повністю у плоди цієї перемоги, то думаю, що за два місяці уже мене б не стало такого, до якого всі звикли. Це досить цікавий світ, і він «з’їдає» тебе швидко – оплесками, увагою. Найкраще в моєму випадку те, що з благословення нашого владики я маю можливість кожного тижня повертатися на 3 дні додому чи іноді на цілі пости. Зараз наближається Великий піст (запис інтерв’ю від 11 лютого. – Авт.), це просто благодатний час, 48 днів – нікуди. Тільки в Березані.
«Момент місії завжди присутній»
– Отче, вам довелося зіткнутися з життям шоу-бізнесу, й не секрет, що у ньому – безліч спокус. Чи не відчували якогось негативного впливу?
– Я ж абсолютно далекий від цього життя. Тож ні. Слава Богу, що в мене все відбувається за принципом: мене благословили – треба їхати. Тобто я не шукаю якихось цікавих заходів, дійств. Щоправда, іноді бувають такі поїздки, які можна розцінити як входження священика ну в дуже незвичний простір. Тоді їду з реальною місіонерською метою.
Розумієте, проповідувати серед тих, хто і так вже християнин, не завжди місіонерськи цікаво. А от приходити в ті місця, куди священика ніколи не кликали! Духовенство зазвичай запрошували на заходи до скорботних днів, а на таких дійствах, як вручення різноманітних премій, інших урочистих світських зібраннях, батюшок найчастіше не було. Але ж саме там, найімовірніше, зберуться люди, які далеко не завжди заходять до храму. Саме там є можливість священику закликати їх до цього. Навіть ті, хто запрошує мене як співака, добре розуміють, що я неодмінно буду ще й говорити з людьми. Це було обов’язковим для мене ще за довго до «Голосу країни». Всі знали, що якщо батюшку запросили, то він п’ять хвилин співає і ще п’ять хвилин говорить. Тож момент місії завжди присутній. І якраз це мені й подобається в таких поїздках.
– Деякі люди вважають, що священицький обов’язок і участь у телевізійних конкурсах несумісні. Чи були у вас сумніви?
– Зрозуміло, що якісь сумніви були. З іншого боку, коли хтось каже, що тобі потрібно робити тільки те і те, це нагадує чіткий розподіл обов’язків у нездорових сім’ях. От, мовляв, я – господар, тому посуд мити не буду. А ти – дружина, значить, повинна. Ні. Ми зліплені приблизно з одного тіста. І повинні робити те, що наразі потрібно й корисно. Один владика якось розповів таку історію з радянських часів. Оскільки молодь до церкви не допускали, то важко було знайти паламаря, іподиякона. А в архієрея ж мають бути іподиякони, які допомагали б йому під час служби. Приїхав владика до храму – стоїть навколо п’ятеро священиків. І він каже: «Так, батюшки, лишається один священик, а ви четверо знімаєте облачення і будете сьогодні служити іподияконами. Я за вас помолюся». Тобто вони зайняли не властиву для них позицію, але саме ту, яка на цей момент була потрібна.
Коли я приїжджаю на яке-небудь храмове свято і розумію, що на кліросі (місце для півчих у храмі. – Авт.) доволі хитка ситуація, власне нікому співати, то я знімаю з себе облачення і йду на клірос керувати хором, співати. Ти маєш бути там, де зараз потрібен, незважаючи на те, в якому ти статусі. Розумієте.
Якщо в цій ситуації є користь від отакого служіння священика, це – головне. Дерево пізнається по плодах. Якщо є плід. Але це вже не мені судити.
– Чи були якісь несподівані відкриття під час конкурсу особисто для вас?
– Найбільше відкриття – це все-таки розуміння того, наскільки ми недооцінюємо нашу сучасну молодь. Проводиться величезна кількість різноманітних «круглих столів», на яких бідкаються, що нам робити з молоддю. Зайдіть у «Фейсбук» – купа постів від старших людей, що зими їхньої юності – це ігри в сніжки, катання на санчатах, просто прогулянки надворі, тоді як нинішні хлопці й дівчата безвідривно сидять у своїх телефонах.
Дуже в багатьох рисах сучасної молоді старші воліють вбачати негатив. Насправді це не так. Перебуваючи в такому вирі молодих людей, власне тисяч молодих людей на одному майданчику, я був вражений, наскільки багато в них серйозних запитань. Не в докір їхнім батькам сказано, їх менше цікавить обрядовий бік життя, обрядовий бік віри. Він важливий тим, але їх більше цікавили глибокі питання. Справжні питання. А я як викладач (викладає дисципліни «Історія християнської церкви» та «Основи християнської моралі» в Міжрегіональній академії управління персоналом. – Авт.) завжди кажу: мені не важливо, що відповідають на мої запитання, мені важливо, що у мене можуть запитати на ту чи іншу тему. То сучасні молоді люди ставлять «правильні» запитання. З ними цікаво. Я втомлювався, стабільно сідало горло. Але розумів, що такої кількості «правильних» запитань рідко коли чув.
– Невже не берегли голос перед виступом?
– І не нагадуйте. Бо іноді мені здавалося, що це диверсія проти учасника «Голосу країни», щоб зірвати мені горло до початку мого виходу. Я ще й досі переконаний, що деякі на це й сподівалися (сміється). Ну насправді я був дуже радий цим розмовам. Порожніх слів там не було. Приємно, коли говориш з одним, а четверо-п’ятеро-шестеро слухають. Чесно кажучи, я не дуже люблю промови. Але якщо запитують, треба відповідати. Феофан Затворник казав, що священик, який мовчить, подібний до пса, який не гавкає, хто такого тримає в господарстві? Тобто священик мусить говорити.
«Щоб пізнати світ, далеко ходити не треба»
– Отче, чи змінилося життя парафіяльного священика, протоієрея Олександра Клименка, після конкурсу? Чи все залишилося так, як і було?
– У християнина життя – це метанойя – переміна розуму. Тобто якщо християнин вранці задоволений тим, ким він був увечері, а ввечері задоволений тим, ким він був протягом дня, у нього, найімовірніше, не дуже правильна духовна «поживна їжа». Він має бути певною мірою задоволений світом навколо себе, навколишніми людьми (це, до речі, дуже важливо). Собою ж християнин мусить бути незадоволеним. Я не кажу, що це незадоволення, яке викликає відчай. Ні. Воно спонукає до дій.
Звісно, життя змінюється. Зміна нашого сприйняття відбувається постійно. А зважаючи на те, в яких бліц-умовах, до того ж з маленьким люфтом для особистого життя, мені випало опинитися, то зрозуміло, що життя дуже змінилося. Але передусім у якому сенсі? Я зараз багато подорожую – і світ трішки розширився. З кожним кроком я розумію, наскільки праві затворники, наскільки праві монахи й усі, хто каже, що спасіння душі – воно в глибині й у тишині твоєї «власної келії». Щоб пізнати світ, далеко ходити не треба. Це, звісно, величезний досвід. Окрім того, перебування в різних єпархіях дозволило мені познайомитися з безліччю активних священиків. І відчуття того, що ти ну явно не один і навіть не один із сотні, а із більшої кількості, справді надихає.
– У вас із дружиною Світланою четверо діток. Чи старшенькі вже намагаються наслідувати співочий приклад тата?
– Так. Донька Аня, як на мене, гарно співає. Для мене найголовніше, щоб діти в чомусь розвивалися. Зрозуміло, що співати вони не зобов’язані. Та й взагалі було б не цікаво, якби в мене народилося 4 мої маленькі копії. Вони всі мають свої характери і вже трішки їх показують. Усі по-своєму творчі. Соломійці ще немає чотирьох років, але по тому, як вона вміє щось у нас просити, то такий драматичний актор (усміхається).
Розумієте, творча людина, якщо вона є уважною, з тверезим поглядом на саму себе, не може не підмітити з роками, що все-таки її творчість – це не плід її труда. Це щось, що було в ній закладено, а вона могла розвинути, примножити. Але це талант, який був даний Кимось. Я сподіваюсь, що у творчих людей завжди більша вірогідність того, що вони пізнають у своєму житті Бога. Я не нав’язую своїм дітям свій світогляд, навіть релігійний. Я сподіваюсь, що творчість дозволить їм трішки наблизитися до Бога.
– Дякуємо за цікаву бесіду.
Вікторія КОРНЄВА.