Проза у стилі абсурду

Проза у стилі абсурду

Впродовж останнього десятиліття ми періодично знайомимо читачів із новими прозовими творами нашої землячки, публіциста, науковця, лауреата багатьох всеукраїнських конкурсів Марини Єщенко (народилася в селі Великий Кобелячок Новосанжарського району).
Нагадаємо, вона – авторка книги оповідань «Поговори зі мною» та збірки новел «життЯ моЄ!!!». 2017 року виграла грант Президента України і видала пригодницьку повість «Бібліотекарки не виходять заміж». У 2020 році здобула премію Київського міського голови за особливі досягнення молоді у розбудові столиці України – міста-героя Києва – у номінації «Творчі досягнення», а нинішнього року– стипендію Президента України для молодих письменників і митців. Нині працює старшим лаборантом у Центрі літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка.
Молоду письменницю ще називають «українським прозаїком-абсурдистом». Що й не дивно – свого часу вона написала дисертацію про абсурд і наголошувала, що «завжди й сама дуже цікавилася цією темою». Нещодавно написані новели в цьому стилі мають змогу оцінити наші читачі.

Сім’я

Звичайна така собі сім’я: батько, мати й син.
Батько – співробітник у науково-дослідному інституті. Посаду наукового дали авансом – за те, що більше десяти років відсиджується в найменш перспективному й відсталому відділі. Хоча ні, десяти ще нема. На роботу Петро влаштувався відразу після свого захисту, і от саме через місяць буде рівно десять років, як він не став кандидатом. Лаборантка, мале курвисько, обіцяла влаштувати з цього приводу вечірку. Як то так, каже вона, не піти на захист? Петро, а для неї Петро Іванович, завжди кривиться, вдає дуже зарозумілого науковця, до яких їй зась навіть підстрибцем дорівнятися, і щоразу відповідає одне й те ж: вчений секретар перед захистом повідомила йому, що він не захиститься, що прийшло негласне розпорядження згори переполовинити кандидатів… Ніхто, звісно, в таке не вірить, однак Петрові до цього байдуже. У мене кандидатська така, бурчить він, що зараз докторські набагато слабші. Напишу нову кандидатську, а докторська, вважайте, у мене вже готова.
Мати стрибнула вище: головний редактор глянцевого жіночого журналу. Кращі подіуми, сцени й екрани країни у неї мов на долоні. Однак читача більше цікавить брудна білизна героїв тих подіумів, сцен та екранів, тому доводиться порпатися й киснути у чужих неймовірних історіях. Кілька разів Настя ініціювала розлучення, Петра кілька разів попереджали на роботі, що звільнять за невідповідність займаній посаді, однак у них була дитина. Син.
– Петро! – репетує з дитячої кімнати Настя. – Де взялися ножі?!!
– Які ножі? – чоловік вдає, що зайнятий написанням наукової статті.
– Ось ці ножі! – збільшує гучність дружина. – Оці ножі, я їх знайшла у дитячій кімнаті!
– А, ножі! Я їх Вовці дав, щоб він учився різати хліб.
– І що, навчився? Ти тримав його за руку, показував, учив? Так було? Ти хоч хлібину йому дав? Та ти сволота, Петю, ти дурній дитині підсунув ножа, а сам, як завжди, плагіатиш статтю!
– Ну ні, вже терпінню моєму прийшов кінець! – зірвався на крик Петро, – Дитина, кажеш, дурна? То це хіба я винен, що вона дурна? Я взагалі не знаю, чи моя це дитина! Ти там зі своїх зіркових гулянок не вилазиш, додому приходиш пізно! Може, це Козловського дитинча? Що мовчиш?
– Я мовчу? Петю, ти ж знаєш, що я ніколи не мовчу! Я за тебе заміж дівчиною виходила, у церкві присягала, а для тебе це не доказ? А про свої жлобські інститутські посиденьки ти мовчиш? Про те, що кожного року кілька місяців відзначаєте твою незахищену дисертацію ти не згадуєш? П’єте якісь шмурдяки вонючі, як не пальонку, то три сокири, та про це ти мовчиш? У нас якщо й фуршет, то там франзуцьке шампанське й справжні італійські вина.
– Ой, насмішила, справжні вина! То це, значить, уже я винен, що син ідіотом народився? Я тебе перед весіллям (а я ж тебе дівчиною брав, Боже, як же я це добре пам’ятаю), я хіба тебе перед весіллям не питав, чи нема якого шизофреніка у тебе в роду? А ти що? Ти в очі невинно дивилася й божилася, що немає!
– І що – збрехала по-твоєму?
– Дід Степан!
– Дід Степан, значить? – закипіла Настя. – То значить, дід Степан? Дурню, у нього алергія на бджолині укуси!
– От!
– Що от?
– Я ж казав, що щось нечисто у вашій сім’ї, зв’язався зі зміїним кублом, тільки кров свою дарма скаламутив!
– Ти ще скажи, що сперму дарма випустив! Раз на рік із дружиною спить, щоб бува іще ідіотів йому не наплодила.
– Правильно, усе ти правильно підмічаєш!
– От тільки чомусь ці ідіоти – вилитий твій татусь! – Настя швидко хряпнула дверима й подалася до своєї кімнати. Вони вже кілька років жили через стінку. Петро вдавав, що ночами пише нову дисертацію, дружину влаштовувало, що хропіння буде чутно лише з прекрасного минулого – далеко й приглушено, як уві сні.
– Настю! – не минуло й години, як закричав Петро. – Іди, глянь, що твоя дитина наробила!
– А що? – сонно виповзла дружина, на ходу надягаючи на голе тіло халат.
– Та що ти страмовище виставила напоказ, іди швидше!
Настя заходить у дитячу кімнату і застигає. Малий Вовка порізав усі шпалери, пошкрябав стіл, розпоров диван. Сидить на килимі, водить ножем по підлозі й посміхається.
– А мати ще називається! – грюкнув по столу кулаком Петро. – Мене за ножі вичитуєш, а сама що? Скандал учинила, а ножів не забрала!
– Я думала, у тобі прокинеться батьківська відповідальність!
– Та з такою материнською відповідальністю без моєї не обійтися, звісно!
– Припини виступати, малий усе одно не оцінить!
– Та й ти не оціниш! І як я міг подумати, що жінка з куцими мізками мені здорову дитину народить?
– А ти й не думав, у вас не заведено. Ото тільки й щастя в тебе було – шлюбної ночі дочекатися.
– Ой, добре, давай не починай, ти теж заміж скочила, щоб від батьків з’їхати!
– Кохання в мене було, Петю, кохання! А тепер оце маю няньчитися з його наслідками.
Настя хапає малого за вухо, підіймає і кілька разів ляскає долонею по щоках. Вовчик стоїть і посміхається. Ляскає ще раз – посміхається. Штовхає на підлогу, хлопчик розбиває коліно, встає, обтирає кров – і сміється.
– Ну геть здурів! – виходить із кімнати Петро.
– Як і його татусь! – Настя й собі прямує до дверей. – Сьогодні спатимеш на підлозі, почув? Ти покараний!
Малий слухняно лягає на підлогу, скручується від холоду калачиком, але продовжує шкрябати ножем по паркету.
* * *
– Інночко, ви – прекрасна! – після чергового тосту розпливається в усмішці Петро Іванович, – завжди мріяв мати таку лаборантку!
– Ну щоб мати лаборантку, потрібно дорости до заввідділу! – щебече студенточка.
– Заради вас – до зірок ростиму!
– Ні, то занадто. Так високо не хочу.
– А як же зірку для панни Інни?
– Ви кандидатську десять років захистити не можете, то про які зірки говорите?
– Ой, ну Іннусю, що ви все про кандидатську та про кандидатську! Хіба це так важливо в наших стосунках?
– О, у нас уже стосунки, – відсувається подалі лаборантка. – Вам більше не наливатиму.
– Я від кохання п’яний! – кричить Петро Іванович і штовхає стільці, щоб пройти до дівчини. – Я горю, один ваш поцілунок може загасити цю пожежу!
Лаборантка стрепенулася, встала і швидким кроком рушила до дверей.
– Петре Івановичу, ви мене вибачте, але ми тут удвох лишилися. І мені оця ваша романтика, зорі в помідорах, секс на брудному столі нашвидку ні до чого. Я вам даунів народжувати не збираюся.
– А як же свято, яке ви мені влаштували? – не може прийти до тями п’яний Петро.
– Свято? Та це ж прощальний вечір! За місяць у нас КРУ перевірку проводитиме, потім атестація, то ви полетите зі своєї посади, як той шматок шпротів, що у вас з виделки щойно впав. А я вам своєї лаборантської не віддам.
Петро починає тверезіти, а Інна прибирає зі столу і швидко йде.
Сьогодні на вахті така баба, що від одного її погляду і в найтяжчому злочині зізнаєшся. За годинку робитиме обхід, ще й доповідну напише, що затримались, що пили. Нехай Петро Іванович уже якось сам, якщо клепки не має.
– Петюню! – схлипує в слухавку Настя. – Мерщій їдь додому, там на першому поверсі в супермаркеті пожежа, весь район гасить. А я малого вдома лишила, у квартирі зачинений!
– Як? – алкоголь миттю вивітрився, – Як ти могла його залишити вдома?!
– Він покараний за вчорашнє, – продовжує схлипувати Настя. – Та й у дитсадку йому погано, діти знущаються, от я й залишила… – плаче. – Ти зараз на роботі ще?
– Я? – ошелешено вигукує Петро, згадуючи, як ще кілька хвилин тому підбивав лаборантку загасити вогонь у своїх штанях. – Так, на роботі, уже вибігаю!
– Зараз проїжджатиму біля тебе, я таксі взяла, то підберу, тільки ти поспіши!
– Зараз буду!
Похапцем запхнув недопите вино в портфель, накинув піджак, замкнув двері і помчав на вулицю. Таксі й справді під’їхало за лічені хвилини.
– Як ти могла взяти таксі, та ще й таке дороге? – обурено буркнув Петро. – Ми, здається, не багатії.
– Якщо ти не можеш собі дозволити на таксі їздити, то мені цього не забороняй, моя зарплата це дозволяє.
Водій озирнувся, і обоє замовкли. У квартирі на другому поверсі сидить зачинена дитина. Дитина, яка не розуміє, що їй говорять, і сама ніколи нічого не каже. Колись Вовчик намагався, але після тисячного виправлення і крику у відповідь замовк. Тепер лише журливо посміхається. Знущається так, напевне, їсть печінки зсередини. Уже навіть не знаєш, чи чує він тебе, чи ні, чи бодай щось розуміє.
– Боже, що ми робитимемо, якщо Вовчик згорів? – схлипує Настя. – Я не переживу такого горя, я себе довіку картатиму!
– Заспокойся, він не згорів, там же пожежники з усього району, ти казала.
– Та хоч і трьох районів! Може, Вовчик димом удушився? Що я робитиму?
– Іншу дитину народиш, – гладить Петро дружину по руці: обломився з лаборанткою, а ласки хочеться.
– Яку іншу? – не втямить Настя.
– Здорову. Народиш іншу – здорову дитину.
– А ця? – починає все менше схлипувати Настя. – А ця ж помре?
– Ну помре, помре, ти хіба у тому винна? Кожної хвилини десь помирають люди. Це нормально. А в нас буде нова дитина!
– Ти так гарно сказав «у нас»! – пригорнулася до чоловіка Настя.
– Бо в нас, бо ми ще молоді, у нас ще можуть бути діти.
– Але Вовчика шкода.
– Шкода, але ти сама його залишила в квартирі.
– Я нічого поганого не хотіла!!! – схоплюється Настя.
– І я не хотів, але ж ножі в його кімнаті забув. Зрозумій, Настю, що б не сталося – це на краще, це Бог нам допомагає, він оберігає нашу сім’ю. Ми й так зазнали багато страждань.
– Це правда.
За кілька хвилин таксі висадило їх навпроти будинку, і обоє побігли до квартири. Пожежники роз’їжджалися, у дворі ще стояла одна «швидка».
– Що там, є жертви? – відразу ж кинулася до чергового лікаря Настя.
– У п’ятій троє вчаділо. У сьомій одна. Усі в тяжкому стані, але боремося.
– А у третій, третій що?
– Жіночко, ваша квартира вигоріла іще до нашого приїзду!
– А зайти… можна… – в страшному передчутті втратила голос Настя.
– Та будь ласка! Там усе водою залито, то не лякайтеся.
– Пішли! Що говорити з цим недоумком, – Петро смикнув Настю за руку й потягнув до під’їзду.
– Нехай нова дитина буде здоровою, Боже, дай нову дитину здорову… – шептала впівголоса Настя.
– Заспокойся, сьогодні ж тобі зроблю нову дитину.
Настя міцно вхопила Петра за руку, й вони побігли до квартири. А що, як Вовчик вижив, що, як він не вчадів, не згорів? Що вони тоді робитимуть?
Як же мрія про нову здорову дитину? Як же ця рідкісна надія на те, що в них іще буде нормальна сім’я? Кількасекундне смикання ключем у замковій щілині – двері виявилися не зачинені, а потім неймовірно довга, безконечна дорога до дитячої кімнати… вони обоє такі молоді, у них ще можуть бути діти… «Я сьогодні ж зроблю тобі нову дитину…» – відлунювало в Настиній голові. Нещасні батьки перезирнулися і смикнули за ручку дверей. «А що, як він обгорів, але вижив?! Ні, тільки не це!» – ударило в тім’я Петрові. Але було пізно. Немов поцілені однією кулею, чоловік із дружиною застигли й нервово стиснули руки одне одного: випалене повітря збивало подих, зі стелі падали шматки чорної сажі. Все-все згоріло до тла! І тільки замок, пошкрябаний, розбитий, розкручений, пашів своїм чорним порваним ротом і злісно посміхався. На підлозі валялися надщерблені ножі.

Марина ЄЩЕНКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий