Псьол чи Псел?

Псьол чи Псел?

Той, хто коли-небудь долав шлях від Опішні до Великих Сорочинців, не міг не помітити невимовної краси місцину поблизу села Баранівки (це Шишацький район, якщо хтось не знає) і мосту через Псло: ось де мають побувати українські кінематографісти, яких невідь-чому ваблять сьогодні сибірські дєрєвні з тиграми.

Ну, це так, принагідно, бо йдеться про інше. З обох боків мосту через річку стоїть ошатна табличка з написом «р. Псьол». Щоразу, проїжджаючи повз неї, я із вдячністю думаю про того, хто її виготовив, і того, хто дав наказ виготовити.
Справіку на Полтавщині так і казали: Псьол. Або Псло. І зроду мені не довелося чути від своїх земляків, які виростали на берегах цієї пречудової річки, немилозвучного Псел. Нехай сперечаються з приводу назви водної артерії дослідники, нехай учені дядечки й тітоньки зі столиці, які укладали «Словник гідронімів України» (1979), пишуть Псел (у вкраїнській Вікіпедії за ним усе ж стоїть у дужках і Псьол, і Псло!), нехай рясніють тим із доброго дива «пселом» сучасні мас-медії, світлої пам’яті Григір Тютюнник, геніальний співець полтавського села, надчутливий резонатор полтавської говірки, який любив не тільки шилівську Ташань, лубенську Сулу, а й мануйлівський Псьол, ніколи б не написав Псел. Почитайте його пронизливу новелу «Деревій» (там є про Псло, але немає слова Псел). Або його лист до Феодосія Рогового від 7 листопада 1973 року: «В ліс хочеться, на Псло, на сині хмари одним оком глянуть – на сині хмари над землею, а не поміж будинками».
А як називали лівобережну притоку Дніпра-Бористена (дякувати Богу, хоч він не став Днепром) наші славні літописці? У Самійла Величка вона – Псолъ, Псіолъ; у Григорія Грабянки – Псло. Видатний знавець середньовічної картографії Веніамін Кордт писав по-різному: Psol, Psoll, Псолъ, Псіолъ (що все-таки значно ближче до Псьол, ніж до Псел). Знаний просвітник, учений-етнограф і фольклорист Микола Сумцов віддавав перевагу давній українській назві Псло. Сестри Псьол (Глафіра – українська художниця, Олександра – поетка), добрі знайомі Тараса Шевченка, народилися свого часу в селі Псьолівка (нині Псільське Великобагачанського району), і вони не додумалися змінити своє прізвище на Псел. Є село Запсільське в Гадяцькому районі, села з найменуванням Запсілля у Кременчуцькому і Великобагачанському районах, а також у Краснопільському сусідньої з Полтавщиною Сумської області (завважте: в цих власних назвах повсюдно звучить м’який, а не твердий звук с).
Не будучи фахівцем у сфері гідронімічного словотвору, отже, не претендуючи на істину в останній інстанції, висловлю припущення: позаяк люди нерідко називали одну й ту ж річку в різних місцевостях, у верхів’ї і пониззі, по-різному, – а Псло, як відомо ще з підручника географії для середніх класів, починається в Білгородській області (Росія), а потім протікає територією Сумської і Полтавської областей, впадаючи в Дніпро між Кременчуком і Горішніми Плавнями, – то, можливо, десь на Сумщині, яка межує з сусідньою недобросусідською державою, й кажуть Псел. То нехай собі кажуть. Тільки навіщо полтавцям ламати язика?
Напрошується ще одна версія. У наступному році сповниться чотири десятиліття з часу появи на світ «Словника гідронімів України». Укладали його в період брежнєвського застою, коли на порядку денному гостро стояло питання «зближення мов» (що означало нищення української), картографія переходила на російську, а російською Псьол пишеться як Псел (на картах не вживають л), ото воно й перемандрувало в реєстр наших річок, на наші карти, а тепер це назвисько бездумно тиражують наші медійники.
І нехай кинуть у мене камінь лексикографи, картологи, знавці науки гідроніміки та колеги-журналісти, що вподобали цей недоладний гідронім, я знаю одне: славна річка мого дитинства зветься, і ще довго-довго зватиметься, Псьол (чи Псло). Якщо не вірите, запитайте про це в перших-ліпших дідуся чи бабусі з полтавського Надпсілля.

Тетяна ДЕНИСКО
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий