Пташині вісті

Пташині вісті

Тільки подмуть повз нашу хату весняні вітри, тільки стежини в полях протряхнуть, вибираємося з татом до лісу.
Йдемо через поля, де озимина зелено тягнеться до сонечка, де чорно німує ще холодна рілля, де туман у вибалках гойдається й тане поволі, мов сніг.
За ріденькою лісосмугою нам треба братися вгору. Тут перепочиваємо, бо я трохи притомився. Та й чоботи заважкі – на них поналипали глевкі коржі землі.
– На горі легше буде, – каже тато, – там уже краще підсохло. До сонця ж ближче…
Він наламав патиків, і ми зішкребли землю з чобіт.
Вийшли на гору – й перед очима відкрився чорний ліс. Дерева стояли мовчки і здавалися неживими. Навіть не вірилося, що на голому розгіллі незабаром вилізуть зелені бруньки, які стануть листям.
– Треба сюди прийти, як будуть бруньки, – сказав я татові. – Не забудь мене взяти…
– А ти хіба їх не бачиш? Вони вже є.
Ми підійшли до берези, і я побачив: справді є.
Такі маленькі горбочки на гіллі. Ніби їх поприклеював хтось туди. Ніби несправжні. Тільки тиша справжня.
Вона густа, мов цей ліс, і волога, як земля під ногами.
Вона стоїть під кожним деревом, висить на кожній гілці, пливе на кожній хмарині.
І раптом у це безгоміння ввірвався пташиний голос. І йому у відповідь тихо згойднулася гілка, зворухнулася друга, і весь безлистий ліс тихесенько зашемрав. Звідкись узялася білочка і змигнула довгим хвостом у дупло.
Увечері ми з татом спускалися від лісу до села.
Воно розсипалося в долині білими дахами. Хати стоять рівненькими рядами, наче вулики на пасіці.
Між ними гуркотіли машини, ходили люди. Тільки, як і в лісі, спокійно, тихо стояли дерева. На них теж визирали в світ бруньки.
Але мені чомусь здалося: ці дерева раніше, ніж лісові, дізналися про весну.
А вночі прийшов до мене такий сон. Наші сільські дерева переказують птахами своїм лісовим братам: весна, весна, весна.
I летять невтомні птахи, несуть ті вісті в маленьких дзьобиках, щоб скинути дзвінкою нотою на ліс…

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Добавить комментарий