Путівник на віки

Путівник на віки

Так назвали колеги біобібліографічний покажчик праць полтавського краєзнавця Тараса Пустовіта

Добру справу зробили працівники відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки
ім. І. П. Котляревського за підтримки департаменту культури і туризму обласної державної адміністрації – видали біобібліографічний покажчик «Тарас Пустовіт» – третю книгу серії «Видатні краєзнавці Полтавщини» (попередні два випуски були присвячені Петрові Ротачеві та Вірі Жук). Презентація книги відбулася в обласній бібліотеці.

Відкриті архіви

Для Тараса Павловича Пустовіта, заступника директора – начальника відділу інформації та використання документів Державного архіву Полтавської області, заслуженого працівника культури України, просвітянина, нагородженого медаллю «Будівничий України», – це й подарунок на 60-річний ювілей, і, як він каже, стимул для подальших досліджень історії Полтавського краю і України. А для всіх, кому та історія не байдужа і хто прагне знати героїчні діяння нескорених борців за свободу Вітчизни нашої, це дуже цінний посібник. Я, наприклад, читала багато статей пана Тараса і в періодиці, і в різних збірниках, але цей покажчик називає ще стільки нового для мене, що я після цієї презентації сказала собі: за кожним заходом в обласну бібліотеку буду читати і одну-дві статті Пустовіта!
Про структуру покажчика розповіли упорядники – завідувачка відділу краєзнавства обласної бібліотеки Марина Федорова та головний бібліограф цього ж відділу Ганна Дідусенко. Перший його розділ вміщує «Штрихи до портрета українознавця» (автор – директорка Державного архіву нашої області Валентина Гудим), статтю Леся Косиченка в «Урядовому кур’єрі» «Розірваний зашморг обмови», інтерв’ю Тараса Пустовіта «Вечірній Полтаві», в заголовку якого – кредо цього історика-архівіста: «На першому місці для мене як дослідника завжди перебуває її високість людина».
Другий розділ «Відкриті архіви» вміщує бібліографію публікацій Тараса Пустовіта в енциклопедичних виданнях, збірниках, періодиці. 1467 позицій – скільки дослідницької праці, скільки справжніх відкриттів, скільки імен, повернутих із забуття!
Третій розділ «Славного батька достойний син» фіксує ще понад сотню публікацій, де йдеться про працю Тараса Пустовіта і його однодумців, різні проєкти з його участю.
Вітальне слово від господарів виголосила заступник директора з наукової роботи обласної бібліотеки Надія Влезько. Вона зазначила, що бібліографи впродовж 2019 року проробили колосальну роботу щодо виявлення та систематизації відповідних джерел; висловила сподівання й на подальшу співпрацю з істориком-архівістом Тарасом Пустовітом.

Достойний син славного батька

До речі, славного Тарасового батька Павла Микитовича Пустовіта я добре знала. Був період, коли йому, журналістові, довелося працювати в обкомі партії. Ми, журналісти «Комсомольця Полтавщини» – газети, яка вічно потерпала від нагінок то ЦК комсомолу, то «самого» Щербицького, мали в особі Павла Пустовіта захисника. А коли у 1987 році я залишила роботу в пресі через неможливість висвітлювати «активну діяльність» комсомолу, то Павло Микитович дуже непокоївся через те, що мати трьох дітей безробітна, і намагався влаштувати мене на посади, де б не вимагалося лицемірити. Рік я організовувала виступи письменників, рік збирала матеріали до «Книги пам’яті», рік захищала мир… А тим часом ми, полтавські просвітяни і рухівці, разом з однодумцями з усієї України виборювали Незалежність (і незалежність преси також), і заснувався прогресивний натоді «Полтавський вісник», і можна було повернутися в журналістику. Повернувся до неї і Павло Пустовіт, ставши редактором газети «Село полтавське».
Таким же людяним, совісним, готовим завжди прийти на допомогу виріс і син Павла Микитовича Тарас. Того дня багато говорилося про його чесноти. І про його захоплення, про які ми й не знали. Передусім це – класична музика. Невипадково презентацію відкривав камерний оркестр (квартет) імені Дмитра Ахшарумова – колектив Полтавської обласної філармонії (керівник – Олександр Абрамов).
«Якби я не був істориком-архівістом, то став би музикантом, – каже пан Тарас. – Люблю класичну музику, грав на скрипці. Коли ми робили проєкт «Полтавська обласна філармонія», душа раділа. Це моя одна з найулюбленіших праць.
А цей покажчик – не лише моє пошанування, це пошанування багатьох тих краєзнавців, хто був поряд і працював зі мною, а передусім, звичайно, людей, що згадані в ньому, – невтомних трудівників на ниві української культури, літератури, освіти, архівної справи, борців за Незалежність України, учасників Визвольних змагань, дисидентів».
Розповідаючи про тих, хто вплинув на формування його життєвої позиції, Тарас Пустовіт передусім згадав краєзнавця, письменника Петра Ротача, мистецтвознавця Віталія Ханка, отця Миколая Храпача: «2 вересня 1994 року я зайшов у Святоуспенський собор, нібито суто випадково, а насправді невипадково, то Бог велів зайти, бо саме тоді почалася наша з отцем Миколаєм тісна співпраця з відродження часопису «Полтавські єпархіальні відомості». Пишаюся тим, що допомагав і допомагаю випускати цей журнал. Зараз працюємо над новим випуском. Радий і тому, що брав участь у проєкті «Полтавська Петлюріана». Ніколи не забуду, як у просвітянському видавництві «Рік» взимку, в неопалюваному приміщенні, разом із колишнім директором видавництва Олегом Сікалом самотужки оправляли надруковані на різографі зшитки другого випуску цього збірника, що повертав з намулу брехні і забуття імена Симона Петлюри й інших борців за Вільну Україну. Можливо, саме цей випуск є найціннішим у всій серії».

Тримач інститутської пам’яті

Працювати архівістом Тарас Пустовіт почав у 1987 році, коли існувало ще безліч заборон, не було вільного доступу до архівів. Особливо вражало, що й у дещо вільніші перебудовні роки кадебісти рилися в архівах, щоб виловлювати людей, які під час війни друкувалися в пресі – навіть з якимось невинним віршиком про кохання чи красу природи.
Надзвичайно вразили молодого архівіста перші діаспорні видання, які подарував Петро Петрович Ротач, – «Зустрічі і прощання» Григорія Костюка, «Спогади» Івана Майстренка. Звідтоді він, як і найавторитетніший дослідник літератури українського зарубіжжя Петро Ротач, невтомно пропагує науковий, літературний, епістолярний спадок тих, хто працював для визволення України, навіть будучи вигнанцями з рідної землі. Особливо плідними для ювіляра стали роки останніх двох десятиліть, коли почав співпрацювати з енциклопедистом Олександром Білоуськом.
Заступник директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, заслужений працівник культури України Володимир Мокляк вважає доробок свого колеги Тараса Пустовіта рівним роботі якого-небудь інституту: «Полтавцям пощастило, що ми маємо Пустовіта. Але і йому пощастило, що, на відміну від багатьох попередників-архівістів, випало працювати у десятиліття волі (віримо, вони продовжаться), коли можна відверто писати, вводити в науковий обіг матеріали, які раніше не можна було навіть в очі побачити».
Гарні слова на адресу ювіляра виголосив директор НРП-Центру досліджень історії Полтавщини Полтавської обласної ради, заслужений вчитель України, головний редактор енциклопедичного проєкту «Полтавіка» Олександр Білоусько. Він, зокрема, зазначив: «Полтавщині пощастило мати такого вченого, дослідника, краєзнавця, громадського діяча. В умовах становлення демократичного суспільства він зміг повністю реалізувати свій науковий та творчий потенціал, створити речі, які вивчатимуть наступні покоління».
Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті у Полтавській області, просвітянин, у своєму виступі підкреслив такі риси характеру Тараса Пустовіта, як скромність, інтелігентність, делікатність: «Незважаючи на повсякденну заклопотаність, зумовлену його посадою, він завжди уважний, люб’язний, наче навколо себе світло випромінює. Тарас Павлович – прекрасний науковець і прекрасний держслужбовець, яких ще бракує Україні, тримач інституційної пам’яті, який передає знання і досвід молодшим поколінням. Він активний громадський діяч, з 1996 року очолює Полтавське міське Товариство «Просвіта». Неоціненна його подвижницька праця як організатора Петлюрівських читань. Але особливо хочеться відзначити його роботу у міській громадсько-науковій топонімічній групі. Завдяки тому, що Тарас Павлович спродукував низку ініціатив щодо увічнення у назвах вулиць імен видатних земляків, Полтава позбулася отієї російсько-комуністичної окупаційної корости в нашій топоніміці. За моїми підрахунками, це майже півсотні нових топонімів, які Пустовіт пропонував, ініціював, писав довідки, а ще ж були ті, що він підтримував пропозиції колег, переконував тодішніх очільників влади… Зміна топоніміки з окупаційної, колоніальної на українську – це подія історичної ваги, і ми вдячні панові Тарасові за його працю на цьому терені».
Олег Пустовгар також високо оцінив телевізійний проєкт «Поборники Незалежності», де левову частку матеріалів і навіть тексти для журналістів, які створювали ці короткі, але дуже цінні для духовної просвіти народу фільми, готував Тарас Пустовіт. Важливо винести науку в публічний простір, зокрема коли йдеться про історію ХХ століття. А Тарас Павлович вивчає ці теми ще з 1990-х років і виносить у публічний простір.
Краєзнавець Григорій Титаренко, автор книги «Планетарний голос Андрія Кикотя», упорядник видання «Іван Стешенко. Твори. Переклади. Вибране листування», цьогорічний лавреат премії імені Петра Ротача, відзначив ще одну чесноту пана Тараса: «Ми завжди щедрі на співчуття, але багато хто не здатен до співрадості. Жаба давить… А Тарас Павлович уміє радіти чужому успіху. Бо розуміє, що ми всі, краєзнавці, зберігаємо історичну пам’ять. А людина без пам’яті перетворюється на раба, манкурта, набуває комплексу меншовартості…»
Протоієрей Миколай Храпач, настоятель Святопокровського храму Православної Церкви України, високо оцінив працю Тараса Пустовіта і як архівіста, і як голови Полтавської міської «Просвіти», і як заступника головного редактора «Полтавських єпархіальних відомостей», відзначив такі його риси, як любов до людей, працьовитість. Віра і праця – опора його християнської душі. «Архіви горять, я це знаю, – мовив отець Миколай, – тому треба сумлінно писати історію нашого народу, боротися за Україну нам усім, до останнього подиху, не давати злодюгам, які хочуть її знищити, наробити біди… Хай Бог благословить вас, пане Тарасе, на многії і благії літа!»

«Ось і вчора з його допомогою працював у архіві»

Для відомого краєзнавця Віталія Григор’єва Тарас Пустовіт – товариш, який завжди підкаже, допоможе: «Ось і вчора з його допомогою працював в архіві. А щодо того, що архіви горять, – то й за Петра І горіли, і за Катерини ІІ їх палили. А в 1994 році горіла Національна бібліотека, де, за словами Оксани Забужко, з димом пішла вся домосковська епоха. Усе це нам болить, тож дуже важливо іти в дослідженнях все далі, все глибше. Тому така книга, як цей покажчик, – путівник на віки».
Юрій Самойленко, голова Полтавської обласної організації Спілки художників України, згадав події 30-річної давнини, коли полтавці стояли в ланцюгу єднання Київ – Львів неподалік Володимирського собору й університету в Києві, тримали дві корогви з написами «Рух» і «Полтава», а люди з інших куточків України підходили, вітали наших земляків, і це було свідченням того, наскільки Полтава і її український дух важливі в загальноукраїнському контексті. Для відтворення подій Української революції 1917–1921 років пан Тарас зробив немало, тож дуже символічно, що ця презентація відбувається саме у День Соборності України.
Пан Юрій також згадав про ще одне захоплення Тараса Пустовіта – він був чемпіоном музичного училища з настільного тенісу.
А Олександр Ротач, ще один славний син славного батька, якого з архівістом Пустовітом пов’язує давня і тісна співпраця, виявляється, був старшим товаришем Тараса ще по музичній школі №1 (навчали обох грати на скрипці викладачі Дробітько і Собєцький). Олександр Петрович побажав колезі-краєзнавцеві нових відкриттів – бо ж перед тими, хто вивчає історію України, ще неозоре поле досліджень.
Журналіст Валентин Посухов, такий же невтомний краєзнавець, побажав усім колегам писати тільки правду, бо правда все одно випливе, тільки буде соромно, якщо десь схибив через недбалість чи упередженість.
Відомий ботанік Віктор Самородов, який знає Тараса Пустовіта ще і як садівника, розповів, як на початку Незалежності науковці з Парижа, що приїхали у Полтавський сільськогосподарський інститут, шукали молодого Пустовіта, бо вже знали його публікації про Симона Петлюру, які відкривали очі читачам пострадянської України, а у патріотів-емігрантів породжували надію, що буде у Полтаві і пам’ятна дошка Симонові Петлюрі, і пам’ятник йому.
Дошка Симонові Петлюрі справді є, віримо, буде й пам’ятник, тільки це станеться тоді, коли полтавці на виборах мера перестануть голосувати за «самых известных выпускников училища имени Андропова», «половинок» і «тричетвертинок», шварцбардів, швондерів і шарикових, здатних зносити дорогі для українців пам’ятні знаки і гальмувати роками встановлення пам’ятників творцям Української Держави…
Та будьмо оптимістами! І кожен працюймо для України так, як історик, архівіст, просвітянин Тарас Пустовіт, лавреат багатьох поважних премій, серед яких і премія Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі…

Ганна АНТИПОВИЧ
Журналістка

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий