Рашівські рухівці

Яка ж усе-таки примхлива людська пам’ять! Уже забулися, стерлися з її закутків якісь особисті події, що здавалися тоді вкрай важливими, не можу пригадати і якою була та зима 1989 року – холодною чи теплою, сніжною чи дощовою, але добре пам’ятаю епізоди телевізійні: українські громадські й політичні діячі в прямому ефірі обговорюють шляхи, якими має піти Україна, дистанціювавшись від монстра під назвою СРСР. І мій однокурсник і приятель, один із авторів проєкту Програми і Статуту Народного Руху України за перебудову В’ячеслав Брюховецький сперечається в студії зі самим секретарем ЦК КПУ Леонідом Кравчуком, а ми не можемо відірватися від екрана: ось вона, довгождана пора, Україна може вирватися із задушливих обіймів Кремля! Вітер перемін, підживлений не тільки горбачовською перебудовою і діяльністю Народних фронтів у Прибалтійських республіках, а й незгасним багаттям вільнолюбства, що його відважно розпалили на наших очах українські дисиденти-шістдесятники (а перед ними – герої Крут, холодноярці, наші земляки із загону Левка Христового та інші селянські повстанці, вояки УПА, ось такий безперервний ланцюг. І хтось сміє заявляти, що незалежність упала на голови українців неочікувано, без боротьби і жертв?), – що той неспокійний вітер перемін уже вирує над нашими головами.

Історія з математикою

За кілька днів у моєму редакційному кабінеті пролунає дзвінок з Києва (Тетяна Дениско тривалий час працювала кореспондентом, завідуючою відділом в редакції газети «Зоря Полтавщини». – «ЗП».), телефонував Брюховецький. Він тоді працював у «Літературній Україні». У звичній для нього іронічно-жартівливій манері поцікавився: «Що, Тетяно, побоялася підписатися своїм прізвищем? Та все одно – дякую за телеграму, за підтримку». Я нічого не розумію: яка телеграма? Яка підтримка? Виявляється, на Спілку письменників надійшла телеграма з моєї рідної Рашівки, в якій мовиться, що сільська інтелігенція підтримує створення Народного Руху і готова приєднатися до громадсько-політичної організації, а підпис під нею: О. Басараб. Я, звісно, теж схвалюю ідею Руху, одначе мушу розчарувати В’ячеслава: телеграми не посилала, а людину з таким прізвищем знаю – це директор нашої сільської школи.
Першим із Олексієм познайомився мій молодший брат Олександр Кириченко (світла йому пам’ять), який тоді працював у музеї історії Києва на Подолі. Перебуваючи в тісному колі людей, які сповідували ідеали свободи та плекали ідею української незалежності, він не міг опинитися осторонь політичних процесів, що нуртували в середовищі столичної інтелігенції. Тривала підготовка установчого з’їзду НРУ. Сашко був не з тих людей, що не сходять із трибун, виголошуючи високі слова-заклики, не маючи жодного наміру втілювати їх у власному житті. Він належав до тих, хто ставить щонайвищі вимоги передовсім до себе і робить свою справу, навіть невелику й непомітну, але потрібну для загального добра, без зайвих слів і вельми сумлінно. Сказати б, був невиправним перфекціоністом. Рідкісним утіленням совісності. Отже, вони заприязнилися – учитель математики і директор сільської школи та історик-музейник, обидва такі по-різному красиві зовні (учитель – пишночубий високий чорнявець із вусами, а історик – русявий, із великими сіро-блакитними очима) і такі схожі в чомусь головному: в любові до поневоленої України, глибокому інтересі до її історії і культури, вірі в неминучий поступ до визволення з-під московського ярма. Це сталося влітку, і наша мама, яка володіла винятковим умінням розпізнавати людину з першого знайомства (частенько повторюючи: «І не хочу, а бачу»), відразу полюбила Сашкового друга, наче свого сина, не зрадивши цього почуття й тоді, коли брат пішов у кращі світи…

Бюро постановляє

На початку осені в Києві відбувався установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову. Олексій Басараб був його делегатом. До столиці, згадує він тепер, приїхав 7 вересня. Брав участь у засіданні координаційної ради з підготовки з’їзду. Від самого ранку й до полудня уточнювали й редагували Програму і Статут НРУ, після обіду перенесли роботу до актової зали Київського політехнічного інституту, що її не побоявся надати ректор вишу Петро Таланчук. Олексієві дісталося четверте місце в другому ряду, поруч сидів Сергій Головатий, то були місця для оргкомітету. Вночі напередодні вони разом із братом та іншими рухівцями готували залу до з’їзду.
Додому повертався з купою незабутніх вражень. У Рашівці його з нетерпінням чекали однодумці: головний лікар дільничної лікарні В’ячеслав Клименко, колгоспник Іван Глушков, учителі Ольга Стасовська, Олексій Заливчий, Василь Кирієнко, головний інженер місцевого колгоспу Олександр Рудич. Найчастіше збиралися вдома в Басарабів, пили чай, обговорювали програму дій. Склалися грошима – придбали друкарську машинку. Друкували листівки, поширювали їх. Розклеювали не тільки в Рашівці, а й у навколишніх селах – Сарах, Лисівці, Харківцях. Пошили національні прапори. Завершували зібрання співом Шевченкових «Думи мої, думи мої» – і розходилися окрилені, готові поширювати ідеї національної самосвідомості серед заспаного селянства. Невдовзі над Олексієвою кар’єрою згустилися чорні хмари.
Протокол № 21
Засідання бюро Гадяцького райкому Компартії України від 24 березня 90 року
27. Персональна справа члена КПРС Басараба О.М.
Парторганізація Рашівської середньої школи 6 квітня 1990 року заслухала звіт комуніста Басараба О. М. про виконання ним статутних вимог КПРС.
За підтримку сепаратистських устремлінь лідерів «Руху», їх огульних наклепів на КПРС і створення нової політичної партії альтернативної КПРС комуністу Басарабу
О. М. оголошена сувора догана.
Розглянувши матеріали партійних зборів, парткомісія прийшла до висновку, що рішення їх ліберальне і не відповідає резолюції (березневого 1990 року) Пленуму ЦК Компартії України, де йдеться мова про згуртування рядів ідеологічно і організаційно, розмежування з тими, хто став на шлях боротьби проти лінії партії.
Парткомісія вносить пропозицію:
1. Рішення парторганізації Рашівської середньої школи від 6 квітня 90 року відмінити як ліберальне.
2. За підтримку діяльності Народного Руху України, антипартійну поведінку, безпідставне звинувачення партійних органів Басараба Олексія Михайловича з членів КПРС виключити.
Бюро райкому Компартії України постановляє:
Рішення парторганізації Рашівської середньої школи від 6 квітня 90 року відмінити як ліберальне.
З членів КПРС виключити за нещирість у поясненнях бюро райкому партії та підтримку сепаратистських устремлінь лідерів Руху.
(ДАПО, Ф. 23, Оп. 35, діл. 25. Стор. 97).

«Я ніколи не пошкодувала про той час»

Згадує Ольга Стасовська: – Прапори нам шила всю ніч моя сусідка – тоді я жила на Жуковій – Поліна Іванівна Сімінько, в неї була швейна машинка. Пішла я вранці забирати їх, виносить Полин чоловік Володя, і руки в нього від страху тремтять, запитує дружину: «А тебе за це не посадять?» – «Посадять, – відповідає Поля, – і тебе теж, бо ти за край матерії тримав, як я строчила». Всяке траплялося – смішне й сумне. По-різному до нас ставилися, і розпускали чутки, що нам долари шлють, і дорікали. Пам’ятаю, Марія Степанівна Герасимова, колишній наш завуч, соромила: «Радянська влада вас вивчила, життя вам дала, а ви тепер проти неї виступаєте». Та що про чужих казати, в мене вдома сварки палали, старша сестра кричала: «Сталіна на вас немає!». Мама плаче… Трохи пізніше до нас примкнули Юревичі, батько, син і донька, а невдовзі утворилася районна організація НРУ, і вже ми їздили в Гадяч. Зібрання зазвичай відбувалося в оселі Юревичів. Старий Юревич був родом із Західної України, справжній націоналіст: мудрий, несхитний. На наші перші мітинги в райцентрі збиралося чимало людей. Якийсь час, ближче до референдуму, ми видавали газету «Рідний край». Мій чоловік був кур’єром, збирав матеріали, відвозив їх у Київ, повертався зі стома примірниками, поширював їх. Було, повезе механізаторам у майстерню, а повернеться засмучений, каже, хлопці техніку ремонтують, а я їх відволікаю. Та, попри все, розумів важливість того, що ми робили на місцях. Якось тодішній голова колгоспу Балко не відпускав його в Київ, погрожував: якщо поїдеш – на роботу можеш не виходити. То Іван знайшов вихід: здав подвійну норму крові, отримавши відгули. Надихали нас такі події, як «Живий ланцюг Львів–Київ» на честь Злуки УНР і ЗУНР в січні 1990 року, в якому ми стояли разом із мільйонами українців. Іван також був делегатом Других Всеукраїнських зборів НРУ, які відбулися в жовтні того ж 1990-го. Одне скажу: я ніколи не пошкодувала про той час. То було таке патріотичне піднесення, таке незбагненно сильне почуття в душі, віра в те, що від простої людини залежить доля нації…
Згадує В’ячеслав Клименко: – На нас тоді пальцями тикали, вважали білими воронами. Тільки зрідка підійде хтось і скаже тихенько: «Ви молодці». Люди боялися, Компартія ще була при владі. А в мене вже тоді така сильна впевненість у душі жила: стане Україна незалежною! До того ж я безпартійна галушка. Кілька разів пропонували вступати, то доводилося щось вигадувати, щоб відмовитися. Бо я добре пам’ятав бабусину розповідь про Голодомор, як вони корову на ніч у хату заводили, вікна дошками забивали… А з Рухом починалося все просто. Я перебував у Києві на курсах перепідготовки. Набрав там чимало літератури політичної, ми з Басарабом її прочитали і вирішили створити первинний осередок. Цікавий то був час. Ми їздили в сусідні райони: Миргород, Хорол, також у Запоріжжя, тоді це звалося «будити українців». У моїй хаті побували Євген Сверстюк, Марічка Бурмака, Іван Сподаренко, босоногий Кіндрат, студенти українського походження з Америки. Своїх школярів ми возили на Різдво до Львова. Пам’ятаю, тоді в районній газеті Олексія розпинали, писали, він крові хоче. Може, це не дослівно, ну слово «кров» було точно. У Львові мені подарували ноти гімну «Ще не вмерла», і наш оркестр перший у районі виконав цю мелодію на відкритті пам’ятного знака на честь родини Драгоманових. Мине два десятиліття, країна відзначатиме 20-річчя заснування НРУ, і нам із Олексієм вручать у Полтаві Грамоти Президента, тільки двом із району. Гадячани навіть ображалися. Я це не для того, аби похвалитися, розповідаю. Мені просто цікаво: звідки Президент може знати про якихось там вчителя і лікаря? Це, звісно, моє припущення, але я думаю, що ми були тоді на гачку в КДБ. Настала слушна пора – і дістали списки… А вони точні. А ще я думаю, що українці тоді проспали вдалий момент. Рухівці вели мову і про боєздатну національну армію, і про міцну економіку (всім відомо, що, за прогнозами найсолідніших іноземних банків, Україна мала найліпші стартові можливості з усіх республік Союзу) – і де воно все? Віддали владу совєцькій номенклатурі. Ще одна можливість була: за часів Ющенка. Про НАТО говорили, про можливість диверсифікації газопостачання… Чому не зробили? Отримали Януковича. Тепер знову йдемо в Європу, НАТО, тільки вже розплачуємося за своє чухраїнство кров’ю, життями найкращих…

«Атмосфера тоді панувала непроста»

Делегатом установчого з’їзду НРУ був, крім Олексія Басараба, ще один гадяцький краянин, мій однокласник і приятель Сергій Коренівський, мешканець сусіднього з Рашівкою села Харківців, який на той час працював учителем історії та малювання в Гадяцькій школі № 2, де педагоги створили перший у Гадячі первинний осередок Руху.
Згадує Сергій Коренівський: – Атмосфера тоді панувала непроста. На підходах до політеху делегатів супроводжували цілі колони людей у цивільному, ходили чутки, що нас збираються арештувати, тому ми дотримувалися правил конспірації: ділилися по команді на групи… Під час роботи я вийшов на перерву, а мандат покинув у кишені піджака, Микола Поровський, який відповідав за охорону, не хотів мене впускати, навіть стусана дав. Виступав Левко Лук’яненко, серед іншого заявив, що не треба всіх під один гребінь стригти, мовляв, і серед комуністів є порядні люди, що поділяють наші погляди, не варто їх відштовхувати. Хтось із молодих обізвав його агентом Кремля, я попросив слова для репліки, і, несподівано, мені його надали. Я назвав ці звинувачення абсурдними, сказав, що людина своєю біографією, своєю поведінкою за ґратами давно підтвердила відданість національно-визвольним змаганням. Замість того, щоб наклепи поширювати, ліпше прислухатися до мудрих порад. Левко Григорович мене запам’ятав, пізніше життя нас іще зводило не раз, він мені дуже допоміг у скрутну годину… Різне згадується. Незабаром після того, як ми повернулися із установчого з’їзду, тодішній перший секретар райкому партії Орел скликав у районному будинку культури партзбори чи парткомісію, щось таке. Зібралося їх під червоними прапорами чоловік десь так 260, щоб повідати нам із Басарабом, які ми фашисти. Однак на трибуну пустили. Може, сподівалися, що будемо розкаюватися. А ми їм розповіли: Олексій – про українську мову, а я – про прапор синьо-жовтий. Нас там трохи не били. Ото були дні! Ми в школі чи не першими в районі розпустили первинну партійну організацію. Обидва завучі, військовик і я поклали партійні квитки, із партійного став осередок рухівським. А потім воно все якось почало згасати. З декого щось таке відразливе почало вилазити. Набігли перефарбовані. Почалися розколи… Знаєш, що найприкріше? Рух, звісно, свою місію виконав, але його погубили одвічний український розбрат, підсиджування, недовіра, недисциплінованість, вождизм. А хіба тепер ми цього не спостерігаємо? Недаремно ж сказано: українські демократи об’єднуються тільки перед розстрілом. Запитуєш себе: чи виліковна ця хвороба? І тоді були люди, які косо на нас дивилися, і тепер є ті, для кого слово «рухівець» має негативне забарвлення. А я ним пишаюся.
З таким же, а то й більшим, болем говорить про поступове руйнування Руху, про те, як деякі колишні рухівці, зробивши кар’єру, хутенько поступилися високими ідеалами заради «лакомства нещасного», і Олексій Басараб: «Ми тоді були мрійниками і не підозрювали, які випробування, які розчарування нас очікують. Але нічого не минає безслідно. Вершинним здобутком Руху став референдум 1 грудня 1991-го».

«Ожиємо, брати, ожиєм!..»

Допитливому читачеві, можливо, захочеться дізнатися, як склалася подальша доля рашівських рухівців. Усі вони, хто ще, слава Богу, топче ряст, не байдужі до того, що відбувається в Україні. Олексій Михайлович Басараб (1947 р. н.) якийсь час був членом УРП, депутатом районної і сільської рад, протягом 29 років обіймав посаду директора сільської школи (після того, як добровільно облишив директорську посаду в обласному центрі), підняв на ноги разом із дружиною чотирьох чудових дітей, усім дав вищу освіту, нині працює вчителем математики. Ольга Іванівна Стасовська (1953 р. н.) викладала українську мову й літературу, школярі – нинішні й колишні – та їхні батьки вельми шанують цю надзвичайно розумну жінку за глибокі знання, чудову пам’ять, неперевершений декламаторський хист. Цього літа вона пішла на пенсію, але на сидить удома, співає в церковному хорі. Її чоловік, Іван Леонідович Глушков (1954 р. н.), завершив свій земний шлях у березні 2013 року. В’ячеслав Андрійович Клименко (1950 р. н.) завідує Рашівською медамбулаторією, лікує односельців і керує шкільним духовим оркестром. Сергій Іванович Коренівський (1952 р. н.) мешкає в Харківцях, фермерував, узимку 2014-го побував на столичному Майдані, а повернувшись, організовував односельців для допомоги нашим воякам.

Тетяна ДЕНИСКО
Журналіст