Рашівські щетинники

Родина щетинників Бутенків (по-вуличному Тита).

Рашівські щетинники

У другій половині ХVІІІ століття на теренах Російської імперії, куди входила частина українських земель, на зміну натуральному господарству прийшли товарно-грошові відносини, які зачепили, зокрема, і сільське господарство, продукція якого потребувала збуту. Означало це одне: у надрах прогнилої феодально-кріпосницької системи зароджується молода буржуазія. Саме в цей час містечко Рашівка стає помітним торговельним центром Лівобережної України. А якщо точніше – то центром щетинницького промислу, і формуватися це явище почало чи не століттям раніше.

«По обидва боки річки Рашівки…»

Ось як про це писав історик, етнограф і статистик Микола Арандаренко у своїй праці «Записки про Полтавську губернію» у трьох частинах (оригінальна назва: «Записки Полтавской губернии, составленния Николая Арандаренка, составленныя въ 1846 году. Въ трехъ частях»).
«За 35 верст від міста Гадяча на р. Псьол по обидва боки річки Рашівки розкинулося м. Рашівка, в якому налічується 2 тис. осіб чоловічої статі, купців – 13, міщан – 87, козаків – 888, поміщицьких селян – понад 1 тис., вільних хліборобів – 3, державних селян – 2. У цьому містечку є сільське правління державного майна й сільське повітове училище цього ж відомства. Торговельна і промислова діяльність мешканців Рашівки вирізняє їх серед інших поселян цієї губернії. Хлібороби, вони водночас є підприємливими торгівцями і промисловцями, вирушаючи задля цього в найвіддаленіші куточки держави; майже в кожній родині є господар хлібороб і є заробітчанин. Предметом торгівлі та промислу так званих рашівців є: воск, щетина, гусяче пір’я і пух, кінські гриви і хвости, мідь, табак, полотно, сало, звірячі шкури: вовчі, лисячі, видри, норки, хохулі, ховрахів, заячі і кошачі.
Предмети торгівлі придбають тут шляхом товарообігу, придбанням і обміном на галантерейні речі селянського побуту: каблучки, серги, хрестики, тясьми, стрічки, шнурки, намисто тощо, а крім цього, на полотно-сить, решета, прядильні гребені. Для цього збираються капіталісти і відряджають робітників, з оплатою за працю прибутком від успіху, на правилі товариськості заснованому. Збувають товари купцям великоросійським і західних губерній.
Торговельна підприємливість, умови і обіг рашівців заслуговують уваги, тому змалюю тут, як усе відбувається.
Після укладення союзу Малоросії з Польщею, з 1658 року, коли торгівля цього краю почала мати справу з торгівлею Польщі, виник у м. Рашівці промисел кошачим хутром, воском і щетиною. Козак Дмитро Жук почав відправляти воск у Бердичів і там його обмінював на польське сукно, яке продавав уже в Малоросії, переважно в м. Ромнах. Після смерті Дмитра Жука цю справу продовжив його син Михайло і досяг того ж успіху, що і й батько, та по смерті Михайла його нащадки, не успадкувавши батькового хисту, опинилися в злиднях.
Після дому Жука з’явилися на поприщі рашівської торгівлі дворяни: Троянський, Москаленко, Храпаль, Саранча, Бойко. У ХVІІІ столітті торговельні зв’язки Рашівки проникли у великоросійські губернії, куди відправляли щетину, кінські гриви, пір’я, пух і кошаче хутро. Наприкінці того століття калузькі купці Пахомови зав’язали стосунки з рашівськими торгівцями, у той час на торговельну ниву вийшли підприємливі мешканці цього містечка: козак Трохим Сімінько і селянин графа Безбородька Іван Хандро. Прискіплива чесність торгівлі і добротність товарів, особливо це стосується Хандра, заслужили довір’я багатьох російських купців, посприявши розвитку промислу й торгівлі в Рашівці. Невдовзі, крім Пахомова, з Рашівкою почали торгувати великоросійські купці Ковригіни, Кувшиннікови, Власови.
Коли вийшов заборонний указ торгувати дворянам у Малоросії купецьким чином без платежу гільдійського капіталу, то всі переваги рашівської торгівлі опинилися на боці підприємливого селянина Івана Хандра. 1813 року ввійшов у цей промисел гадяцький купець Василь Тихонович, однак він не зміг вплинути на обширну торгівлю Хандра, зміцнену загальним довір’ям та значним капіталом. 1825 року купець Прохір Дігтяренко, що переселився з Гадяча, долучився до торгових обігів цього містечка.
Потім із 1835 року Іван Пошивайло, який вийшов у купці з селян пана Паульсона, відомий своєю кмітливістю і вимогливою чесністю, почав сприяти успіхам торгівлі і промислу, участь у яких брали не лише мешканці Рашівки, а й сусідніх населених пунктів цього повіту: Сар, Вельбівки, Лютеньки, Свинарної, Крутьків, Лисівки, Перевозу і Миргородського повіту: Березової Луки, Великої і Малої Обухівки. 1840 року козак м. Лютеньки Ладієв, вступивши в торгівлю своїм капіталом, сприяв поширенню цього торгу у Вельбівській волості державних селян, запрошуючи козаків до участі в збиранні товару шляхом обміну, за що був нагороджений Міністерством державного майна похвальною грамотою.
З 1838 року швидко вступили в торгівлю Обоянські купці, одначе невдовзі втратили довір’я і відійшли від торгівлі, заснованої тут на суворих правилах взаємної довіри й чесності.
Нині головними учасниками рашівської торгівлі є мешканці м. Рашівки: сини покійного Івана Хандра Василь і Оксентій, Іван Пошивайло, Федір Тихонович, Прохір Дігтяренко, мешканець с. Лисівки Михайло Фесик; мешканець м. Лютеньки Феодосій Ладієв.
Засновниками тютюнової торгівлі були селяни графа Кушелєва Іванюта і козак Сімінько; вони за 50 років до цього почали скуповувати тютюн у с. Сарах і в різних місцях Роменського і Прилуцького повітів. Цей продукт переправляють звідси для збуту в губернії: Херсонську, Катеринославську, Таврійську і в землю донських козаків.
Спосіб рашівського промислу й торгівлі заснований на товариськості та взаємній довірі і втілюється таким чином: той, хто має власний капітал, збирає собі товаришів, придбає міновий товар: каблучки, голки, серги, пояси, шила, прядильні гребні, гребінці, полотна для підситків і решіт; сплачує за себе і за приятелів державні податки, одержує для себе і для приятелів державні паспорти і вирушає для обміну (чи, як у них зветься, збору, а відсутність удома заради цього називається дорога). Перед тим, як вирушити, товариші (рашівці називають їх хлопцями) збираються в будинку того, за рахунок чийого капіталу засновано промисел, котрий і дістає назву на честь хазяїна, ділять призначений для обміну товар на рівні частини, за спільною згодою визначають сторону для свого промислу, час та пункт возз’єднання і, помолившись Богові, вирушають у дорогу, господар з повозкою – в пункт возз’єднання, а хлопці – в різні боки, кожен із мішком товару за плечима і з довгою палицею в руках. Їхній виїзд у дорогу зазвичай починається в середніх числах серпня, місця ж їхнього промислу – в різних пунктах Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Київської, Чернігівської, Курської, Воронезької губерній, в землі Донського війська, в Басарабській і Кавказькій областях. У кожній повозці чи артілі буває зазвичай від 8 до 15 чоловік. Кожна артіль визначає час своїх дій таким чином, щоби не заважати іншій артілі рашівських щетинників. Вирушивши в дорогу, хлопці розходяться в різні боки за визначеним ними колу дій по 2 і по 3 разом, продають товари, обмінюють їх на потрібні їм речі або придбають їх на виручені кошти, зважаючи на зручність і вигоду. Потім у призначений час сходяться в призначений пункт до хазяїна, для того, щоб віддати йому гроші і прозвітуватися, і знову розходяться в тій самій місцевості або переходять в інше місце. Нарешті, після розпродажу товарів, повертаються в Рашівку і в господаревій хаті підраховують проданий і куплений товар. Після цього господар продає куплений товар оптовому покупцеві, тобто одному зі згаданих у цій розповіді торгівців, від якого одержує ціну таку, яка існує, завжди чесно, без приховування цієї ціни, і знову збирає артіль для поділу прибутку. Поділ відбувається в хаті хазяїна, на загальних зборах усіх членів артілі. При цьому хазяїн показує всю виручену суму, рахує і відокремлює чистий прибуток убік, від цього прибутку хазяїн отримує половину, а другу половину ділять між хлопцями порівну. Якщо ж хтось із хлопців був протягом дороги несумлінним або погано поводився, то в цей час відбувається над ним суд і вироком або зменшується частина його винагороди, або ж він дістає кілька ударів пліткою (малахаєм). Після цього знову вирушають у дорогу, повторюючи це, зважаючи на успіхи, до закінчення липня, тобто протягом 11 місяців. У цей час артіль припиняє свою діяльність і починає знову в тому ж складі чи збирає собі інших товаришів. Але до цього моменту ніхто з товаришів не має права покинути артіль.
Цих умов рашівці дотримуються з усією сумлінністю. Керуючи 10 років державними селянами в Полтавській губернії, я не бачив прикладу, щоб виникала хоча би одна скарга до начальства між членами промисловців і торгівців. Тверезості й чесності у звітах додержуються повною мірою».[Переклад з російської. – Т. Д.]

Що про це розповідають нащадки щетинників

В «Історії Рашівки», скомпонованій свого часу вчителем Андрієм Боханом, вміщено спогади про щетинництво колишніх учителів Рашівської школи Власа Семеновича Безноска і Федора Михайловича Бутенка, які в молодості були щетинниками, отже, знали про промисел не менше від Миколи Арандаренка. (Вживаю тут слово «скомпонованій» замість «написаній» тому, що кілька старожилів села стверджують, що сільські краєзнавці починали збирати матеріали про історію села задовго до Бохана, називаючи при цьому імена того ж Уласа Семеновича Безноска, а також Олександра Олександровича Венгеровського і Надії Кузьмівни Зімбалевської; цілком імовірно, що Бохан використав і їхні напрацювання).
Що ж ми дізнаємося зі споминів самих щетинників? По-перше, за настроєм вони не такі оптимістичні, як в історика й статиста, червоною ниткою проходить у них нагадування про поневіряння й небезпеку, що чатували на родини щетинників – загроза розоритися, голод і холод, напади розбійників і собак-вовкодавів, хвороби, підхоплені в далеких мандрах та принесені в хату дітям, і це зрозуміло, адже «котолупи» (як зневажливо називали рашівських щетинників жителі навколишніх сіл, які не брали участі в промислі) стикалися з реальністю «професії» впритул. По-друге, ми там і сям надибуємо у цих згадках професіоналізми, сленгові слівця, яких немає в Арандаренка, як-от: гальорка – товар для обміну на щетину, хожай – мішок з пасами, який прилаштовували на спині, поміщаючи туди коробку з товаром, політань – мазь для боротьби з вошами. По-третє, часовий проміжок, згаданий щетинниками, трохи не збігається з Арандаренковим: історик пише, що учасники торгового й відхожого промислу перебували в дорозі майже 11 місяців – вирушали в мандрівку в середніх числах серпня, а поверталися додому до закінчення липня, рашівці ж стверджують, що щетинники намагалися відбути в подорож на Семена або на другу Пречисту (християнські релігійні свята від 1 до 8 вересня за ст. стилем), а вертали в сім’ю до Великодня або до Трійці (це квітень-травень), тобто протягом чотирьох місяців вони могли підсобляти родині у польових роботах. А що земля не давала такого великого й швидкого прибутку, як торгівля, то рашівці вдавалися до різних допоміжних видів заробітку, однак головну свою надію покладали на щетинницький промисел (пуд щетини коштував близько 40 рублів). 1900 року в Рашівській волості, до якої входили Лисівка, Перевіз і Харківці, було ткачів – 58, шевців – 24, чоботарів – 18, бондарів – 10, столярів – 5, плотників – 21, пічників – 3, ковалів – 11, щетинників – близько 1500.
Географія щетинницьких походів досить широка: підприємливі рашівці мандрували на Херсонщину, Катеринославщину, Кубань, у Басарабію, Крим, на Кавказ, а то й до Сибіру. Знали їх і в Польщі, країнах Балтії, Німеччині, Бельгії і навіть Франції. Жінки, вирядивши благовірних у дорогу, приказували: «Прийшла Пречиста – забрала чоловіків нечиста». Діти в дні прощання запитували батька: «Куди йдеш, тату, на заробітки?». І чули у відповідь: «На заробітки, бодай не діждали ви такого, дітки!». Всю холодну пору тривала щетинникова експедиція, наражаючи його на щоденну небезпеку, але й зігріваючи надією розбагатіти. Комусь це вдавалося, а хтось розорявся.
Поза сумнівом, щетинницький промисел відчутно позначився і на побуті рашівців, і на їхньому світогляді. «Газета Гадячского Земства» (число 120 1913 року) констатувала, що рашівські щетинники за зиму заробляють по 200, 300, 400 і навіть 500 рублів. Тому тут люди мають відносний комфорт: чи не в кожного вдома є самовар, і він не стоїть на покуті, ним користуються щодня. Відбилося це й на одягові: селяни відмовилися від білих штанів і носять калоші, жінки вподобали панчохи й ботинки. Утім, напередодні Першої світової війни щетинництво почало занепадати. Остаточно добили його совєти, хоча відгомін торгового промислу, який увійшов у плоть і кров рашівців, нікуди раптово не подівся: перші роки радвлади ознаменувалися створенням у селі товариства «Щетинком», однак фантастична доба «золотого дна» минула безповоротно, то було вже зовсім інше заняття – контрольоване, обкарнане і переслідуване. Мого двоюрідного діда Грицька Лаврентійовича Кириченка (1892 р. н.) гадяцькі енкаведисти в 1937 році звинувачували не тільки в підтримці повстанського загону Леонтія Христового й критиці колгоспного ладу, а і в тому, що мав свій кіоск на Донбасі…

Подвійне дно

То чи накладав промисел відбиток на характер рашівських чоловіків? Авжеж. Насамперед непроста справа вимагала від них не боятися далекої дороги. Та проростали й інші «зерна», не такі позитивні. Не завжди в господі, де зупинялися на ніч щетинники, був хазяїн. Просилися на ночівлю і «за голки», і за «переспати з господинею». Моя сусідка і родичка Катерина Данилівна Залізняк (1938 р. н., з роду Бендів) розповіла сімейну історію, тісно пов’язану зі щетинництвом. Її мати, Степанида Ларіонівна Бенда (1903 р. н., у дівоцтві Малинка, в селі казали: Стєша) була донькою щетинника Ларіона Малинки, якого вона ніколи не бачила, бо з’явилася на світ уже після його смерті. Крім Стєші, в рашівській сім’ї Ларіона виросли три сини – Іван, Максим і Кость, а також донька Марина. Ларіон тримав магазин на Донбасі і мав два паспорти і дві сім’ї – одну в селі, другу – в шахтарському краю. Приїде в Рашівку, дасть вказівку жінці й дітям, де що сіяти – де озимину, де траву, і знову – на Донбас. Поїде – а в селі невдовзі дитина знайдеться. Його вбили грабіжники. За гроші. Отоді й з’ясувалося, що законні нащадки є тут і там. Прикметно, що і його син Максим Ларіонович Малинка повторив батькову долю: посівши Ларіонів магазин, господарював на два двори: одна дружина, Настя Назаренко, – в селі, друга – на Донбасі. В Рашівці – діти (Поліна, Тетяна, Маруся, Іван, Олександра) й хата (яку він же й звів у ковороті, турбуючись про них), і на Донбасі – діти й хата. Привозив Насті матерію, вона її продавала, щоб підняти на ноги цілу ораву. Міліція наскочила, звинуватили в спекуляції… Одна з Настиних дочок спробувала скуштувати донбаського життя в батьковій тамтешній родині, але спіймала облизня: «Ондечки Бог, а он порог!» – сказала мачуха.
«Важко зрозуміти, чому Рашівка стала центром щетинницького промислу, а назва «рашівець» стала загальником. Не було тут і поблизу широкого свинарства і немає фабрично-заводської промисловості. Обійшла її й залізниця. Пов’язати щетинництво з місцевими умовами не виходить <…> – писав автор статті, вміщеної в числі 88 «Газети Гадячского Земства» за 1913 рік під назвою «До питання про стан щетинницького промислу» (переклад цитати з російської). – На перших порах сюди стікалася щетина з усього Півдня Росії. Створювалися торговельні фірми з обігом, що сягав мільйона рублів. Сюди з’їжджалися надовго представники фабрик, а саму Рашівку називали «золотим дном».
***
Відтоді минуло мало не 200 років. Рашівський промисел давно канув у Лету, поблякли й віджили своє спогади про «золоте дно», але й сьогодні, завітавши в оселю сільських старожилів, ви майже завжди почуєте: «Мій дід, і прадід, і прапрадід були щетинниками». А якщо пощастить, то вам покажуть і давні сімейні реліквії – фотознімки чоловіків із суворими обвітреними лицями, у кожухах, високих юхтових чоботях і однакових смушкових шапках.

Тетяна ДЕНИСКО.

Поділися:

Добавить комментарий