Разом працювали і виховували дітей, щоб дати їм найкраще – любов і тепло сердець

Разом працювали і виховували дітей, щоб дати їм найкраще – любов і тепло сердець

НЕЩОДАВНО до родини Микитенків – Василя Михайловича й Олександри Трохимівни, які проживають у селі Новоаврамівка Хорольського району, завітали гості з нагоди приємної події – привітати господаря, батька, дідуся і прадідуся із 90-річним ювілеєм.
Далекого 1928 року в Новоаврамівці у родині Михайла Яковича та Марії Григорівни народилася третя дитина – хлопчик Василько. Але недовгим було щастя батьків, тому що невдовзі захворів і помер старший син…
«Через рік після мого народження, розповідала пізніше мама, батька забрали до в’язниці. Тоді ніхто не наважувався обговорювати причину, такі часи були, – пригадує Василь Михайлович. – Коли я підріс, чув від людей, що начебто він відмовився вступити в колгосп, не виконав норму хлібопоставки. Більше ми його не бачили і нічого не чули про нього.
Мама багато й важко працювала. Як розповідала сестра Євдокія, тяжко пережили голод 1933-го. Мені тоді було тільки п’ять років. А коли виповнилось дев’ять, залишилися ми сиротами – від тяжкої праці, виснаження та недуг померла ненька, – продовжує Василь Михайлович. – Нас із сестрою віддають до місцевого патронату. Тільки через чотири роки повертаємось до рідної осиротілої оселі. Розуміємо, що треба якось вижити. Нічого іншого не залишалося, як обробляти город. Пам’ятаю з якими слізьми, як важко після кількарічної відсутності почали вручну копати присадибну ділянку. Але ж що там посадити, щоб якось прогодуватись? Пішли по сусідах та односельцях. Люди дали хто що міг: хто – картоплі, хто – іншого. І Бог віддячив за працю щедрим гарним урожаєм.
На той час сестра працювала в колгоспі та підробляла по людях. Я ж допомагав як міг, скільки було сил. Не встиг перед нами розвиднітися світ, як знову темна хмара – війна. Коли село захопили німці, вони об’єднали двори у «десятки». Розділили землю між ними, дали коня чи вола для обробітку. Так всі й працювали, віддаючи увесь урожай у комору. Зі світанку до самих сутінків».
Після визволення Хорольського району в 1943 році Василь пішов працювати у колгосп. Незабаром його завербували на роботу на Донбас. Трудився у шахтах на глибині 800 метрів.
«Я дякую долі, що вона мені подарувала знайомство із людиною, якій вдячний за свій порятунок, – ділиться спогадами Василь Михайлович. – Якби не Олексій Леонович Старцер, який забрав мене з собою за Волгу, у місто Орськ, не певен, що вижив би на донецьких шахтах.
Вдалося вступити до тамтешнього училища. Хоча без труднощів не обійшлося, адже при собі я мав лише довідку, яка посвідчувала особу. А цього було недостатньо для вступу. Тому мене не хотіли приймати. Та, як зараз пам’ятаю, на мій захист у далекому краї став чоловік, мордвин за національністю, сказавши: «Кого ж тоді навчати, як не таких молодих людей?..»
Після закінчення навчання Василь Микитенко кілька років пропрацював на Південноуральському машинобудівному заводі. Три роки служив в армії.
Повернувшись до рідного села, пішов на роботу в місцеве господарство. Одружився з чарівною місцевою дівчиною. Народився синок Олексій.
Здавалося б, тільки жити та радіти, але… Раптова хвороба і смерть дружини пронизує гірким болем серце молодого чоловіка і батька. Та все ж таки через біль утрати розуміє – треба жити далі, дитина потребує материнського тепла. І, наче у відповідь на його молитви, Бог дарує зустріч із Олександрою Трохимівною, яка тоді проживала сама і виховувала двох дітей – доньку Ніну та сина Олексія.
…Зустрічаються поглядами дві самотні людини. Обоє прагнуть мати повноцінні родини, знаходять у собі сили й бажання поєднати долі. У 1972 році вони одружуються, створюючи люблячу родину для своїх трьох діточок.
Згодом народилася і спільна дитина, донечка Надя.
«І поплив наш сімейний кораблик рікою життя», – з усмішкою пригадує Олександра Трохимівна.
До Олександри доля також не була дуже прихильною. Після закінчення семирічки дівчина пішла працювати у колгосп, на ферму. Сорок років трудилася на цій роботі. Важкою була праця. Але коли вона говорить про свого чоловіка, Василя Михайловича, очі жінки поважного віку світяться добром. Майже півсторіччя вони укупі.
Разом працювали, разом виховували дітей, щоб дати їм найкраще – любов і тепло своїх сердець.
Щиро радіють з того, що кожна дитина здобула гарну освіту, знайшла своє місце в житті. Один син – капітан корабля, другий – інженер у Решетилівці. Доньки працюють вчителем у Миргороді та бібліотекарем у Полтаві. Діти давно створили родини. У старших Микитенків п’ятеро онуків, шестеро правнуків.
«Коли збираємося разом і бачимо величезну родину, розуміємо, що поєднали долі недаремно, а випробування тільки формували характер та загартовували нас», – засвідчує подружжя Микитенків. Також додамо, що нинішній рік став щедрим на ювілеї – взимку мама, бабуся і прабабуся Олександра Трохимівна відзначила свій 80-й день народження, 90-те літо відрахував Василь Михайлович.
Здоров’я і довголіття, миру і злагоди, родинного затишку і тепла, чистого мирного неба вам, шановна родина Микитенків. Нехай завжди ваші материнська любов і батьківська турбота зігрівають вас і ваших рідних.

Підготував Сергій МІСЮРЕНКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий