Речення, абзаци, кадри…

Речення, абзаци, кадри…

Пам’яті Степана Колесника

Наприкінці квітня нинішнього року фейсбук приніс дуже печальну звістку: не стало Степана Павловича Колесника. Уже й сороковий день минув відтоді, як відійшов за межу Вічності наш Учитель, творчий наставник.
«…У селі Озера (Київської області. – О.М.) пішов до своєї вічної обиталиці Великий Українець і Великий Письменник Степан Павлович Колесник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, автор вічних книг, зокрема, «Обкрадені села» і «Солдатські вдови», що їх повинні вивчати студенти факультетів журналістики по реченню, по абзацу, по образу, бо інакше їм ніколи не стати справжнім журналістом! <…> Степан Павлович був олівчиком у руці Господа, бо писав Господню правду про людей він, який достатньо намучився, настраждався у житті, катувався несправедливістю інших, інколи навіть близьких людей, тому й знав життя і умів його правдиво показати. Так писати, як Колесник, ніхто не писав до нього, не пише зараз і не писатиме ще довго ніхто, поки не виросте на сухому хлібі і воді майбутній Журналіст!
Він міг би законно й заслужено лежати на Байковому цвинтарі, найповажнішому некрополі держави, за право лежати там борються і б’ються деякі, але не Степан Колесник, він і у цьому виявився оригінальним і, можливо, здасться декому дивним, бо, розповів син Артем, коли якось зайшла мова про це, батько сказав: «Ні! Я хочу востаннє лягти серед тих людей, з якими жив і про яких писав…»
Поховали Степана Павловича на цвинтарі села Озера, де він жив останні роки при добрій людині Оксані Одинцовій, яка й організувала з його родиною гідне поховання гідної Людини. А тепер увага!.. Місцем Колеснику на цвинтарі … поступилася місцева жінка! Лише ступивши на територію сільського некрополю, я здивовано звернув увагу, що місце вічного спочинку нашому Вчителю уготовано не скраю, як завжди, чи на новому цвинтарі, а у глибині… «Стьопа товаришував з моєю покійною мамою, – сказала благодійниця, – писав про неї…Тому я вирішила віддати йому своє місце, біля матері моєї. Стьопа любив бути серед людей, то нехай і тут буде серед наших…» Скажіть, ви чули десь колись таке, щоб людина віддала комусь зарезервоване своє місце вічного спочинку поряд… з рідною матінкою?!. Отож!» – написав у некролозі теж випускник нашого факультету 1982 року, а нині голова Вінницького осередку Національної спілки письменників України Вадим Вітковський.

«Довга кладка через роки»

Так назвав один із нарисів, які увійшли до збірки «Живу після смерті» Степан Колесник. Доля подарувала йому понад дев’ять десятиліть. Кладка справді довга. Молодшим читачам поясню, що кладка – то така собі переправа через нешироку річку, місток без опор, а то й без перил, покладений на воду чи прикріплений до мотузок-тросів. Ідеш собі – гойдаєшся, головне – не панікувати, бо впадеш у воду, добре, якщо хоч літом.
«Коли мене проробляли двічі на політбюро республіканському, я сам собі, мов мантру, торочив: «Не зламайся. Не панікуй. Правда на твоєму боці», – розповідав у приватних розмовах нам, чотири-п’ятикурсникам, Степан Павлович. У нас, відверто кажучи, від його розповідей аж дух перехоплювало. І не лише тому, що була тоді навіть не перебудовча пора, а від, так би мовити, масштабу подій. Високі посади, відомі на всю республіку прізвища керівників діючих і недавніх – для нас вони були розмитими образами напіволімпійських мешканців. Для нього – дійовими особами трагікомедії чи фарсу, зі своїми законами жанрів, кульмінаціями, сюжетними лініями і спільною споконвічною константою: не надійтеся на князів, синів людських – у них нема спасіння. Глибину метафори починаєш розуміти уже тоді, коли опиняєшся десь посеред кладки, коли гойдає найдужче, а якомусь дивакові навпроти чи за спиною захочеться ще й попідплигувати. Як нині розумієш і те, що спраглому на спілкування після тривалого вимушеного безробіття і такого ж вимушеного мовчання Степану Колеснику хотілося поділитися зі своїми першими студентами власним досвідом, підготувати їх до професійного життя, життя, як тепер кажуть, у соціумі, де чекатимуть і випробування, і спокуси, і потрясіння. Через п’ять-шість років почали відбуватися тектонічні зміни в суспільному, політичному житті. Про те, що надійдуть вони так швидко, тоді, мабуть, не здогадувався ніхто.
Нині фейсбук оприлюднює спогади Степана Колесника. Вони повертають у студентську молодість: ніби ось зараз чуєш розповідь Степана Павловича про його критичну статтю у газеті «Радянська Україна» «Верблюд і капуста», в якій викривалася кампанійщина й відверта брехня про хід зрошувальних робіт, а затим розправа над автором, який посягнув на партійну недоторканність; про дружбу з Григором Тютюнником, Іваном Миколайчуком, Василем Симоненком, нічний кінний дозор міліціонерів у Черкасах, комічність і кінематографічність епізоду; про роботу на кіностудії імені Олександра Довженка і «конспірацію» вигнаного з КПРС публіциста, котрий змушений був вдатися до псевдонімів, щоб заробити на хліб насущний… Чути його напутнє слово: «У Полтаві в обкомі працює мій однокурсник Павло Пустовіт. Він дуже добрий чоловік». І справді, колеги старшого покоління бережуть добрі спогади про Павла Микитовича Пустовіта, надійного заступника, не побоюсь цього слова (Колесників зворот), журналістської братії.

Дивні метаморфози перетворень

До аудиторії заходить невисокого зросту худорлявий чоловік і прямує до кафедри. Поріділі, бо вже третя пара, лави якщо не метрів, то точно півметрів журналістики не звертають на нього уваги – гудуть своїми старшокурсницькими клопотами, турботами, пригодами. Раптом чути дзвінке звертання: «Як казав Шелест, і дістітєльно. Записуємо тему лекції…» Отетерілі метри й дециметри повідкривали роти. Та так і просиділи усю пару, уважно слухаючи викладача. На лекції до Степана Павловича приходили курсами, навіть з інших факультетів хотіли послухати Колесникові блискучі роздуми про точність письма, відповідальність професійну й людську, вартісність та міру художнього вимислу й художньої деталі в документальному тексті, публіцистичні фабулу й сюжет. Говорив дзвінко, темпераментно, живою й красивою українською мовою, яка є для нього органічною, а не «метаморфозою перетворень». Степан Павлович з гумором цитував подібні перли, які продукували високопосадовці або чільні «культурні діячі». А ще було: «жах бере морозом». Ну який «капєц» може порівнятися за емоційністю з такою гіперболою?!.
Колесників гумор був настільки тонким, що треба було уважно його слухати, щоб відчути межу іронії і, власне, оповіді. Його метафори були складними і водночас прозорими, а письмо густим, сповненим тими безкінечно малими деталями, які й відрізняють великого майстра від байдужого ремісника.
«Чи будемо пересівати волю» – так називаються збірки художньої публіцистики Степана Колесника. «Чому така назва?» – поцікавився у нього кореспондент «Сільських вістей» ще в березні 2014-го. Відповідь цитую за фейсбуком: «Всі ми формально вільні люди. Але це брехня, бо зерна свободи засіяні бур’янами: корупція, хабарництво, бюрократія в органах державної влади, нечесні чиновники, які збиткуються над простим людом і думають лише про наживу. Колись дуже гарно сказав французький письменник Жюль Ренан, що настав не золотий вік, а вік золота. Психологія чиновництва така: побільше урвати, вкрасти, збагатитися за рахунок простих людей. Так що пересівати волю нам доведеться. Тому дві книжки вийшли під одною назвою, щоб привернути увагу людей до проблеми ілюзорної свободи, до необхідності викорінювати рабство із своєї свідомості».
Вісімдесятидволітній візіонер десять років тому говорив про те, що й тридцять, п’ятдесят років до того. І це вже не метаморфози, а комплекси, які поглиблюються нинішнім аматорством влади і громадою недорослих людей.
Війна, агресія, безмірна жорстокість московитів надзвичайно гнітили чоловіка поважного віку. Степан Павлович упродовж творчого життя написав чимало про війну з фашистами, переможених владою фронтовиків і обездолених солдатських вдів. Однойменна художньо-документальна стрічка демонструвалася в ООН, на 38-й сесії. А ось сценарій художнього фільму «Чайки летять в Лебедин», на жаль, не було екранізовано, бо «мене тоді виключили з партії», – розповів Колесник. Пережите, творчо узагальнене знову поверталося маятником кривавої реальності, загарбницької війни, призабутим фашистським гаслом «Єдиний народ, єдина держава, єдиний вождь», реанімованим рашистами. Що було на серці, в душі Майстра, можна тільки здогадуватися.
* * *
«Набрякають пам’яттю роки, споминами набрякають, а бува, що відчаєм набухають. Тоді знервована кров припливає в голову і глухо гупає в скронях: бух! бух! Не голова, а кузня, в якій безжальним молотом гатять по розгарячілому ковадлі», – так справді зараз не пишуть. Кліпи, хайпи, комікси… На цьому фоні густе Колесникове письмо комусь видається дрімучою архаїкою, а комусь – соковитою прозою. На колір і смак товариш не всяк.
Втім, мова не про конкуренцію жанрів і стилів, а про марноту й справжні вартості. Уклін Вам, Учителю, за те, що вчили відвіювати полову від зерен. Спочивайте з миром.

Олександр МАКАРЕНКО
Випускник факультету журналістики КДУ імені Т.Г.Шевченка 1984 року

Поділися:

Добавить комментарий