Рідна земля – сила й мудрість

Рідна земля – сила й мудрість

РІДНЕ село Петра Слокви – Червоні Квіти. Залишав його лише один раз, коли служив у армії. Щоб поїхати кудись, пошукати легшої долі – такої думки ніколи не було.
– І вже не буде, – впевнений Петро Іванович.
На світ він з’явився в сім’ї місцевих колгоспників, які вже виховували доньку. Батько Іван Максимович усе своє трудове життя був пов’язаний із технікою, землею і людьми. Працював комбайнером, механізатором, завмайстернею, бригадиром тракторної бригади, механіком по МТФ.
– І якщо моїм ровесникам цікаво було поїхати кудись на екскурсію, то мені – піти в тракторну бригаду, – розповів Петро Іванович. – Особливо – у вихідні, коли батькові випадало чергувати, а ніхто з колгоспного начальства не приїжджав. Тоді в мене була свобода: я міг посидіти в кабіні будь-якого трактора, потриматись за важелі, перещупати всі агрегати… І навіть якщо влазив десь у мазут чи мастило й отримував від батька «на горішки», для мене це був найщасливіший день.
Мама Віра Омелянівна теж працювала в колгоспі: заправницею пально-мастильних матеріалів, комірницею, дояркою.
– Бувало, тільки прибіжить додому (роботи теж вистачало!), а в когось трапилась поломка. У тракторній бригаді міг батько видати запчастину, а в автопарк треба було ключі везти. Це, як правило, мама доручала зробити мені – на той час я мав велосипед. Коли ж підріс і з’явився мопед, почав ставити умову: відвезу, якщо даси бензину.
Ось тоді, мабуть, і почала проявлятися підприємницька жилка, хоч хлопець про це й не здогадувався.
Дитинство було, як у всіх: ходив у школу, мав домашні обов’язки і тільки тоді, коли їх зробиш, можна було побігти до хлопців, пограти в футбол чи хокей. Після третього класу вже пішов працювати на «майданчик» – так називали місце, де утримували молодняк великої рогатої худоби (колгосп спеціалізувався на вирощуванні ВРХ). І хоч був малим і його не бажали допускати до роботи, на хлопця це не діяло: допомагав переважувати худобу, сортувати по загонах і відганяти на відгодівлю на Білицьке міжгосподарське підприємство з виробництва яловичини. Після 8-го класу Петра Слокву взяли допомагати жаткарю. Юнак розумів, що довірили йому відповідальну ділянку роботи і справлявся з нею на «відмінно».
І можна здогадатися, що варіанти майбутньої професії навіть не обговорювалися: СПТУ-43, де готували спеціалістів для сільського господарства (зараз – аграрний ліцей).
– Навчатись було легко й цікаво. Багато чого вже знав, особливо практичну частину, а теорію отримав в училищі. Найкращі враження залишились про педагогів і майстрів виробничого навчання.
Любов до техніки, відповідальність, дисципліну помітили і в колгоспі й після першого курсу училища взяли Петра Слокву другим помічником комбайнера (раніше було по два помічники). Хліборобські університети розпочав з комбайна «Нива». По закінченні училища повернувся в рідне село, пішов на роботу в колгосп. Господарство саме отримало новенький трактор «ЮМЗ», але події так склались, що механізатор, який повинен на ньому працювати, пересів на силосний комбайн, а новеньку техніку довірили учорашньому випускнику СПТУ-43. Відчували, що не підведе. І не помилились: успішно працював до осені, доки не отримав повістку в армію.
Армійські дороги привели нашого земляка на Львівщину.
– Спочатку не знав, у яких військах доведеться служити, а коли вияснилось, що буду прикордонником, це стало приємною несподіванкою.
До речі, з Кобеляччини призвали 33 осіб. Служили на різних заставах. Петро Слоква – з кобелячанином Юрієм Тристаном і односельцем Василем Мишуном, з яким разом навчались, в один день призивались і звільнялись у запас, – на заставі Мостиська.
Прикордонники до сьогодні не втрачають зв’язків, зустрічаються. Коли ж Петро Іванович після армії працював у колгоспі водієм і випало поїхати у відрядження на Західну Україну, він заїхав на заставу, зустрівся зі своїми офіцерами.
Розлука з рідним селом не позначилась на подальших планах: рідна земля – найкраща й залишати її не збирався. Через деякий час ще міцніше пустив коріння: одружився зі Світланою Володимирівною, народилася донька Оля, через шість років – син Іван. Після армії відразу не поступив у інститут, а далі вже було не до навчання: розпочали будівництво власної оселі на садибі бабусі.
Ситуація в колгоспі почала погіршуватись, заробітну плату перестали виплачувати. Щоб вижити, доводилось займатись підсобним господарством, утримувати корів, свиней, птицю…
На той час усе активніше велась мова про фермерство, і п’ятеро жителів Червоних Квітів, серед них і Петро Слоква, вирішили взятись за нову справу. Втрачати їм не було чого: ні роботи, ні перспективи…
– Земля на той час уже була розпайована. Правда, на папері. Сертифікатів на земельну частку (пай) ще не видавали. Тож, коли звернулись з проханням виділити землю для фермерського господарства, виділили в розмірі паю – 3,2 га. На п’ятьох – 16 гектарів. У складчину купили старенький трактор ЮМЗ, зернову сівалку. Кожному хотілось попрацювати на тракторі. Доводилось навіть чергу встановлювати: хтось – до обіду, хтось – після обіду. У перший рік посіяли ячмінь, ще й непоганий урожай отримали – по 28 ц/га. Продали й розрахувались з боргами, сім’ям нічого не дісталось.
Наступного року ситуація в колгоспі ще погіршилась: через відсутність пально-мастильних матеріалів частина землі не оброблялась, заросла бур’янами, і фермерам-першопроходцям запропонували в оренду ще 25 гектарів. Вирощували соняшник гібриду Ясон, якого зібрали по 18 ц/га. Добрив не вносили (на їх закупівлю не мали коштів). Гербіциди теж. Ні спеціальної техніки не було, ні знань.
– Коли обмолотили соняшник і висипали в ангарі, дехто робив прогнози: «Це вже по «Таврії» купите». Та розпочалась інфляція. Доки розрахувались з боргами, нічого не лишилось.
Далі вирішили господарювати окремо. Дехто, відчувши, що працювати на землі – не їхня справа, відійшли. Петро Слоква продовжував обробляти землю ще з одним односельцем. На той час їм передали в оренду земельні частки (паї) батьки, родичі, «озброїлись» технікою: придбали комбайн «Нива», трактори «МТЗ», «ЮМЗ», «Т-74», автомобіль «ГАЗ-53». А односельці, побачивши, що Петро Іванович, набивши шишки, все впевненіше господарює на землі, бажали мати справу з ним. Тоді й було прийнято рішення господарювати самостійно.
– З колегою розійшлися мирно: розділили землю, техніку. Я взагалі по життю людина не конфліктна, намагаюся в усіх питаннях досягати порозуміння.
Перша самостійна нива Петра Слокви – 100 гектарів. Став формувати колектив, уклав угоди з пайовиками, почав більше цікавитись землеробством, рослинництвом. Щось виходило, в чомусь зазнавав невдач. Але рук не опускав. Більше того, допомагав односельцям у радості й біді, брав на себе вирішення соціальних питань. І це викликало ще більше довіри. На сьогодні орендує 1100 гектарів на території колишніх Червоноквітівської і Чорбівської сільських рад.
– 400 гектарів – це пісок, але й на ньому навчились вирощувати непогані врожаї. У сівозміні традиційні культури. Вирощуємо озимий ріпак, але із запланованих 150 гектарів посіяли 100, не ризикнули через осінню засуху. У 2019-му взагалі не сіяли через погодні умови. Звісно ж, озиму пшеницю, озимий ячмінь, сою, соняшник… У цьому році вперше посіяли 26 гектарів озимого жита на солончаках. Раніше займались вирощуванням цукрових буряків, придбали всю необхідну техніку, але ситуація на цукровому заводі змінилась, відповідно змінилась сівозміна в Червоних Квітах.
Те, що сільське господарство – це постійний ризик, Петро Слоква переконався на власному досвіді.
– У 2012 році землями, які ми орендуємо, пройшов циклон (дощ з градом і буревієм). 70 відсотків посівів було пошкоджено й знищено. На допомогу прийшли колеги-фермери, допомогли насінням. Посіяли просо, соняшник, кукурудзу. Урожай, звісно, був не той, але дещо зібрали. На розрахунок з пайовиками це не вплинуло: розрахувались повністю, а наслідки тієї негоди господарство відчувало два роки.
На той час Петро Слоква вже був членом районної громадської організації «Асоціація фермерів і приватних землевласників».
– Тривалий час я працював як приватний підприємець, а потім якось Григорій Казирід, на той час – голова асоціації, запросив на засідання. Поспілкувавшись з колегами, я подумав: «А чому я не з ними?».
30 червня 2011 року на теренах району з’явилось фермерське господарство «Червоні Квіти». За 10 років відбулося багато змін. Зокрема, повністю оновлено матеріально-технічну базу: лише комбайнів «Джон Дір» – три, один з яких купили в цьому році, трактори, сівалки, причіпне знаряддя… Усе відомих іноземних фірм. Збудували зерносушарний комплекс, капітально відремонтували критий тік, ангар. На значно вищому рівні розвивається рослинницька галузь: співпрацюють з відомими фірмами з питань насіння, засобів захисту рослин, дотримуються агротехніки. Цими питаннями опікується агроном Іван Грицай. Не залишається осторонь син Іван, який закінчив Полтавську аграрну академію, отримав спеціальність ученого агронома й уже третій рік працює у фермерському господарстві. Донька вибрала професію медика, проживає з родиною в Полтаві, порадувала батьків внучкою Соломійкою.
Гордиться фермер своїм колективом. Практично з дня створення працюють комбайнери Віктор Нагорний, Сергій Давидов, механізатори Юрій і Володимир Жовтяки, Михайло Гресь, Богдан Халява, Сергій Терновий… Смачні обіди готує Валентина Дерев’янко.
ФГ «Червоні Квіти» – одне з небагатьох, яке поряд з рослинництвом утримувало тваринництво, займалось птахівництвом.
– Були свині, але цінова політика змушувала або працювати на збитки, або відмовитись від них. Вибрали друге. Чотири роки тримали бройлерів. За сезон (лютий – листопад) вирощували й реалізовували до 4 тисяч голів (м’ясом). Але розширилась мережа магазинів «Наша Ряба», і стало невигідно.
Наступні п’ять років утримували гусей. У літній період – у таборі в лісі, оскільки гусей обов’язково треба пасти. Це були додаткові робочі місця.
Але пасовища роздали по два гектари під створення особистих селянських господарств, місця для випасання гусей не залишилось, і птицю довелось продати.
– По-іншому поступити я не міг. Це мої пайовики, які живуть за рахунок підсобного господарства. Їм необхідно пасти корів, заготовляти сіно… Якось жити, вчити дітей, і я це добре розумію.
Для своїх пайовиків і жителів сіл, де орендує землю Петро Слоква, є і «швидка допомога», і МНС-ник: він же місцевий, до нього в будь-яку хвилину можна зателефонувати, звернутись за допомогою.
– Коли сніжні зими, то сну практично немає. Треба вставати, відкидати вручну сніг, аби зміг виїхати з двору, підвезти механізатора й він розпочав чистити вулиці, щоб проїхали молоковоз, хлібна машина, привезли пошту і – головне – діти поїхали в школу. Бувало, спеціально вдома трактор залишав, аби на випадок негоди чи надзвичайної події (молоковози люблять навпростець їздити й застрявати) не піднімати тракториста, а самому сідати за кермо й виручати. Часом здавали нерви: «Я ж не один орендар!», але проходило 5 хвилин і думав: «Хто ж, як не я!».
Вуличне освітлення в Червоних Квітах і частково в Куст-Кущах фермер провів за власні кошти. І платив за нього. Лише останні два роки колишня сільська рада взяла освітлення на свій баланс. Але й до сьогодні Петро Слоква купує лампочки, міняє їх, бо знає, що в селищній раді непроста фінансова ситуація. Односельці знову довірили йому представляти їхні інтереси в новоствореній Білицькій громаді. А взагалі досвід роботи в місцевому самоврядуванні чималий: обирався депутатом сільської, районної рад.
Окрема тема – футбол. Сам Петро Іванович до нього був байдужим, а син, як тільки навчився ходити, не розлучався з м’ячем. Підростав і ще більше тягнувся до футболу, а оскільки в селі команди не було, грав за Чапаєве (зараз – Степове).
– Івану було 12–13 років, коли інструктор по спорту Віталій Цікура випустив його на поле в складі дорослої команди й він забив гол.
Спостерігаючи за сином, за тим, які його переповнюють емоції, Петро Іванович дав слово, що футбольна команда буде й у Червоних Квітах.
Свого слова він дотримав: збудував роздягальню, підтримує стадіон у належному стані, возить команду власним автобусом і власним коштом на футбольні матчі. Але є не тільки спонсором, а й уболівальником.
– Уже стало традицією, що коли я приходжу на футбол, біля мене збираються односельці. Як правило, це люди старшого віку, з якими я розпочинав трудову біографію. Їм цікаво поговорити на всі теми: і політика, і децентралізація, і ринок землі. Газети, на жаль, мало хто виписує, а телевізор так подає інформацію, що в ній важко розібратись.
Особливо болісна тема – це продаж землі. Держава без землі – це не держава… А як жити в селі й не мати землі?!
Турбує і питання збереження територіальної цілісності України, тому в міру своїх можливостей Петро Слоква допомагає волонтерам, які підтримують військовослужбовців на сході України.
Школи, дитсадки, люди, які потрапили в складні життєві обставини, теж завжди можуть розраховувати на нього. На даний час допомагає ремонтувати Будинок культури в Червоних Квітах.
Якщо повернемось до свята Петра й Павла, в яке народився Петро Іванович, то дізнаємось, що Петро був рибалкою, тож це свято вважається святом рибалок. І, що цікаво, хобі Петра Слокви – риболовля.
– Великим рибалкою ніколи не був. Це так – для відпочинку, для душі, для зустрічі з друзями…
Тож і облаштував ставок, зарибив його, збудував місця відпочинку, пляж, пірс. Посадив троянди, дерева, з любов’ю ставиться до рідної землі, яка дала йому і сили, і мудрість, а шану й авторитет здобув сам – своїми добрими справами, турботою про людей.

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий