Ринок землі та його вплив  на іпотечне кредитування  в Україні (1861– 1917 роки)

Ринок землі та його вплив на іпотечне кредитування в Україні (1861– 1917 роки)

Уже більш як чверть століття Україна намагається побудувати ефективну економіку, в основу якої були б покладені ринкові принципи господарювання. Проте найважливіший елемент ринку – приватна власність на землю – досі залишається не доконаним фактом, а лише декларацією. Сьогодні селянин може користуватися і володіти своїми угіддями згідно відповідного державного акта на земельну власність, але немає головного її елементу – права розпоряджатися. Останнє означає купівлю-продаж, заставу, дарування тощо. Іншими словами, саме ті елементи права, які давно показали свою ефективність не лише в сучасних розвинених країнах, але і в українських реаліях епохи вільного підприємництва, яка, як відомо, наступила у Наддніпрянській Україні після скасування 1861 року кріпацтва.
Невдовзі після ухвалення Конституції України, яка закріпила за українцями право власності на землю, автор цих рядків уже мав можливість висловити свою позицію щодо ринку землі, опублікувавши в журналі «Економіка України» (1999, № 8, с. 65–74) відповідне наукове дослідження.

На рубежі століть

За останню чверть століття з’явилось немало публікацій, у яких тією чи іншою мірою автори торкаються питань, пов’язаних із формуванням ринку землі у Наддніпрянській Україні. Чи не найґрунтовніше це питання висвітлив чернігівський дослідник В. М. Шевченко, опублікувавши у 2010 році відповідну ґрунтовну монографію. Проте в опублікованих працях автори торкаються лише окремих питань, пов’язаних із мобілізацією сільськогосподарських угідь у нашому краї після 1861 року.
Враховуючи ту політичну гостроту, якої набуло питання ринку землі на сучасному етапі вітчизняного державотворення, цілком зрозумілим буде звернення до історичного досвіду Полтавщини у 1861–1917 рр. Для широкого загалу практично нічого не відомо про те, як саме свого часу функціонував у нас ринок землі і, найголовніше, якими були результати цього процесу. Інформація, що стосується питань, пов’язаних із ринком землі на Полтавщині епохи вільного підприємництва, виявлена авторами переважно у різноманітних статистичних збірниках, опублікованих свого часу Полтавським губернським земством, тоді як правова регламентація цього процесу найповніше відображена у Повному зібранні законів Російської імперії (ПСЗРИ). Щодо методів дослідження, то вони традиційні: історико-генетичний та історико-системний.
На рубежі ХІХ і ХХ ст. площа Полтавської губернії складала близько 44 тис. км2, де мешкало 1,9 млн осіб обох статей, з яких 1688488 належали до сільських станів; 96049 – міщан; 13826 – дворян. Станом на 1877 р., тобто після того, як поміщики передали за викуп селянам частину належних їм по закону земельних угідь, становище в аграрних відносинах було таким: із 4052814 десятин (1,0954 га. – Авт.) 2033544 дес. (50,2 %) належало на Полтавщині привілейованим станам (дворяни, офіцери, духовенство), тоді як 1920799 дес. (47,4 %) козакам, селянам і міщанам. Ще 98471 дес. (0,4 %) – державним установам та церкві. Згідно чинного на той час законодавства для забезпечення середньостатистичної селянської родини з 6 осіб потрібно було мати не менше 5 дес. на особу чоловічої статі. Що ж до Полтавської губернії, то згідно розрахунків як дожовтневих, так і провідних радянських дослідників землеволодіння площею до 6 дес. вважалось недостатнім для продовольчого забезпечення та сплати належних податків вищезгаданої селянської родини, тоді як власник угідь площею від 6 до 9 дес. вважався середньозабезпеченим, а понад 9 дес. – заможним. З різних причин основна маса селянсько-козацьких родин нашого краю (68,2 %) мала недостатню кількість земельних угідь, а значна частина дворів належала до категорії безземельних. Так, згідно подвірного перепису, здійсненого полтавським земством у 1882–89 роках із 346598 селянсько-козацьких дворів 59083 (17,2%) були безземельними; 198408 (57,2 %) мали до 6 дес. Інші 89107 господарств (25,7 %) є підстави віднести до категорії заможних. Отже, потреба у польових угіддях після аграрних реформ 60-х років ХІХ ст. була на Полтавщині досить гострою, а для частини – критичною. Виходом із складної життєвої ситуації могло бути лише переселення в інші регіони країни або ж спроби купити бажану землю.
Понад 800 тис. полтавців після 1861 р. скористались переселенням, тоді як основна маса сільськогосподарських товаровиробників широко користувалась ринком землі. У тогочасного селянина найчастіше не було достатніх коштів, які могли б бути використані для розширення свого землеволодіння, а тому єдиним прийнятним варіантом було звернення до тієї чи іншої кредитної установи, адже позички у лихварів коливалися від 50 до захмарних 1200 відсотків на рік.
Спроби уряду вирішити проблему кредитів для непривілейованих станів з допомогою формування сітки волосних допоміжних кас (з 1840 р.) та ощадно-позичкових товариств (1869 р.) не увінчались успіхом через відсутність у тих же селян вільних коштів, які вони могли б передати на певних умовах до вищезгаданих кредитних інституцій. Як зазначено у редакційній статті журналу «Отечественные записки» за 1880 р., уся імперія чула від представників сільськогосподарської сфери несамовитий крик – «грошей!!!»

«Для полегшення селянам усіх розрядів купівлі землі»

Ситуація на селі з економічної точки зору суттєво погіршилась на початку 80-х рр. ХІХ ст. у зв’язку з розгортанням світової аграрної кризи, своєрідною відповіддю на яку була організація у 1882 р. Селянського, а у 1885 р. – Дворянського земельних банків, адже створені на початку 70-х рр. того ж століття акціонерні земельні банки дрібним товаровиробникам з числа непривілейованих станів через ризик неповернення кредитів (за окремими винятками) позичок практично не видавали.
Як зазначено у «Положенні про Селянський поземельний банк», від 18 травня 1882 р. ця іпотечна установа була створена «для полегшення селянам усіх розрядів купівлі землі у тих випадках, коли власники земель побажають продати, а селяни купити їх». Для зручності здійснення фінансових операцій після виникнення Дворянського банку регіональні відділення цих двох іпотечних установ стали працювати в одному приміщенні з одним і тим же управляючим. Згідно Статуту Селянського банку від 27 листопада 1895 р. позички селянам під заставу відповідної ділянки землі могли бути видані на термін від 13 до 51 року і 9 місяців при річних відсотках від 11,5 до 6 при умові кредиту на максимальний термін. Пізнішими законодавчими актами терміни кредитування і відсотки по них неодноразово змінювались, склавши у 1898 р., наприклад, 4 % при терміні 55,5 року. Привілейовані стани щодо іпотеки мали суттєві переваги порівняно із сільськими станами, адже відсотки за кредитами у них завжди були найнижчими (з 1897 р. – 3,5 % річних) при максимальному терміні у 66,2 року.
Якщо державні земельні банки надавали позики під заставу землі лише на тривалий термін, то акціонерні земельні банки практикували і короткострокові (до трьох років) кредити. Якщо при довгостроковій позичці (66,2 року) відсотки були фіксованими (4,5 % річних), то при короткостроковій їх розмір у кожному конкретному випадку встановлювало правління акціонерного банку. Певні суми кредиту на розширення свого землеволодіння дрібні сільськогосподарські товаровиробники могли отримати від земських органів місцевого самоврядування за рахунок так званого Олександрівського капіталу (з 1896 р.) та земських кас дрібного кредиту згідно закону від 7 червня 1904 р. Проте їх загальна сума була настільки незначною, що суттєвого впливу на мобілізацію сільськогосподарських угідь вона не мала. Вирішальне значення на цей процес мали, як і слід було чекати, банківські кредити, включаючи і позички Державного банку, адже ця установа з 1884 р. стала видавати великим землевласникам так звані соло-вексельні кредити, а з 1893 р. – позички під заставу урожаю.

Суттєва зміна структури землеволодіння

Загальні показники кредитування Полтавським відділенням Селянського поземельного банку місцевих дрібних сільськогосподарських товаровиробників мали такий вигляд: за 18 років (1883–1900 рр.) було видано 3588 позичок на загальну суму 13579304 рублі. Як результат – у розпорядження позичальників перейшло 167366 десятин. Згідно статистики 1898–1900 рр. безземельних серед покупців було 18,9 %; мали до 1,5 десятин – 45,3 %; від 1,5 до 3 дес. – 24,5 %; від 3 до 6 дес. – 12,8 %, більше 6 дес. – 6 %. З часу відкриття Полтавського відділення Дворянського земельного банку станом на 1 січня 1901 р. спадковим дворянам краю було видано кредитів на суму у 18350 тис. руб. під заставу 1017667 десятин землі. Звертаючи увагу на низькі відсотки за кредитами (до 3,5 %) та періодичне списання боргу окремим позичальникам, міністр фінансів С. Ю. Вітте у 1896 р. цілком справедливо називав Дворянський банк «напівблагодійною» установою.
Однак найбільше коштів під заставу 500949 десятин землі було видано за 15 років (1886– 1900 рр.) Полтавським акціонерним земельним банком – 27270700 руб. На початку ХХ століття, коли діяльність Селянського банку була узгоджена із завданнями столипінської аграрної реформи, кредитування дрібних товаровиробників було суттєво збільшено. Так, якщо за 1883– 1900 рр. місцеве відділення Селянського банку уклало зі своїми позичальниками 4652 угоди, то у 1911 р. у 4,5 разу більше – 20524. Загалом по імперії за час свого існування Селянський банк видав своїм клієнтам астрономічну як на той час суму кредитів у 1,7 мільярда рублів. Якщо до цієї суми додати іпотечні кредити інших банків, то загальна сума позик набагато перевищить 2 млрд. Адже Полтавський земельний банк, наприклад, за 39 років (1874–1912 рр.) лише короткострокових кредитів видав на суму 27350 тис. руб. Звичайно ж, не усі позичальники змогли погасити банкам свої борги. За 11 років (1896–1906 рр.) загалом по імперії Селянський банк відібрав у 27,8 % боржників заставлені земельні угіддя. На Полтавщині цей відсоток складав 35,8 %. Однак фактом залишаються величезні зрушення у мобілізації сільськогосподарських угідь за 1861–1917 рр.: дворяни продали 1028039 десятин; духовенство – 8743, тоді як купці збільшили своє землеволодіння на 68650; міщани – на 54871; козаки – на 805104; селяни – на 603219 десятин.
Селяни могли б, очевидно, купити ще більше землі, коли б не ухвалення 14 грудня 1893 р. закону про заборону купівлі-продажу надільних земель навіть у тому випадку, коли уся викупна сума за них внесена до казначейства. Щоб продати свою землю, селяни застосовували найрізноманітніші способи, що мали юридичну силу: від вексельних зобов’язань до ухвали сільського сходу, укладеному у тому значенні, що земля прийнята громадою від того, хто виселявся, і передається покупцеві. За підрахунками знаного в Україні фахівця з історії ринку землі В. М. Шевченка, найінтенсивніше процес купівлі-продажу землі у другій половині ХІХ і на початку ХХ ст. розвивався саме на Полтавщині, де, як вже згадувалось раніше, половина мешканців села була козаками.
Прямим наслідком кредитування сільськогосподарських товаровиробників стала суттєва зміна структури землеволодіння, а також зростання ефективності рослинництва і тваринництва. Так, якщо урожай жита – головної зернової культури Полтавщини у 1871–1875 рр. складав у середньому 27,4 пуда з десятини, то у 1912– 1916 рр. – 94 пуди, тобто ріст склав 348 %; ярової пшениці відповідно: 22,8 і 52,2 пуда (226 %). У тваринництві теж відбулися помітні зміни. Так, поголів’я коней – головної тяглової сили землеробів – з 1861 по 1916 роки зросло зі 180 тисяч до 574 тисячі (+318,8 %). Приклад Полтавської губернії спростовує поширену у радянській історіографії тезу про розорення селянських господарств. Так, з 1882 по 1916 роки загальна чисельність селянсько-козацьких господарств зросла з 345598 до 480806. Лише за 1901– 1916 рр. валовий збір зернових зріс на 129% (з 124762,3 тис. пудів до 160920 тис. пудів). Якщо у 1851–1860 рр. питома вага посівів на землях непривілейованих станів становила на Полтавщині 67,4%, то у 1916 р. – вже 81%.

Кредитні ресурси, тяжка праця

Таким чином, прогрес у сільському господарстві Полтавщини, як, між іншим, і усієї тогочасної країни, був очевидним, що дає підстави деяким сучасним апологетам імператорської Росії на усі лади розхвалювати тогочасну економічну систему, в умовах якої селяни немовби «щедро годувалися, вишукано вбиралися, розкішно відпочивали…». Прихильники такої точки зору при цьому ігнорують той факт, що очевидні успіхи у модернізації сільськогосподарського виробництва та зростанні відповідних економічних показників були досягнуті завдяки не лише вищезгаданим кредитним ресурсам, а насамперед, неймовірно тяжкій праці тих же непривілейованих станів, адже умови життя і праці значної їх частини були подібні, за свідченням деяких сучасників тих подій, до «життя собаки».
У нашому розпорядженні є результати дослідження економістів Полтавського губернського земства щодо продовольчого забезпечення сільськогосподарських товаровиробників наприкінці ХІХ ст. Беручи до уваги мінімальну потребу у 18 пудів зерна для продовольчого забезпечення однієї особи протягом року, земці з’ясували, що у середньоурожайному 1899 р. близько мільйона осіб (968228) сільських мешканців краю не могли отримати від землеробства вищезгаданої кількості продовольства. Зауважимо, що на рубежі ХІХ–ХХ ст. споживання хлібопродуктів у США становило 61 пуд; Данії – 57, Франції – 33; Швеції – 31; Німеччині – 27, а Голландії – 24 пуди. Останню цифру деякі тогочасні російські економісти вважали за медично обґрунтовану харчову норму. Напередодні свого краху самодержавна Росія, і відповідно усі її національні околиці, за усіма основними економічними показниками залишалася далеко позаду практично усіх європейських країн. У листопаді 1912 р., наприклад, учасники агрономічної наради при Полтавському губернському земстві з жалем констатували ганебний для імперії факт, коли на значно гірших угіддях датський та англійський фермери отримували з одного гектара землі 800 рублів прибутку, а полтавський селянин зі свого чорнозему мав лише 50 рублів, тобто у 16 разів менше. Чи не найголовнішою проблемою, яка стояла на шляху інтенсифікації господарств непривілейованих станів, було, окрім малоземелля, непосильне оподаткування, громадські обов’язкові і необов’язкові та викупні (до 1907 р.) платежі, а також численні так звані «натуральні» повинності (ремонт шляхів і канав, перевезення військових вантажів, гасіння лісових пожеж, очищення зерна у хлібозапасних магазинах, догляд за етапними арештованими тощо).
* * *
З усього вищесказаного можна зробити кілька важливих з точки зору теорії і практики сучасного стану реформування аграрних відносин в Україні висновків.
Згідно теорії ринкового господарства, всебічно обґрунтованої Макконелом К. Р. і Брю С. Л. в їх «Економіксі», усі засоби виробництва, включаючи землю, повинні бути товаром, а отже, і вільно купуватись та продаватись, як це і було в Україні епохи вільного підприємництва.
Заборона ринку землі на законодавчому рівні його не зупиняє, примушуючи переходити у стан тіньової економіки, від чого з відомих причин страждає як власник землі, так і державне казначейство.
Прямим наслідком ринку землі є поява державних і приватних земельних банків, а також різноманітних кооперативних інституцій, які активно використовують іпотеку у своїй діяльності.
Наявність довгострокового банківського кредиту зумовлює можливість широкого доступу до нього навіть незаможних сільськогосподарських товаровиробників, що у свою чергу сприяє модернізації рослинництва і тваринництва, підвищенню урожайності, а значить, і валового збору відповідних культур. У цьому, врешті-решт, зацікавлені не лише сільськогосподарські товаровиробники, а й усе суспільство, адже саме наповнення дохідної частини бюджету країни є неодмінною умовою зростання зарплат, пенсій і різноманітних стипендій. Не випадковим, очевидно, є те, що відсутність ринку землі стала чи не найголовнішою рисою країн з низьким рівнем життя, як то: Куба, Венесуела, Конго, Північна Корея та ряд інших. До цього сумного списку можна додати, на жаль, й сучасну Україну…

Микола ЯКИМЕНКО
Доктор історичних наук, професор, член Полтавського товариства сільського господарства

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий