«Родина, діти, онуки, рідний край –  сегменти кола життя»

Євген Федорович Макаренко із онуком Михайлом Дроздовим.

«Родина, діти, онуки, рідний край – сегменти кола життя»

Цього дуже відповідального, енергійного і дотепного чоловіка знають керівники органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, господарські управлінці області кількох поколінь. Адже Євген Федорович Макаренко пропрацював сорок років на посадах радника заступника голови облвиконкому – радника голови обласної ради. А в юності Євген Макаренко був успішним актором Московського і Ленінградського цирків, жанр – антиподист (атлет, який ногами віртуозно вправляється зі спеціальними снарядами).
3 січня заступник голови обласної організації ветеранів Євген Федорович Макаренко відзначив сімдесят літ.

– Для когось сімдесятиліття – поважна дата, а для вас?
– Не скажу, що легковажна. Але й не привід впадати у «старече бурчання». Знаєте, свого часу був популярним вислів про те, що провінція – поняття не географічне, а скоріше – морально-психологічне. Тож, продовжуючи думку, ще раз повторюся, що нам стільки років, на скільки ми себе відчуваємо.
– А ви себе на скільки відчуваєте?
– З цього приводу розповім такий анекдот: якось прийшов чоловік на роботу в зоопарк найматися. Його запитують, що вміє робити? «Та все, але я ду-у-у-уже повільний». «Ну, якщо повільний, то працюватимете з черепахами». Через певний час черепахи зникли. У наглядача запитують, де вони поділися? «Я ж вам казав, що ду-у-у-уже повільний. Тільки відчинив вольєр, а вони – фіть!»
Я ніби й не повільний, але роки – прудкіші…
– Жалкуєте, що не склалася циркова кар’єра?
– Чому не склалася? У п’ятнадцять років я виступав у трупі Московського, згодом – Ленінградського цирків. Ми гастролювали у кількох республіках колишнього Союзу. Особливо мені запам’яталися виступи в Молдавії – розкішні краєвиди, щирі, щедрі люди. Дуже тепло нас приймали. Мій номер, скажу без зайвої скромності, проходив «на біс». Було й офіційне визнання…
Впродовж трудового життя мене відзначали багатьма Почесними грамотами обласної ради, обласної державної адміністрації, іменними годинниками Президента, Голови Верховної Ради України. Ось і з нагоди 70-річчя Всеукраїнська та обласна ради ветеранів вручили свої відзнаки, зокрема знак “Почесний ветеран України”. Але золота медаль Фестивалю самодіяльної творчості України 1968–1970 років має для мене особливе значення. Звісно, золота-металу в тій медалі зовсім немає, але для мене вона – із щирого золота прекрасних спогадів про творчу сторінку мого життєпису.
Керівник гуртка циркового мистецтва Будинку культури Полтавської бавовно-прядильної фабрики, справді видатний повітряний гімнаст Василь Максимович Добринін, витискаючи з нас по сім потів, наставляв: те, чому навчитесь у юні роки, не обов’язково визначатиме професійний шлях, але обов’язково протягом усього життя допомагатиме приймати правильні рішення і зігріватиме спогадами про молодість. Він був надзвичайно талановитий і дуже мудрий, наш Василь Максимович.
– І як же воно велося – після арени цирку, та в коридорах влади?
– Я відповім на вашу іронію. Але спершу зазначу, що між цими, скажемо так, пунктами було навчання у Полтавському філіалі Львівського торгівельно-економічного інституту (попередник нинішнього Полтавського університету економіки і торгівлі. – Ред.), служба в армії, шість років роботи за фахом в облспоживспілці, де був навіть секретарем комсомольської організації.
Що ж до арени цирку і коридорів влади, теж не без іронії зазначу, що коридорами лише пересувався – за посадою мав свій кабінет. А якщо серйозно, то я дуже хотів, щоб ми, жонглюючи поняттями, термінами, дотепами і ярликами, все ж таки знали первинні значення слів. Адже «цирк» з латини – коло, «антиподи» з грецької – мешканці діаметрально протилежних пунктів світу. Так отож – наше життя, за великим рахунком, є колом, а світ, погодьтеся, також далеко не географічне поняття. Світ паперів (документів, резолюцій, виступів, протоколів) також потребує професіоналізму й труда до сьомого поту. Звісно, якщо сумлінно робиш свою справу, а не обіймаєш посаду чи вона тебе.
– Євгене Федоровичу, різко змінюємо тему, бо хтось там щось казав про «старече бурчання»…
– Та не бурчу я, тим паче, по-старечому, а й досі прагну зрозуміти, чи можуть в одній упряжі бути кінь і «трепетная лань»…
– Ось-ось, гумор, зокрема анекдоти, – це те, без чого не можна уявити Євгена Макаренка.
– Ну, я б не персоніфікував аж настільки. Втім твердо переконаний, що дотепне слово, влучний анекдот, афоризм, по-перше, – високе мистецтво, по-друге, – концентрована мудрість, яка допомагає сприймати реальність мужньо, протистояти негативу.
– Не колупаючи припічок, погодьтеся, що сімдесят років – все ж таки немало.
– Якби був дівкою, то поколупав би, так де ж його взяти?.. Доводиться погоджуватися.
– Упродовж семи десятиліть усього було?
– Всього…
– А чим пишаєтесь найбільше?
– Трохи конкретизую: не чим, а ким. Як кажуть у нас на Полтавщині, і до гадалки ходити не треба. Ви виправите: «до ворожки», але, кажуть-таки, до гадалки.
Моя найбільша гордість і радість – онук Михайло Дроздов. Йому нині 16 років, він кандидат у майстри спорту з боксу. Вчиться добре і в спорті, як бачите, успішний. А особливо мене як діда (ну добре-добре, і за віком , і за статусом) радує те, що Міша – щирий, добрий, небайдужий хлопець, готовий допомогти іншим, здатний постояти за себе, обґрунтувати свою точку зору, захистити її.
Родина, діти, онуки, справа, яку робиш, не побоюся пафосу, рідний край є сегментами кола життя.
– Євгене Федоровичу, приєднуємося до численних привітань, які надходять у ці дні на вашу адресу. Зичимо вам і вашим рідним міцного здоров’я, оптимізму. Нехай кожен день приносить радість буття.
– Дякую. У свою чергу в ці новорічно-різдвяні дні хочу побажати усьому колективу «Зорі Полтавщини», шанувальникам цієї славної газети також міцного здоров’я, достатку, миру і злагоди.

Роман КРАВЧУК
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий