Родинний вогник трударів Андрієнків

Родинний вогник трударів Андрієнків

Ані роки, ані устрої не владні над декількома речами, цінність яких в усі часи була і залишається найвищою. Це – сім’я, дім, вірність. Своєму вибору, своїй справі. А якщо мова йде про трудові династії, то їх можна вважати безцінним скарбом для колективу.

Адже вони є показником стабільності, єдності й успішності будь-якого підприємства чи компанії. Особливістю трудових династій є відповідальність та професіоналізм, які з давніх-давен передавалися від батька до сина, від брата до брата. Працівники, поєднані родинними зв’язками, зазвичай трудяться сумлінно, відповідально, намагаючись гідно тримати сімейну “марку”.
У термічному цеху Крюківського вагонобудівного заводу працюють представники трудової династії Андрієнків – Юрій, Анатолій і Геннадій. Три рідних брати, три справжніх чоловіки, яких не лякають ні труднощі, ні випробування, мають робітничі професії, пишаються ними і демонструють високі виробничі показники.
Виросли в дружній і міцній робітничій родині, в якій понад усе цінують сімейні цінності й звикли всього досягати працею. Мама, Галина Олександрівна, трудилася на цегельному заводі, а тато, Борис Васильович, усе життя токарював на камерній дільниці “термічки”, як сини між собою називають улюблений цех. Батько був неперевершеним годинниковим майстром, ремонтував, реставрував, відновлював механізми будь-яких виробників і конструкцій. Власноруч виточував малесенькі вісі та шестерні для годинникових механізмів, які зламалися або загубилися. Усе робив ретельно, уважно, якісно і послідовно. На жаль, господар родини вже пішов у засвіти. Його нащадки шанобливо зберігають велику колекцію годинників, полагоджених і зібраних його руками. Це вже, можна сказати, – сімейна реліквія.
Родина Андрієнків завжди мешкала в приватному будинку, мала нехитре господарство: город та домашню худобу. Тож діти змалечку звикли допомагати батькам, які з ранку до вечора трудилися на виробництві. До дитсадка не ходили, з місією вихователів успішно справлялися бабуся з дідусем, які жили поруч. Коли хлопці пішли до школи, батькам зайвого клопоту не додавали, навчалися не гірше за інших, займалися спортом на стадіоні “Вагонобудівник”. Усі троє закінчили Кременчуцьку загальноосвітню школу №7, здобули в профтехучилищах робітничі професії, відслужили в армії, а після повернення прийшли на вагонобудівний завод, де працював тато.
Старший, Юрій, правда, згодом змінив кілька місць роботи, намагаючись забезпечити житлом свою молоду родину, в якій зростали дві донечки – Марина та Аліна. Та усі обіцянки роботодавців щодо надання квартири виявилися лише обіцянками, тож повернувся до своїх витоків, оселився в дідовій хаті й 16 останніх років розпочинає свій робочий день у колективі термічного цеху, де працює слюсарем-ремонтником 5-го розряду.
Він, які і два його брати, не боїться ніякої роботи, усе в будинку робить своїми руками, ремонтує, будує. Не пасе задніх на виробництві. Зі знанням справи швидко й професійно обслуговує усе ковальське обладнання цеху. Має заохочення за сумлінну працю, золотий та срібний знаки “Кращий за професією”. Допомагає молоді адаптовуватися й пізнавати секрети слюсарної справи. Одне слово, шанована людина в трудовому колективі. А півроку тому влилася в родину термістів і молодша донечка Юрія, Марина. Вона працює комірником. Чемна, вихована, як і тато, сумлінно виконує свою роботу. А після зміни поспішає до свого шестирічного сина Єгора, якого намагається виховати гідним свого працьовитого роду.
Анатолій – середній із братів Андрієнків – розпочинав трудову біографію слюсарем зі складання металоконструкцій у 1987 році. Але його так вабила зварювальна справа, що за будь-якої нагоди брав у руки зварювальний апарат і тренувався ним працювати. А згодом написав заяву, що хоче опанувати другу робітничу професію. На щастя, таку ініціативу на вагонобудівному заводі завжди підтримують. За два місяці навчання на виробництві він отримав посвідчення зварника ручного зварювання, а згодом опанував цей процес на автоматичних і напівавтоматичних машинах. Відтоді Анатолій працює в цій професії. Його портрет був занесений на цехову Дошку пошани. Сьогодні ветеран праці КВБЗ – шанована в колективі людина, відповідальний і добросовісний робітник та перший помічник 78-річної мами, з якою живе разом.
До речі, батьківський будинок був і залишається найзатишнішим місцем, де на всі свята за столом збирається велика родина Андрієнків – сини з дружинами, троє онуків і два правнуки господині. Їм завжди є про що поговорити, що згадати. Обов’язково пограють в нарди, шашки та інші настільні ігри. Так свого часу їх привчив тато. Їм завжди добре й весело разом. І дарма, що Галина Олександрівна, яка після народження найменшого сина Геннадія у 33 роки втратила слух, не чує веселого сміху та жартів, вона завжди все відчуває своїм материнським серцем, читає по губах, бере активну участь у спілкуванні, на правах господині родини підтримує й наставляє своїх найрідніших людей. А їй є чого навчати. Разом із чоловіком прожили довге й щасливе життя, зіграли золоте весілля, навчили синів працювати, бути відповідальними за свої справи та вчинки, цінувати батьків і бути вдячними людьми. Ці риси брати виховали й у своїх дітях, а ті передають цю естафету найменшим представникам родини.
Наймолодший – улюбленець всієї сім’ї Геннадій – увібрав усе гарне, чого його навчали і батьки, і старші брати, адже їм свого часу довелося “повиховувати” меншенького. Цілеспрямований, загартований, послідовний, він також на виробництві серед кращих. Володіє кількома робітничими професіями: слюсар зі складання металоконструкцій, стропальник, коваль ручних робіт, коваль-штампувальник. Володар золотого знака “Кращий за професією”, премій та подяк. Його портрет також був занесений на заводську Дошку пошани. Так само успішно склалося й особисте життя Геннадія. Одразу після повернення зі служби з армії одружився. Незабаром кохана Наталка народила сина Владислава. Хлопчик ріс активним, розумним, радував батьків успіхами в навчанні та спорті. Закінчив машинобудівний технікум, в університеті здобув професію інженера-механіка з нафтопереробного виробництва, опановує знання з особливостей міжнародних відносин і продовжує займатися спортом.
Його кімната схожа на виставку нагород, які Владислав привіз у різні роки зі змагань з греко-римської боротьби. Нині працює старшим фахівцем в одній із торговельних компаній. Самостійний і самодостатній молодий чоловік.
Дружина Геннадія і мама Владислава теж трудиться на Крюківському вагонобудівному заводі, має робітничу професію і пишається цим. Наталія з 18 років певний час працювала кранівником у вагоноскладальному цеху, згодом опанувала професію маляра, фарбувала вагони у цьому підрозділі, а з 2016 року надає гарного товарного вигляду комплектуючим для транспорту соціального призначення та контейнерній продукції. І, як усі представники трудової династії Андрієнків, працює сумлінно, тож здобула заслужене визнання.
Наталія із вдячністю розповідає про родину, яка прийняла її як свою, про добрі традиції та теплі стосунки, що панують між усіма представниками кількох поколінь. Про смачні пиріжки, захоплення та гостинність Галини Олександрівни, з якою завжди зустрічає рідних і зігріває усіх своїм материнським теплом. І щиро сподівається, що цю добру традицію обов’язково успадкують й усі наступні покоління дружної родини Андрієнків.

Наталія МИЛЬНИЧУК
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий