«Роками працювали,  а тепер лишилися бомжами…»

Переселенці з розтерзаної рашистами Донеччини.

«Роками працювали, а тепер лишилися бомжами…»

Крихітне село Кащівка з його кількома десятками дворів загубилося між безкраїми полями та степами. Є тут доглянуті обійстя, де живуть і працюють господарі, є й закинуті хати, що роками стоять пусткою. Ось в одній із таких навесні з’явилися пожильці – жінки й діти з розтерзаної рашистами Донеччини.

– Спочатку сюди приїхала я з дітьми, а пізніше – усі мої близькі родичі, – розказує Марина Розенберг, переселенка. – Евакуювалися на початку квітня хто як. Плигали в машину і тікали під обстрілами. Добралися до Слов’янська, звідти евакуаційним поїздом – до Львова. Тоді волонтери повезли нас на Красноград, а вже потім ми дісталися Кременчука. Нікому не побажаю такого: потяг переповнений, діти плачуть, їдемо, не знаючи куди, навколо вибухи і немає де сховатися, страшно так, що не передати словами…
До розмови долучається найстарша жінка цієї родини Світлана Шейко:
– Я все життя пропрацювала дояркою, доки не розпався наш колгосп. До пенсії не дали доробити. Тож жила з підсобного господарства, – розповідає. – Було дві корови, двоє телят, поросята. Продавала на базарі молоко… . Біда почалася відразу ж, 24 лютого. Того дня ми ще поїхали на базар у Сіверськ, але там людей уже не було. Спочатку стріляли далеко. А тоді вже потихеньку дійшло і до нас горе. Сильні бої почалися, ми ховалися у підвалах. Але снаряди прилітали й туди. Не стало води і світла. Їсти теж не було чого. Усе одно залишалися вдома, доки ще худоба була. А потім у мене на очах її вбило… Вранці попросиналися – нема ніде нічого. Бух! – і хати немає, все згоріло. У нас і гроші погоріли у хаті, і вставні зуби мої згоріли… Тепер я нових собі не зроблю… І погріб розбило, і город засаджений – картоплю тільки-но другий раз підсадили, де не посходила… Як розбомбило все у дворі, нас нічого вже там не тримало. Я залишилася, в чому була: халат на мені й тапки, у яких вправлятися ходила. У тому й тікали, так і їхали, а стидно ж як було, – жінка витирає сльози.
Кащівку обрали, бо колись там жила далека рідня. Марину з дітьми впустили у нежилу хату, де колись сталася пожежа і все всередині вигоріло. Переступивши поріг, жінка спочатку не зрозуміла, як тут узагалі можна жити. Крім того, приїхали вони без будь-яких речей, одягу, грошей. Спасибі, місцеві селяни позносилися, що в кого було, допомогли прибрати. Натомившись у дорозі та облаштувавши собі з дітьми хоча би примітивні умови для ночівлі, Марина сподівалася, що у першу ніч на новому місці спатиме «без задніх ніг». Та очей не зімкнула – жінку несамовито трусило, хоч вона і загорнулася у принесене кимось покривало. У пам’яті раз по раз спливали спогади, схожі на кінокадри, але, на жаль, то було пережите насправді: танки на вулицях, стрілянина, вибухи, розбомблені будинки, панічний, тваринний страх, дитячий плач, несамовита гонитва під вибухами, перша зупинка у волонтерському центрі, бутерброд, який несила було проковтнути, ночівля у дитячому садку, перепрофільованому під хостел…
А потім настав ранок. І прийшли на допомогу сусіди, зовсім чужі люди, Кравченки. За свій рахунок возили і в Козельщину, і в Лутовинівку до старостату, по всіх інстанціях оформлятися.
– Я взагалі не уявляю, що б ми робили, якби не бабуся Оля і дід Вітя, – каже Марина. – Вони нас забезпечують усім, чим тільки можливо в цих умовах. Найперше – водою, незважаючи на те, що це зайве споживання електроенергії і додаткові витрати. На нашому подвір’ї колодязь не годиться, тут вода непридатна навіть для технічних потреб, брудна. І возили нас скрізь, куди було потрібно, бо тут же ні будь-якого транспортного сполучення немає, ані магазину. Навіть хліба купити проблемно, бо найняти машину в Козельщину двісті гривень коштує, а де у нас ті гроші?..
На початку травня до Марини з дітьми приєдналися й інші родичі, тепер хату, що колись горіла, обживають дев’ятеро, серед яких шестеро — діти шкільного віку. Побутові умови, звісно, менші за базові та навіть за мінімальні. Сплять хто на підлозі, хто на ліжках, якими поділилися місцеві селяни. Зрештою, приїжджі оформили статус внутрішньо переміщеної особи, допомогу. Раз на місяць доводиться добиратися до Козельщини, щоб отримати продуктові набори. Скопали невеличку грядочку біля дому, посадили трошки городини. Засоби до існування – ті, що надсилають чоловіки, які на заробітках у Києві та Дніпрі. А жінкам знайти роботу в нашому регіоні теж неможливо, вакансій практично немає.
– Ми дуже вдячні всім односельцям за допомогу та підтримку, посадовцям, особливо працівникам Лутовинівського старостату. Ми одержали й постільну білизну, і подушки з ковдрами, і хоч якісь меблі, – каже Марина. – Нам у старостаті навіть обіцяли підшукати інше житло, більш придатне і ближче до цивілізації, так би мовити. Але нині це важко, бо таких, як ми, тут дуже багато…
Жінки вже зараз із жахом думають про майбутню зиму. Адже хата, в якій вони перебиваються зараз, не пристосована для нормального життя. Їсти з горем пополам готують на допотопній електричній плитці, яка ледь жевріє. Є потріскана плита з грубою, але ж зараз спека, топити немає як. Та й вона потребує капітального ремонту. Зимувати у таких умовах нереально. Немає газу, води; змоги заготовити чи купити дрова – теж. Підлога – глиняна долівка. З села виїхати – проблема. То як бути зі школою дітворі, яким від 7 до 14 років? А якщо зима видасться сніжною, село замете, звідти взагалі не виберешся. Окрім житлових проблем, є й елементарні: переселенці просто не мають зимового одягу та взуття…
– Все наше життя знищили, лишилися ми без нічого, – плаче пані Світлана. – Ніхто нашу хату не відбудує, це й так зрозуміло. Отак роками працювали, а тепер – лишилися бомжами. Молоді ще наживуть, а що мені старістю робити? Заявку на компенсацію за зруйноване житло ми не подавали, бо треба мати фото розбомбленого будинку. А хіба хтось про це думав, коли тікали під обстрілами? Там, у Бахмутському районі, ще люди лишилися, але немає зв’язку, світла, інтернету…
Звісно, такій ситуації не позаздриш. І як би не намагалися селяни та місцеві служби підтримати переселенців, однак це не забезпечить їм хоча би базових умов для життя. Тож для тих, хто має інформацію про придатне житло ближче до Козельщини чи іншого населеного пункту, де є транспортне сполучення і доступ до освітніх і медичних послуг, або може просто чимось допомогти – номер телефону Марини Розенберг: +380 50 044 12 80.

Надія ЛИТВИН
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий