Багаторічному керівникові Козельщинської дитячої музичної школи, композиторові, поетові Євгену Івановичу Опришку зозуля накувала 80 літ. Пройдено немало доріг, виховано чимало юних музикантів. І хоч більшість з них не стали професійними митцями, але любов до прекрасного освітлює уже їхні життєві стежки. Любов, яку посіяв у їхні душі скромний маестро з невеликого містечка на Полтавщині.
Наша розмова напередодні ювілею Євгена Івановича розпочалася з бувальщини: він почув її та і нам хоче розповісти. Виповнився бабусі 101 рік. Приїхали знайомі до неї, щоб привітати, та і кореспондентка з ними. Згодом, після привітань, вона запитала: “Вибачте, ось ви прожили понад 100 літ. Не мало. А як самі відчуваєте свій вік?”
Похитала головою ювілярка та й мовила: “Знаєш що, дитино, оце прожила, як у віконце виглянула…”
Оце вам і “роки-роки, мов гривасті коні – почав читати напам’ять свого вірша мій співрозмовник, – не знають втоми. Усе біжать-біжать…, який погонич їх постійно гонить? Вперед, вперед, ні крихітки назад. О, коні, не спішіть, я вас благаю, спочиньте хоч хвилинку, на краю…”
— Євгене Івановичу, розкажіть де Ваша мала батьківщина. Де той лелечий куток, про який згадував незабутній Григір Тютюнник. Де той зашпоришений ганок, де Ви здійснили перші у своєму житті кроки?
– Моя мала батьківщина – це хутір на південно-східній околиці села Сушки нинішньої Козельщинської громади. Називався хутір Кринки. А люди його називали чомусь Кримом.
Я пам’ятаю 1947 рік. Тоді ми жили в одній хаті: бабуся моя Дубовик Марія Павлівна, моя друга мати Галина Пахомівна Прохар, її дочка Люба, моя сестра і я. Це складний був період. У 47-му пекли в нашій хаті коржі, коржі, коржі. Вони були… зелені. Тоді ж не вистачало борошна, і додавали спориш чи навіть кульбабу. Попередньо випарювали (щоб гіркоту зняти). Бабуся знала які листочки туди, у ті коржі, треба додати. Додавали і щавель, і подорожник. А я все питаю: “Бабусю, коли ж спечете хліб у формочці, а то все коржі, коржі…” А вона так скрушно похитала головою і примовляла: “Напечу, дитино, напечу, колись напечу”.
– Коли вперше Ви відчули потяг до музики, до музичного інструменту?
– Неподалік нашого обійстя мешкав фронтовик Іван Павлович Дубовик. Із Австрії він привіз трофейну гармошку, так звану “венку”. Це особлива гармошка, вона складна в опануванні. І ось він грав, я — слухав. Слухав, як співали наші пісні, українські народні пісні. Селяни співали, наприклад, коли поверталися з городньої бригади, їхали або кіньми, або волами і завжди співали. Тоді пісня звучала в селі. Були жінки, які виводять, ті, що вторять, і басок був, Митьком звали.
А коли відродилися духові оркестри (в нас вони були ще з довоєнного часу і керував ними Станіслав Стасишин), вони притягували мене малого мов магнітом. Дуже любив музику.
Мене просто зачаровували народні пісні, особливо пісня “Ой у лузі зелененькім”. Співали мої односельці не в один голос, багатоголосся звучало. Тільки б почули той спів, і у вас серце затьохкало б, і душа б запразникувала. А в Сушках як співали?! Це було природне середовище українських пісень.
У далекому 1950 році Євген Опришко пішов у перший клас Сушківської семирічної школи. Першим учителем був фронтовик Сергій Володимирович Кузнєцов. Школу закінчив на «відмінно». А далі життєва стежина прослалася до Бреусівської школи, що за вісім кілометрів. 10 клас, так склалися обставини, закінчував у Зіньківському дитячому будинку. Був там баян. А давали його по кімнатах по черзі. Одна з перших мелодій, яку вивчив Євген — “Київський вальс”.
А далі юнак поїхав до Кременчука в училище. Хотів стати токарем, але групи були вже набрані, запропонували освоювати спеціальність або ливарника, або коваля – обрав останню.
Закінчив училище, відпрацював 5 років на харківському заводі імені Малишева. Отримавши травму і вилікувавшись, повернувся додому, до матері. Але повернувся не сам, а з баяном, якого придбав у товариша. Той баян відіграв, у прямому й переносному значенні, у житті Євгена Опришка визначальну роль. Здібного молодого чоловіка прийняли на посаду завідуючого клубом місцевої біофабрики.
Весною наступного року в селищі проводився районний огляд художньої самодіяльності. У цьому концерті взяли участь і самодіяльні артисти, підготовлені Євгеном Івановичем. Виступала й дружина худкерівника Галина Миколаївна. Галя закінчила хореографічну школу при Гадяцькому культосвітньому училищі, у клубі на біофабриці вела танцювальний гурток. Виступ культармійців був більш ніж вдалим, відзначений нагородами. А директор районного Будинку культури Борис Семенович Крамаренко запросив Євгена Івановича Опришка художнім керівником районної установи.
Це був 1966 рік. І було літо – спекотне, трудове, турботливе… У культармійців – свої жнива. Статистика свідчить: артисти Козельщинського районного Будинку культури видавали понад 200 виїзних концертів!
І як тут не згадати добрим словом Валерія Боровіна, Миколу Дуганця, Миколу Гіміка, Миколу Войтенка, Галину Журу, Ольгу Михно, Катерину Оніпко…
Слава про козельщинських артистів линула гучно й широко. Їх охоче запрошували, захоплювалися їхнім мистецтвом.
У свій час Євгену Івановичу Опришку довелося очолювати районний Будинок культури, районну дитячу музичну школу, трудитися на педагогічній ниві. А що ж далі? Творчий неспокій! Підготував Євген Іванович свою книгу поезії й прози. Продовжує творчу працю. Здається, таким людям, як Євген Опришко, спокій лише сниться.
І хай буде так ще багато-багато років!
Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ
Член Національної спілки журналістів України