Початок повномасштабного вторгнення московської орди в Україну 24 лютого 2022 року Роман Ендік зустрів на бойовому посту.
Наше знайомство відбулося в Кобеляках, де юнак проходить реабілітацію. Привітний, усміхнений, стриманий («не звик говорити на камеру»), хоч професія журналіста йому добре відома («тато був журналістом») і доводилося потрапляти в об’єктиви відомих фотографів (про це дещо пізніше).
Народився і виріс у Запорізькій області. Там і сьогодні мешкає його мама, але територія окупована. («Мобільний зв’язок відсутній. На щастя, є інтернет, за допомогою якого є можливість спілкуватися. Жити в окупації дуже важко, але люди вірять у нашу перемогу, щасливе майбутнє рідної України»).
Про своє дитинство Роман розповідає коротко:
– Був звичайним хлопцем, захоплювався різними видами спорту, а пауерліфтингом – професійно. Маю розряд кандидата у майстри спорту, але змінилися обставини, тож спорт довелося залишити. Мріяв стати агрономом. Щоб пересвідчитися в правильності вибору, треба було попрацювати на землі, а для цього мати професію тракториста, слюсаря. Тому й вступив на навчання в училище.
Професія хлібороба – одна з наймирніших, але в Україні з 2014 року тривала війна. Роман Ендік усе більше утверджувався в тому, що треба визволити рідну землю від рашистів, а вже потім реалізовувати свою мрію.
– Я підписав контракт на службу в армії. Мої однокласники мріяли про десантні війська, але потрапити туди дуже непросто – високі вимоги до фізичної підготовки. Мені запропонували службу в піхоті. Це не викликало особливого ентузіазму. Коли мова зайшла про розвідку, це вже було цікавіше.
Так у біографії Романа з’явилася нова сторінка: він був зарахований у склад однієї з бригад, яка дислокується в Харкові.
– Командири дуже ретельно готували з нас, учорашніх цивільних, розвідників: учили, як діяти в тій чи іншій ситуації, зміцнити стресостійкість. І це швидко стало в нагоді.
24 лютого минулого року розділило наше життя на «до» і «після».
– Ми тижнем раніше стали активно готувати техніку до роботи, переганяти її в інше місце. 24 лютого о четвертій ранку я заступив на чергування по охороні техніки. А десь через годину надійшов наказ про повну бойову готовність. Ми виїхали на завдання. Страху, паніки не було, хоч усі розуміли: це – війна, будуть втрати… Наша техніка виявилася надійною.
Роман служив навідником БТРа. Саме його бригаді доводилося зупиняти орків на Харківщині.
– Це була величезна колона, половину якої воїни ЗСУ відразу «відрізали». Інші то наступали, то відступали… Десь проривалися, але закріпитися їм ми не давали. І так день за днем. Одного разу отримали завдання «перерізати» дорогу до населеного пункту. Завдання успішно виконали, більше того, мені вдалося підбити танчик.
Бригада, в якій служив Роман, брала участь у визволенні Куп’янська, а після ротації дислокувалася в Луганській області.
– Повертаючись із завдання, ми натрапили на ворожу засідку. Нас хотіли взяти в кільце, ми відбивалися, на жаль, так сталося, що я наступив на міну. Побачив спалах, відчув біль у нижній кінцівці й зрозумів, що поранений. То був кінець листопада. Сніжило, розтавало, я впав у калюжу. Хлопці мене витягли. Закріпили турнікет, який я сам поставив. За час служби ми подружилися, стали як одна сім’я, і в нас є правило – не залишати своїх – ні «двохсотих», ні «трьохсотих».
Того дня розвідгрупа працювала разом з піхотинцями.
– Пізніше натрапили на відео (співпадає все – дата, місце, час), де орки розповідають, що в засідку потрапив спецзагін (такий висновок зробили по тому, що забрали всіх своїх), вони його буцімто повністю знищили (так де ж тіла вбитих, поранених?), але на цьому інтерв’ю обривається…
Роману надали необхідну медичну допомогу. На жаль, ліва нога була пошкоджена настільки, що довелося вдатися до ампутації. Після операції молодого воїна направили на лікування в Харків.
– Коли перебував у госпіталі, зателефонував командир і натякнув, що мене чекає приємна подія…
6 грудня 2022 року, в день Збройних сил України, в Харків прибув Президент України Володимир Зеленський, щоб привітати військових зі святом, подякувати за мужність, самовідданість у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності нашої держави. Він зайшов і в палату до Романа, вручив йому орден «За мужність» III ступеня. На згадку про це зробили кілька знімків. Серед інших нагород Романа Ендіка – медалі «За хоробрість у бою», «Захиснику Вітчизни».
Віримо, що будуть й інші, адже Роман має твердий намір після протезування повернутися на службу в ЗСУ.
– Принаймні доки триває війна, моє місце там, в армії. По-перше, я вже маю певний досвід, можу ділитися ним з новачками. По-друге, є спеціальності, на які не впливає моє поранення, скажімо, наводчик БТРа, аеророзвідка…
Зараз Роман проходить реабілітацію та очікує документи на виїзд за кордон на протезування.
– Про Кобеляки чув, оскільки служив у одній бригаді зі Світланою Сергійко, а тепер знаю, що люди у вас – привітні, доброзичливі, готові прийти на допомогу. А ще у вас смачно готують. Найкраще з усіх медичних закладів, де я був.
Зі своїми побратимами підтримую тісний зв’язок: я вже говорив, що ми – як одна сім’я. Певно, що вони за стільки часу фізично й морально трохи втомилися, але настрій бойовий, успішно виконують поставлені завдання, звільняють українську землю від московських окупантів. Вони – не воїни, а в кращому разі найманці. Коли ми запитали одного з полонених орків, чого прийшов на нашу землю, він і не задумувався, зізнався: «Ради грошей. Мені платять 400 тисяч рублів».
Був інший випадок. В одному з населених пунктів узяли в полон трьох орків. Одного відпустили і наказали повернутися із своїми поплічниками. Звісно, на якийсь позитивний результат не розраховували, але яким же було наше здивування, коли він привів 20 «вояк». Що стало мотивацією, не знаю, але такий випадок був – відразу 23 полонених.
Коли чую вихваляння московитів про те, що мають успіхи на фронті, не вірю. Можливо, десь вдалося здійснити прорив, але це тимчасова радість. У нас досвідчені воїни, багато з них пройшли АТО/ООС, мають чималий досвід; у нас віртуози-навідники, які влучають у ціль з першого пострілу; у нас величезна підтримка волонтерів і звичайних людей, які вважають своїм обов’язком донатити на ЗСУ. Ми визволяємо свою землю, захищаємо свої домівки, своїх рідних. Їм нас не здолати!..
* * *
…Війна позначилася на Романові: він не по роках дорослий, зазнав втрат друзів і сам був за крок… Але не втратив віри в те, що все буде добре, в Перемогу. Дай Боже, щоб швидше! Щоб він вирощував хліб і виховував дітей у мирній Україні!
Наталя ПУЗИНА.