“Роман із присмаком моралі”

“Роман із присмаком моралі”

Автор майбутньої книги з такою назвою – Людмила Ольховська. Дослідниця має на меті не стільки висвітлити громадсько-політичну, правозахисну, публіцистичну і белетристичну роботу Володимира Короленка, скільки познайомити читача з Короленком-людиною – з усіма притаманними йому якостями та навіть слабкостями. Він справді був таким, як і всі ми: захоплювався, дружив, любив, страждав, але – і це найголовніше – у будь-якій життєвій ситуації залишався на висоті. Про це свідчить особлива сторінка в житті Володимира Галактіоновича: його любов до надзвичайно чарівної та обдарованої жінки – Тетяни Олександрівни Богданович. Це насамперед приклад високих стосунків між двома неординарними особистостями, що пройшли кілька етапів: дружби, любові, знову дружби, що буває не так уже й часто. Їх поєднували не лише романтичні почуття, але й приналежність до одних кіл тогочасної прогресивної інтелігенції, спільна праця на ниві літератури й журналістики.
Можливо, ставлення авторки цієї книги до Тетяни Олександрівни Богданович видаватиметься читачам надто суворим і вимогливим. Матеріалів, що має Полтавський музей В. Г. Короленка у своєму розпорядженні, не так багато, як хотілося б, і тому, можливо, загальна картина не виглядає цілісною. Але всі судження базуються на цілком достовірних фактах, а фоном розповіді стає думка «Її кохав Короленко».
Сучасники називали його «совістю інтелігенції» і радили закрутити роман десь «на стороні», бо надто вже він чистий і непорочний, майже «нормативний письменник», і такий же у буденному житті. Вважали, що у Короленка є одна характерна, так би мовити, «негативна» риса: «прогалини щодо особистих романів».
Проте пристрасті були, і був один реальний жіночий образ, якого це стосувалося. Але тут не лишилося жодних слідів – ні в мемуарах тодішнього близького оточення, ні в музейних історіях, що передаються від одного покоління музейних співробітників до іншого. Цілковите мовчання, яке тривало довго. Лише у 2001 році його перервала Любов Костянтинівна Гейштор, людина, близька другому поколінню родини письменника, а також багаторічний директор Полтавського музею В. Г. Короленка. У її книзі «Поруч із Короленком» є невеличкий розділ «Лірична сторінка життя В. Г. Короленка», що піднімає завісу таємниці, якою вкрита ця давня романтична історія. Виявляється, стосунки цих двох непересічних особистостей, що народилися у ХІХ сторіччі, як не дивно, здатні розбурхати уяву людей із ХХІ століття. Численні читачі з нетерпінням чекали продовження, стверджуючи, що в книзі Гейштор історія кохання Короленка до жінки, молодшої на 19 років, яка спромоглася увійти в його сім’ю, описана не зовсім виразно.
Автор і видавець цієї книжки вважають, що треба піти назустріч очікуванням і детальніше висвітлити цю сторінку життя Володимира Галактіоновича, доповнити живими фарбами і яскравими, сильними почуттями усталений у сучасному літературознавстві пісно-ідеальний, абсолютно правильний, аж до ходульності, образ письменника. Важливо й те, що в наш час ця інформація вже нікому не може зашкодити чи завдати душевного болю. У грудні 2017-го виповнилося 75 років, як не стало її, останньої дійової особи любовного чи то трикутника, чи чотирикутника, жінки, котру, без сумніву, кохав Володимир Короленко. Сьогодні пропонуємо нашим читачам уривок із майбутньої книги.

Короленківський клан саме так і жив у Нижньому Новгороді: однією великою патріархальною сім’єю, із тривогою й болем переживаючи хвороби (і навіть смерті) дітей – у ранньому віці померли дві молодші доньки та одна племінниця письменника. Потім, коли Володимир Галактіонович із родиною перебрався до Петербурга, а пізніше – у Полтаву, родичів навколо поменшало (приїздили лише погостювати), доньки теж підросли… Виходить, що тоді місце, яке вивільнилось, і заповнила Тетяна, на той момент уже вдова, разом зі своїми дітьми та своїми тривогами з приводу їхніх хвороб.
Хочеться віддати належне Євдокії Семенівні, яка з роками навчилася оберігати коханого чоловіка, основного годувальника сім’ї, від житейських проблем. Досить згадати, що вона самостійно, без участі чоловіка (він забезпечував лише фінансовий бік справи), побудувала дачу в селі Хатки під Полтавою; вона замовляла будівельні матеріали, наймала робітників. Ми бачимо, що ось Володимир Галактіонович уже сам дає доручення дружині й донькам. У його листах цих доручень не злічити, і всі з детальними інструкціями. Ці листи свідчать про участь письменника в житті родини. Не завжди він виходить переможцем у житейських колізіях, але на допомогу одразу ж приходять інші члени родини: тітка, доньки, дружина. За свідченнями людей, які близько знали короленківську сім’ю, Євдокія Семенівна вела дім «плавно» – чудовий вислів! Адже, маючи навіть цілий штат обслуги, проблем не позбутися: потрібно цими людьми керувати, контролювати їхні дії, інколи вчити.
Тобто у своїй родині «он был заботой женщин нежной от грубой жизни ограждён». У нових же стосунках все інакше. І ще б нічого, якби всі питання стосувалися лише побуту: зняти на літо дачу під Петербургом у розпал сезону (це майже неможливо, але Короленку вдається), організувати ремонт у порожній петербурзькій квартирі, а потім здати її, щоб Тетяна могла отримувати орендну плату, застрахувати меблі, а поліс покласти у вогнетривку шухляду і т. д., і т. п. Навіть у творчості, яка для Короленка завжди була понад усе, молода пасія хоче його перекроїти. Ні, не так, вони обоє намагаються переробити один одного: вона його – направити на шлях белетристики, він її – на окрему тему в сфері публіцистики. Не вийшло – ні в неї, ні в нього.
…У неї білі руки, золотий браслет. А от законна дружина, Євдокія, прикрас не любила. «Жінка в мене «дешевенька», – жартома говорив наш герой, маючи на увазі, що витрачатися на прикрашання і розцяцьковування себе в їхній родині було не заведено. Судячи зі світлин, яких чимало збереглося, дружина носила простеньку обручку на підмізинному пальці лівої руки (як прийнято в Європі), іноді приколювала брошку до комірця-стійки на сукні чи блузці. Руки у Тетяни, мабуть, дійсно були ефектними, бо її дочка Софія у радянській ідеологічно витриманій книжці «Короленко в спогадах сучасників» згадує шовкові капоти матері з відкидними рукавами (чи не для того, щоб ці ніжні білі руки демонструвати?). І Володимир в листі до Тетяни теж акцентує: «…написаних Вашою милою рукою». Згадаймо норми того часу: ноги закриті довгими спідницями, сукнями або тими ж капотами. Що залишається? Залишаються (не так вже й мало) руки, шия, декольте.
Наша героїня часто працює вдома. Діти привчені спочатку запитувати: «Мамо, ти для роботи читаєш чи для себе?» Якщо у відповідь лунає: «Для роботи», діти в кімнату не заходять, інший же варіант означає, що можна увійти. Мати зазвичай відпочиває на кушетці, тоді можна, затишно влаштувавшись поруч із нею, гратися її золотим браслетом…
Менше ніж за півроку – срібне весілля майстра слова, дуже особиста подія (її, до речі, планує відзначати вся Російська імперія), а прогресивна спільнота рада можливості зайвий раз вшанувати свою короновану совість. Не думаю, що вся країна піднялася на захист багаторічного законного шлюбу свого літературного та громадського кумира, але найближчі друзі – ті ж Анненські, Григор’єв, Батюшков – вони розуміли, що відбувається, тому, вірогідно, започаткували всеросійське святкування і почали готувати його задовго до самої дати – 27 січня 1911 року.
В одному з листів до Тетяни Богданович Короленко нарікає на друзів, із невдоволенням відгукуючись про подію, яка мала відбутися незалежно від його волі. У листі-відповіді вона його заспокоює, мовляв, що ж поробиш, Вас же любить уся країна, тому дозвольте людям висловити любов і захоплення Вашим талантом, а з тим, що форма вибрана не надто вдало, потрібно змиритися. Звісно, святкування срібного весілля, 25-річчя шлюбу, і не може здаватися суперниці вельми вдалою ідеєю.
Після цієї події, що прогриміла на всю країну, Тетяна зробила спробу влаштувати своє особисте життя з іншою людиною, на жаль, теж одруженим чоловіком. Ще в юності у неї був роман зі студентом-медиком (читач побачить далі, що дівчина постійна у своїх смаках). Молоді люди певний час зустрічалися, діло йшло до весілля, але після сварки вони розлучилися. Кожен із них створив власну сім’ю, народилися діти (в обох – по четверо). Наближені до Тетяни люди згадували, що вона завжди мріяла мати сім’ю і багато дітей, незважаючи на свої емансиповані погляди на місце жінки в житті, оригінальність думок і екстравагантність поведінки.
У 1911 році несподівано цей чоловік із минулого з’явився у Петербурзі. Він приїхав на якісь медичні курси з Далекого Сходу, де жив. Відшукав Тетяну, і вони зустрілися. Вона – у статусі удови, а він, мабуть, у відрядженні відчув себе вільним від шлюбних обов’язків. Однак курси закінчилися, йому потрібно було повертатися додому до дружини і дітей. Він божився, що повернеться, ось тільки владнає всі питання, розлучиться і повернеться до Тетяни, тепер уже назавжди. Чи потрібно говорити, чи й так зрозуміло, що, виринувши невідомо звідки, колишній коханий, як це нерідко буває, більше ніколи про себе не нагадав – ні листом, ні телефонним дзвінком (стаціонарні телефони в той час уже використовувалися в побуті).
Про цю «зраду» вона розповіла візаві при особистій зустрічі. А Володимир Галактіонович, у свою чергу, розповів дружині про спалах почуттів до молодої подруги – як це було заведено в середовищі по-справжньому інтелігентних людей того часу, як це робили «нові люди» Чернишевського…

Людмила ОЛЬХОВСЬКА
Провідний науковий співробітник Полтавського літературно-
меморіального музею В. Г. Короленка

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий