У симпатичному новенькому солом’яному капелюшку, біленькій футболці, шортиках і червоних гумових чобітках, осяяна вранішнім лагідним сонечком, п’ятирічна Юленька весело прямувала стежиною через город аж до луків. Там протікає невеличка річечка, яку сільчани назвали Мерчаночкою. Русло її зовсім нешироке. Свій початок вона бере он там, від Гуринівських хуторів, і широкою долиною прямує далі на захід, віками ділячись життєдайною вологою з річкою Ворсклою.
Як говорив їй дідусь, Ворскла потім впадає у Дніпр широкий, а той – у Чорне море…
Запливи і луки Мерчаночки всі в кущах верболозів, під тихими вербами, розлогими осокорами, зарослях очеретів і рогозу. Вони дають прихисток диким птахам, качкам і лебедям, звіркам. Навіть бобри водяться – туди далі, униз за руслом… А у рукотворних водоймах-ставках можна і вдало порибалити.
Сьогодні дівчинка несла сніданок дідусеві. Він із раннього ранку на косовиці. В правій руці Юленька тримала плетений із лози кошик, накритий білим рушничком, у який турботлива бабуся поклала горнятко з гречаною кашею і котлетками; духмяними, щойно спеченими пиріжками; а у пляшці – грушевий узвар, який так полюбляє дідусь…
Дівчинка щиро раділа усміхненому доброму ранку, великим жовтогарячим квітам гарбузів, у яких замазюкані жовтим пилком бджілки ретельно його збирали… Вже почала квітнути картопля… А он прозорокрила бабка пустотливо гойдалася на великому зонтику укропу. Десь у сусідньому садку невгамовно щебетали пташки… Як було хороше навкруг! Пахло літечком…
Обережно перейшовши місточком через русло річечки, який свого часу обладнали дідусь із її татком, Юленька ступила на луки. Вона побачила, як її любий дідусь вправно косив ще вологу від вранішнього туману траву-луговицю. Вжик… Вжик… Вжик – співала його коса і рівненькими рядками лягала у покоси, які дорогоцінними перлинами виблискували на сонечку… Буде корм їхній корівці і кроликам…
Помітивши онучку, дідусь мовив:
– О, сонечко моє, сніданок принесла! Умничка ти моя, помічниця люба.
Він взяв у неї кошик і попрямував до старої, розлогої верби під кроною якої розстелив свою ще армійську плащ-накидку і поклав на неї рушничок із наїдками (сніданок).
– Прошу до столу, Юленько, – мовив дідусь. – Будемо снідати!
Дідусь поклав ложки-виделки і, зручно вмостившись, побажавши один одному «Смачного», почали снідати. На кришталево чистому повітрі луків апетиту їм зовсім не бракувало…
Після невеличкого відпочинку дідусь знову взявся за косу. Йому залишалося пройти десь «одну ручку» – і нехай підсихають собі покоси, сінце гарне буде.
– Дідусю, а можна я піду он до тих вербичок-сестричок, вони такі стрункі, красиві? – запитала Юленька.
– Добре, добре, – мовив їй дідусь. – Полюбуйся природою, а я піду закінчувати свою роботу…
Молоді вербички і справді були юнками-красунями, що дружно виструнчилися уздовж берега річечки, опустивши долу свої зелено-врунисті довгі віти-коси. Підійшовши до крайньої з них, дівчинка лагідно погладила її сіро-зелений стовбур, листочки на гілочці… Тієї ж миті їй здалося, що під легким ранковим вітерцем вербичка почала розмовляти, вітаючись із нею.
– Як чудово тут! – мовила вона.
Потім, зробивши декілька кроків уперед, дівчинка спрямувала свій погляд на другу вербиченьку, що росла неподалік від першої. Віти її схилилися майже до води, і на одній із них вона побачила… рукавичку. Так, так! Справжню рукавичку! Вона не помилилася. Світло-сірого кольору з великим пальцем, рукавичка тихенько погойдувалася від кожного подиху вітерцю. Дівчинка помилувалася цією «чарівною» рукавичкою і побігла до дідуся, щоб розповісти йому про свою знахідку.
Дідусь широко посміхнувся, витер долонею спітніле чоло і сказав:
– Я майже закінчую ділянку покосу. Зачекай мене трохи, і ми підемо до рукавички, я розкажу тобі, чия вона. Домовились?
– Так, я почекаю тебе, дідусю.
Невдовзі вони вже стояли під вербичкою із рукавичкою.
– Слухай, Юленько, що я тобі скажу. Оця симпатична рукавичка – витвір одного з найкращих пернатих будівничих – пташки ремеза. Його гніздо – зразок довершеності і не може не викликати почуття подиву і захоплення. Ще мій дідусь розповідав, що ремези, власне їх прийдешні покоління, весь час гніздуються у нас, ось тут – у долині Мерчаночки…
Пізніше, уколи я навчався в інституті, то цікавився спеціальною літературою про співочих птахів. Я дізнався, що ремез за літо може збудувати 2–3 такі рукавички-гнізда із рослинних волокон, пуху верби, очерету, тополі. Та часом їх так і не завершує. Самочка ремеза відкладає 5–8 яєчок білого кольору подовженої форми і насиджує їх 12–15 діб.
Вхід до свого помешкання ремез здійснює через «великий палець» у рукавичці. Харчуються пташки переважно комахами і насінням трав, бур’янів… Восени ремези відлітають на південь…
Раптом вони почули з крони вербички високе і протяжне: «ціі–ціі-ціі»…
– Он дивись, сонечко, – показав дідусь вказівним пальцем у бік крони вербички, – бачиш пташку?
– Бачу, бачу, дідусю! Яка ж вона гарна!
– Зверни увагу, – сказав дідусь і продовжив, – голівка у пташки ремеза сірувато-біла, спинка коричнево-червона, низ – жовтувато-білий, а найтиповіша прикмета – широка чорна маска, що починається від дзьоба і закінчується за очима. Ось така ця птаха ремез. Тож не будемо їй заважати. Нехай займається своїми справами. А ми підемо он до тих осокорів, де недалечко від них на блакитному озерці я покажу тобі іще нових друзів.
І дідусь із онучкою, взявши її за руку, попрямував до високих осокорів.
– У тебе ніжки не заболять? – запитав її дідусь.
– Та я, дідусю, йтиму за тобою. Далеко-далеко і ніколи не втомлюся…
– Моє ти сонечко, умничка, – і дідусь поцілував онучку ніжно у щічку.
… А сонечко все підіймалося і підіймалося до вершини зеніту. Роса майже спала. Ось вже тут, майже поруч, через ледь помітну стежку, через хащі рогозу вони вийшли до озерця, на якому гордовито плавали білосніжні красені лебідь із лебідкою.
– Ці птиці оселилися лише цьогоріч, навесні. Певно, їм тут сподобалось, виведуть пташенят. Хай щастить їм, – мовив дідусь.
– Лебеді будуть теж моїми друзями, як і ремез. Ми будемо з тобою, дідусю, їх оберігати, – промовила Юля.
– Тільки так, – підтвердив дідусь.
З неабиякими враженнями поверталися з косовиці Юля із дідусем. Скільки приємних, надзвичайних вражень приніс цей осяяний день!
А ввечері у своєму ліжечку, перед тим, як заснути, дівчинка Юля згадувала цей неповторний у її маленькому житті літній день, нових друзів-птахів. Потім почула крізь напіввідчинені двері, як у сусідній кімнаті бабуся перед образами Боженьки і усіх святих молилася, щоб берегли тата і маму на війні (вони військові інженери), усіх їхніх побратимів і посестер і щоби всі вони повернулися живими та неушкодженими, як лицарі-визволителі, герої-переможці…
Солодких снів і мирного неба тобі, дівчинко Юленько!
Євген НІКОЛЕНКО,
літератор.