Рукавички у санітарів дуже швидко рвалися, і їм доводилось згрібати останки голими руками: свідок військового злочину під Іловайськом

29 серпня – одна з найтрагічніших сторінок російсько-української війни. 10 років тому особисто Путін начебто з метою уникнення бойових втрат звернувся до «сил ополчення» відкрити гуманітарний коридор для виходу українських військ з оточення в Іловайську. Вихід по коридору смерті розпочався зранку… Як тільки «зелений коридор» довжиною 40 кілометрів заповнився, регулярні війська РФ відкрили вогонь з важкої артилерії… Збирати поранених і залишки загиблих відправили 8-му Полтавську автомобільну санітарну роту. Про масштабний військовий злочин, свідком якого він став, «Зорі Полтавщини» розповів 59-річний старший сержант Олександр Таран з позивним «Козак», який служив водієм-санітаром.

Їхали на фронт на списаних машинах і з радянськими джгутами, які рвалися від розтягування

– Наш підрозділ називали ротою одноразового призначення, – гірко усміхається Олександр Таран. – Просто ніхто з військового керівництва не очікував, що ми повернемося живими з Іловайського котла, куди ми зайшли 30 серпня 2014 року відразу після того, як російські війська розстріляли там добробатів. Тому нам довго не видавали посвідчень учасників бойових дій, оскільки за документами Міноборони нас там не було. Виконану нами неймовірно психологічно важку роботу приписували «Червоному Хресту». Цілий місяць нас не відправляли на ротацію, утримуючи в непристосованому для нормального життя ангарі. І ми єдина рота, службовців якої не викликали на допити у військову прокуратуру як свідків за фактом військового злочину в Іловайську. Мабуть, тому, що наші свідчення не збігалися з офіційною версією трагічних подій.
Олександра, колишнього «афганця», який проходив строкову службу в розвідбаті, викликали до військкомату на четвертий день після того, як він залишив там заяву зі своїми даними. Був зарахований до 8-ї автомобільної санітарної роти, сформованої за розпорядженням Міністерства оборони при Полтавському обласному військкоматі.
– Працював тоді кранівником у нафтогазовій компанії, й пропозиція служити водієм санітарної машини мене влаштувала, – згадує пан Олександр. За довгий чуб на маківці й за пишні вуса він отримав позивний «Козак», і після повернення з третьої уже у своєму житті війни не змінив свого колоритного іміджу.
Та, щоб виїхати в зону бойових дій, мобілізовані за час тритижневої підготовки повинні були самі відремонтувати техніку, виділену районами області. Коли їм на базі під Полтавою відкрили ангари, в яких знаходився цей мотлох, вони просто схопилися за голови. В основному це були слабенькі допотопні списані УАЗи й «Газелі», які відпрацювали своє в лікувальних установах. Одні не заводилися, у інших відвалювалися дверцята, у третіх не працювали гальма…
Деякі взагалі не підлягали ремонту. Найстаріша з них була випущена ще в п’ятдесятих роках минулого століття! З 46 машин лишень 8 виявилися новими.
Чоловіки за власний кошт купували запчастини, з ремонтом допомагали волонтери й обласна влада. Завдяки цьому деякі транспортні засоби були замінені на сучасніші. Хоча десь з’явилася тоді інформація, ніби держава забезпечила їх новими «Рено» і «Пежо».
На тридцять сформованих екіпажів була всього одна людина з досвідом роботи фельдшером – 23-річний Олег Колесник. Було ще двоє з медичною освітою, але без досвіду роботи. Решта – штукатури, маляри, слюсарі, водії, викладач університету, фермер… Одного разу на базу приїжджав інструктор з військового госпіталю – показати санітарам, як робити уколи, штучне дихання, накладати шини… Але ці знання новоспеченим санітарам, як кажуть, в одне вухо влітали, в інше вилітали, оскільки рота була зайнята головним – ремонтом техніки. А в їхніх сумках лежали старі джгути, що рвалися при найменшому натягу, бинти випуску 70-х років минулого століття та по одному уколу зі знеболювальним.
– Як ми зрозуміли з настанов командування, наше завдання полягало в тому, щоб забирати поранених, вивезених з поля бою, і доставляти у найближчі лікарні, – продовжує Олександр. – Тобто мали працювати у жовтій зоні… Нам говорили, що їдемо в повністю контрольовану зону. Правда, не уточнили, ким контрольовану.

Коли «зелений коридор» був заповнений, російські війська почали розстрілювати наших, як у тирі

– У Розівці, що на кордоні Запорізької й Донецької областей, нас прикріпили до Одеського польового госпіталю, – підкручує вуса «Козак». – Наказали розташуватися в лісопосадці. Але тільки розташувалися, надійшов наказ їхати далі. Не встигли в іншому місці поставити намети, як знову підняли серед ночі.
Дали білі простирадла: «Робіть прапори!». Сказали їхати до першого нашого блокпосту – вивозити поранених. По дорозі туди до нашої колони з тридцяти санітарних машин приєдналися розвідники на двох БТРах і сім КАМазів з військової частини, що дислокувалася в тій місцевості, про призначення яких ми дізналися пізніше. За Волновахою почули «Гради». Ближче до Старобешевого на очі стала потрапляти техніка, що стояла на узбіччях доріг – САУ, БТРи, танки… Та, що дивом устигла вискочити з «котла», про який нам тоді ще нічого не було відомо. По зустрічній смузі проїхала машина з пробитим колесом, у кузові якої знаходилися закривавлені, перебинтовані солдати. Десь працював кулемет… А наш блокпост у Старобешевому виявився вже не нашим.
– Перш ніж приступити до виконання поставленого завдання, потрібно було отримати дозвіл тієї сторони на заїзд у поле, де відбувся бій, – згадує Олександр Таран. – У нашу «Газель» (моїм напарником був хірург з Очакова Юрій Ткач) підсів український переговірник – розвідник з позивним «Подорожній», і ми, залишивши колону на блокпосту, поїхали в Старобешеве, де знаходився сепарський штаб. І практично одразу ж на в’їзді в місто напоролися на групу бойовиків. Вони витягли нас з машини і наказали лягти на землю. Я не відразу виконав цей наказ, тому мене збили з ніг і почали лупасити по чому прийдеться, запхнувши під бронежилет дуло автомата. Так тривало хвилин двадцять, поки мій «Подорожній» з кимось домовлявся про те, щоб нас відпустили. Назад ми повернулися з потрібним дозволом, а я ще й зі зламаною у двох місцях щелепою і вибитими зубами.
На блокпості бойовики під дулами автоматів і танків відібрали у полтавців зброю, телефони, бронежилети, документи, залишили тільки рації, видані напередодні. Розділили колону на дві частини і в супроводі своїх людей пустили на поле бою. У санітарів був час до вечора, інакше обіцяли розстріл. Вони працювали там три дні.
– Тільки-но ми піднялися на гору, до маленького села Горбатенко, як побачили техніку російської армії, – продовжує «Козак». – Вона стояла в окопах, підготовлена до ведення бою. Про те, що по наших військах стріляли прицільно, свідчили вцілілі будинки в селі й лісопосадки, між якими знаходилася підбита техніка. Як потім сказав нам один росіянин, вони три дні чекали «укропів»! Тому я ніколи не повірю в те, що наші добровольці з батальйонів МВС України «Дніпро-1», «Миротворець», «Світязь», «Херсон», «Івано-Франківськ», батальйон Нацгвардії «Донбас» і сили сектору «Б» (угруповання українських військових підрозділів під командуванням генерал-лейтенанта Руслана Хомчака, екс-Головнокомандувача ЗСУ, що брала участь в боях за Іловайськ. – Авт.) потрапили в оточення. Ні! Це був «договірняк» із Путіним. І коли так званий «зелений коридор» довжиною 40 кілометрів (така відстань від Іловайська до Старобешевого) був заповнений, російські війська почали лупити по наших, як у тирі. Уявляєте, в той час, коли 24 серпня на Хрещатику Порошенко приймав військовий парад, на який були стягнуті кращі регулярні підрозділи, російська армія укріплювалася на нашій території! Добробати не просто так опинилися під її прицільним вогнем. Знищувалися патріоти. Я так і сказав дружині, коли нарешті зміг їй зателефонувати: «Таню, це не Афган! Це розстріляний Майдан!».
Тетяні ж, коли вона, втративши зв’язок із чоловіком на три доби, звернулася в обласний військкомат, щоб узнати його долю, відповіли, що рота… здалася в полон.

Росіяни змусили сепарів і місцеве населення зачистити поле бою

– Розвідник, який підсів у наш екіпаж, явно виконував завдання з пошуку потрібної людини, тому що постійно, поки ми з ним прочісували квадрат за квадратом, звітував перед своїм керівництвом: «Об’єкт не виявлений», – веде далі свою нелегку розповідь Олександр Таран. – Пізніше стало відомо, що разом зі своїми підрозділами з групи «Б» з Іловайського котла виходив генерал-лейтенант Руслан Хомчак. «Подорожній» міг шукати або його, або Владислава Волошина – єдиного вцілілого пілота штурмовика Су-25, який був збитий близько полудня 29 серпня в районі Старобешевого. В останній день операції до екіпажу нашого Володимира Страшка приєднався есбеушник, котрому Волошин повідомив свої координати, і його вдалося підібрати в полі й вдало евакуювати. (На жаль, за чотири роки після цього 29-річний Владислав застрелився у власній квартирі в Миколаєві, не залишивши передсмертної записки. – Авт.).
На другий день 8-ма рота опинилася на полі битви вже без наших супроводжуючих, залишившись один на один з ворогами, які контролювали їхню роботу.
– Ми знаходилися між двох вогнів – донецькими «ополченцями» і росіянами.
То одні нас погрожували розстріляти, то інші, а розстріл обіцяли списати на «укропів», – сумно усміхається «Козак». – Заради справедливості треба сказати, що російські військові поводилися тоді з нами більш толерантно, ніж сепаратисти. Наприклад, коли наша колона втратила орієнтири і пізно ввечері зупинилася біля посадки, до нас на БМП під’їхав командир підрозділу російської армії, яка там недалеко була окопана. Дивлюся, офіцер приблизно мого віку, тож міг служити в Афганістані, тому я сміливо вступив із ним у перемовини.
«Що ви тут, на нашій землі, робите?» – спитав його. «Про це вам потрібно запитати свого [президента], а нам – свого. Поки ж треба разом розхерячити цю шушваль (цим презирливим словом він обізвав сепарів), а потім ми на Москву, а ви – на Київ», – досі майже слово в слово пам’ятаю його відповідь. Сівши у бойову машину, він наказав слідувати за ним. Так ми вже вночі змогли вибратися на трасу неподалік села Горбатенко.
Деякі росіяни потайки давали нашим санітарам свої шприци зі знеболювальними препаратами. І, до речі, вони ж, мабуть, іноді залучали сепаратистів і місцеве населення до зачистки поля бою. Частина трупів, таким чином, була винесена з «коридору» і складена біля краю дороги. Нам залишалося тільки вивезти їх звідти у морг. Тому спочатку ми не розуміли, чому в згорілій і розбитій техніці немає останків.
Щоб уникнути провокацій з боку сепаратистів, російські військові супроводжували українських санітарів на машинах, підказуючи, де можуть знаходитися наші загиблі.

Щоб спинити блювоту, поливав молодих хлопців «Тройним» одеколоном

– Звичайно, ми не були готові до такого повороту подій, – каже Таран. – Вивертало від одного трупного запаху, яким смерділа земля. Ми самі наскрізь ним провонялися. Щоб спинити блювоту, я поливав молодих хлопців «Тройним» одеколоном, десять флаконів якого було в моїй «Газелі», й так приводив їх до тями. До того ж, рукавички у санітарів дуже швидко порвалися, і їм доводилося згрібати, вибачте, кишки голими руками.
Саме для «двохсотих» були передбачені вантажівки, що приєдналися до нашої колони. Тільки за перші півдня ми зібрали два КамАЗи останків. З нами їхав КамАЗ з пораненими, який був позначений білим прапором з червоним хрестом, щоб його не обстрілювали. На жаль, його одним із перших і підбили, бо він був легкою ціллю.
Чим далі ми досліджували розстріляний «коридор», тим більше нам зустрічалося і загиблих, і живих. У перший день тіла ще були порівняно цілими. Пізніше траплялися лише окремі фрагменти. А в одному місці, де, імовірно, загинули понад 50 осіб, взагалі збирати було нічого – від них залишився лише попіл.
Живих ми запихали під купи «двохсотих», щоб побільше можна було вивезти.
Їх спеціально бруднили пилом і чужою кров’ю, імітуючи поранення. Дехто різав ножами собі руки і ноги, а санітари їх бинтували так, щоб проступала кров – інакше на блокпості сепаратисти їх не пропустили б. Усі наші машини були перевантажені. Відсотків п’ятдесят вивезених нами звідти були бійці, віддані росіянами з дводенного полону. Трьох молодих пацанів, наприклад, мій екіпаж забрав з будинку однієї жінки, яка ховала їх у підвалі під Волновахою. Серед тих, кого нам вдалося вивезти, був і поранений активіст Євромайдану, боєць батальйону «Дніпро-1» Володимир Парасюк.
Хлопці просили пити, адже провели на сонці по дві-три доби без води, а у нас у самих її не було. І ми на свій страх і ризик зупиняли машини біля полів зі стиглими кавунами, і всі наїдалися їх від пуза.

Був наказ із Києва назад не чекати

Олександр каже, що в його пам’яті залишилися лише окремі картинки того, що відбувалося тоді. І його товариші по службі теж пам’ятають все уривками. Колись, вже повернувшись з війни, яку тоді називали АТО, намагалися по карті відновити свій шлях по розбитому «коридору», але так і не змогли – забули. Напевно, в екстремальних ситуаціях так працює психіка. Та головне вони пам’ятають.
– Ніколи не забуду двох загиблих офіцерів, – відводить погляд убік мій співрозмовник. – Перед смертю вони сховалися у виїмці й лежали там, обнявшись. А в кузові однієї вантажної машини (це було вже першого вересня) виявили кілька обгорілих черепів і грудних клітин. Санітар узяв один практично згорілий труп, а з грудини випало серце – воно залишилося неушкодженим. За правилами безпеки, перш ніж підійти до трупа, ми повинні були переконатися, чи немає під ним гранати. Адже хлопці, потрапивши під обстріл, захищалися, і багато хто був з гранатами в руках. Тобто треба було прив’язати до трупа мотузку, відбігти подалі й смикнути за карабін. Але ці мотузки були слабими, рвалися, тому санітари працювали на удачу.
– На вашу думку, офіційна цифра – 366 убитих українських воїнів – сильно відрізняється від реальної?
– Вважаю, і це думка всіх, з ким мені довелося зачищати Іловайський котел, – ця цифра разів у три більша. Адже ніхто не рахував тих, кого не знайшли.
– Куди ви доставляли живих і мертвих?
– Трупи розвозили по моргах, а поранених – на тимчасовий аеродром під Волновахою, звідки тяжких забирали вертольотами до госпіталів Дніпра і Запоріжжя, а інших вивозили автобусами на мирну територію.
Другого вересня місія 8-ї автомобільної санітарної роти в Іловайському котлі була завершена – на четвертий день її туди більше не пустили. Подальший шлях підрозділу проліг уздовж всієї лінії фронту: окремі екіпажі працювали в Карлівці, Дебальцевому, Водяному, Авдіївці, Мар’їнці, Маріуполі, Пісках, у Донецькому аеропорту… Коли полтавці прибували на «нуль», інші санітарні машини ставали на ремонт, і вони на своїх «ланцях» без броні їздили в саме пекло.
– За всіма розкладами восьма рота не повинна була повернутися з «коридора», тому жоден офіцер з ними і не поїхав на бойове завдання під Іловайськ, – переконана дружина Олександра Тетяна, яку його одні побратими називають «начальником Генштабу», а інші – мамою. – Хлопці розповідали, що жінка-полковник з 61-го військового мобільного госпіталю, яка рано-вранці 29 серпня відправляла їх на завдання, пізніше при зустрічі плакала і говорила: «Був наказ із Києва вас відправляти і назад не чекати». Це просто диво, що вони самі не полягли на полі бою. Ледве звідти вийшли санітарні екіпажі, як по ньому стали гатити наші «Гради».
Напевно, тому Полтавську восьму роту просто ігнорували. Чоловікові товариші по службі, наприклад, 11 місяців не перебували на забезпеченні в жодному армійському підрозділі. Вони довго не могли отримати військову форму. І до самого жовтня 2015 року їм не видавали посвідчень учасників бойових дій. Я телефонувала з цього приводу і в Генштаб, і в Міністерство оборони, й мені скрізь відповідали: «Їх там не було». Роту за її невизначений статус на фронті називали «дикою».

Помножили на нуль

А жінка із залізним характером Тетяна Таран тим часом, поки «дика» рота виконувала свою роботу на передовій, займалася збором доказів її участі в зачистці «зеленого коридору» під Іловайськом. Першим доказом стало сепарське відео (наших не було), яке гуляло в Інтернеті й обійшло світові телеканали. На ньому зафіксовано момент вилучення зброї та особистих речей у санітарів на блокпості перед заїздом на поле смерті, а також обличчя конкретних людей, номери автомобілів.
Далі Тетяна стала шукати тих, кого вивозили машини з червоними хрестами з «котла». Серед них був і Володимир Парасюк. Домоглася історичної справедливості, попросивши автора Книги пам’яті загиблих за Україну Ярослава Тинченка опублікувати статтю про роль 8-ї санроти в АТО, а не міфічного «Червоного Хреста», в одному з центральних журналів. Підштовхувала ветеранів на інтерв’ю ЗМІ, щоб вони доносили правду народу. З її «подачі» в Національному військово-історичному музеї України з’явився окремий стенд, що розповідає про славний шлях підрозділу, а в його філії – Музеї важкої бомбардувальної авіації в Полтаві – з’явилася ціла кімната, присвячена землякам-санітарам.
Тепер Тетяна, не полишаючи допомагати фронту, чим тільки може, веде власну боротьбу з українськими бюрократами, відстоюючи права чоловіка й сина. Як справжні патріоти, 24 лютого 22-го року вони разом пішли до військкомату й за тиждень були вже на «нулі» в складі десантно-штурмових військ. При цьому 35-річний Валерій, працюючи інженером-енергетиком на критично важливому підприємстві, мав бронь і не мав досвіду служби в армії. А його батько уже 5 років мав безтермінову інвалідність ІІ групи і ходив з паличкою. Фізичні навантаження зробили свою справу – обидва з часом перенесли складні операції на хребті. Однак ВЛК не пов’язало захворювання Валерія з бойовими діями, а Пенсійний фонд відмовляється переводити його батька з цивільної пенсії, яку він оформив у 55 років, на вищу, військову.
– Вони обидва дивляться на мене й питають: «То де ж ми тоді були, якщо не на війні?» – обурюється Тетяна. – А чиновники мені відповідають: «Ідіть у суд і оскаржуйте рішення». Одне слово, відверто посилають, прикриваючись законами та підзаконними актами. Між тим, коли Саша вже не міг піднятися із-за проблем у шийному відділі хребта, ВЛК визнало його обмежено придатним до служби, а замполіт штабу видав йому направлення для продовження служби в іншій частині, бо його була розбита. Я мусила наймати машину й везти свого лежачого «Козака» на задньому сидінні в Дніпропетровську область, звідки, як виявилось, військова частина давно перебазувалась. Дякуючи Олені Вербицькій, колишній представниці президента при Верховній Раді, до якої я кілька разів зверталася, коли була потрібна допомога комусь із 8-ї роти, наша проблема була донесена до вищого керівництва, і ми повернулися додому.
Після операції чоловіка нарешті визнали непридатним до служби і зняли з військового обліку. Далі виявилось, що, доки він лежав у лікарні й не отримував виплат, саме цей місяць взяли для перерахунку пенсії. Згідно із законом. Тобто нуль помножили на нуль. Ніби й не було його восьми місяців служби на передовій.
Ставлення держави до учасників бойових дій (а в «Козака» при оформленні інвалідності забрали посвідчення УБД), зокрема нарахування виплат, – тема особливої розмови. Це величезне приниження для них та їхніх родин. Та, попри усвідомлення цього, усі з 8-ї автомобільної санітарної роти, хто міг тримати зброю в руках, коли почалася повномасштабна війна, з перших днів знову стали на захист України. Багато вже загинуло, як герої. Якраз на День українського прапора в Кременчуці похоронили Артема Скирду, який поліг, прикриваючи відступ побратимів. Коля Кучеренко двічі намагався витягнути з поля бою тіло Артема, але і сам загинув. Його похоронили раніше, а останки Артема лише зараз удалось забрати з поля бою…
– Борюся одразу на двох внутрішніх фронтах і сподіваюсь на перемогу, – твердо говорить мама і дружина відважних воїнів Тетяна Таран. – У мене просто немає іншого виходу. Я багатьом військовим допомагала добитися справедливості. Захистити рідних виявилося набагато важче. Але не сумніваюсь, що правда переможе. Все має бути по-чесному. Інакше як мені дивитися в очі найближчим людям, котрі втратили на війні своє здоров’я?

Ганна ВОЛКОВА.