Сакральне різьблення  Юрія Панкевича: у храмі,  в родинній скарбниці, в душі

Сакральне різьблення Юрія Панкевича: у храмі, в родинній скарбниці, в душі

Божий храм – частинка святих Небес на землі. Тут благословляється і плекається все, що є в людині найкращого. Передусім прагнення бути добрішими й правдивими, сили протистояти злу й не впадати у відчай та нетерпимість. А ще – таланти творити на славу Божу красу.
Полтавець Юрій ПАНКЕВИЧ належить до числа тих майстрів, за посередництва яких вірян охоплює в храмі благоговійний трепет, огортає цілюща сила молитви, наснажують лики святих. Багато років Юрій Андрійович служить своїм хистом до різьбярства справі відродження і розбудови українського православ’я. Завдяки його творчій і водночас дуже копіткій праці у багатьох храмах у різних куточках нашої країни постали різьблені іконостаси. А за кожним із них, як відомо, – серце Божого дому, «святеє святих», символ Царства Небесного – вівтар.
Близько сотні ікон, повністю різьблених чи створених Юрієм Панкевичем разом із художниками-живописцями, іншими умільцями, несуть у світ тепло Господньої любові. Вони є і в храмах, і в оселях багатьох українців, де вже стали сімейними реліквіями, які передаватимуться від покоління до покоління.
2019 року Юрій Панкевич отримав у Полтаві з рук Предстоятеля Православної Церкви України, Митрополита Київського
і всієї України Епіфанія єпархіальну премію імені Паїсія Величковського. А ікона його роботи «Нев’янучий цвіт» перемогла в номінації «Художнє різьблення по дереву» в рамках Всеукраїнського мистецького проєкту «Кращий твір 2019 року».
Склалось так, що широкому загалу ім’я Юрія Панкевича стало відоме вже в золоту пору зрілості майстра, коли й індивідуальний почерк відшліфований, і авторитет у своїх професійних колах напрацьований. Здається, що премії, членство у творчих спілках тільки зараз нарешті наздогнали його – постійно заклопотаного роботою і зануреного в новий задум.
Якби не карантин, то й цьогорічного квітня земляки б відвідали виставку творів сакрального мистецтва Юрія Панкевича. Натомість пропонуємо читачам «Зорі Полтавщини» ближче познайомитися із самим майстром.

У вівтарі Володимирського собору

– Юрію Андрійовичу, відколи Ви причетні до такого особливого мистецтва, як сакральне?
– Від переломних, буремних 1990-х. Як і більшість підприємств, Полтавський художньо-оформлювальний комбінат, де я працював, почав занепадати. І ми з однодумцями створили спочатку кооператив, потім – мале підприємство. Нам потрібна була робота. І одним із перших замовлень стало виготовлення іконостасу й різьблених дубових дверей для церкви поблизу Києва. Ми працювали по всій Україні – й у столиці, й на Волині, й на Донбасі, зокрема в Слов’янську.
– Старші священики, які опікувалися в ті роки будівництвом храмів, розповідають, що величезною проблемою було знайти умільців, адже покоління майстрів відійшло, зі зрозумілих причин не передавши у радянський богоборчий час своїх знань нащадкам…
– Так, найперше треба було з’ясувати, як виконувати цю роботу правильно. Де мають бути суворі канони, а де можливе творче осмислення. Відповідної літератури в доступі не було. Тому, звичайно ж, допомагали священики. Пам’ятаю, як ми спеціально ходили в Києві по храмах, щоб усе ретельно роздивитися, вивчити. У Володимирському соборі, дякуючи поважному духовному покровительству, нас навіть у вівтар заводили. А згодом і старі книги віднайшлися, з яких можна було почерпнути знання. Так і пішло – створення іконостасів, кіотів (це таке особливе обрамлення, «поличка» для ікон), церковних столиків-аналоїв, оформлення і реставрація образів…
– Де Ваша найперша робота в Полтаві?
– У дзвіниці Свято-Успенського кафедрального собору. Ми робили туди невеликий іконостас, коли храм у теперішньому вигляді ще не був відбудований. Проєкт і більшість різьби – мої. Настоятелем тоді був отець Миколай Храпач. Надалі, коли його ж турботами в Полтаві постала Свято-Покровська церква, ми виготовили іконостас і для цього храму.
– У яких храмах іще можна побачити Ваше різьблення?
– У Полтаві в Свято-Пантелеймонівській церкві, біля парку імені Котляревського, також іконостас за моїм проєктом і більшість виконаної різьби. У Свято-Сампсоніївському храмі на території Поля Полтавської битви – кіоти, в Спаській церкві, що в центральній частині міста, – кіоти і різьба з позолотою.
Треба, до речі, розуміти, що таку копітку, енергоємну й у багатьох випадках велику за розмірами роботу (іконостас може сягати до кількох десятків метрів у ширину й висоту) самотужки не виконаєш. Наприклад, над іконостасом у Спасо-Преображенському храмі в селі Келеберда біля Горішніх Плавнів ми працювали вп’ятьох. Оздоблювали також Свято-Георгіївський храм у Нижніх Млинах біля Полтави – центральний іконостас і два приділи, Свято-Успенський собор у Гадячі.
– Коли Ви в церкві не як майстер, а як вірянин?
– Ви знаєте, у мене й удома кожен день починається з молитви. А в храмі буваю в неділю і на свята. Натепер ходжу в Свято-Миколаївську церкву, де настоятелем отець Олександр Дедюхін.

Сакральне різьблення  Юрія Панкевича: у храмі,  в родинній скарбниці, в душі«Інколи буває, що ікона до себе не підпускає»

– Створенням ікон зацікавилися в той же час, коли й іконостасами?
– Так. Для душі. В основному роблю ікони Богородиці, а також Георгія Переможця, мого покровителя. Є повністю різьблені роботи. А є створені в тандемі з художницею Лілією Губською: вона пише лик, а я виготовляю різьблений кіот, різьблену раму. Деякі роботи покриті лише напівматовим лаком, інші – сусальним золотом. Знаєте, що це?
– На жаль, не знаю…
– Це золото 999-ї проби, розкатане на тонюсінькі листочки. Потім їх використовують для позолоти. Для мене цю роботу виконує мій добрий друг, професійний позолотник Василь Зінкевич.
У багатьох храмах позолочені іконостаси, кіоти. Це таке традиційне оздоблення. Але може бути й чисте дерево, покрите або лаками, або «морилкою» і лаками. Я люблю, щоб покриття було напівматове. А золото традиційно робиться блискучим. Хоча технологічно можна досягти й матового вигляду. Іноді поєднують матову позолоту й блискучу.
– Яке дерево придатне для Вашої творчості?
– Вільха, липа, груша, раніше використовував також червоне дерево. Найпоширеніший матеріал під покриття золотом – липа. Вона м’яка, тому її легко різати. Але на вигляд це звичайне біле дерево. У вільхи ж цікавіша текстура, вона жовтенька. Тому, якщо не планую позолоти, використовую вільху. Люблю також працювати з грушею. Вона красива. Тверда, але не сколюється. Богородична ікона «Нев’янучий цвіт» виконана з груші й тендітна лілія на образі не наклеєна, а вирізьблена з масиву. Це така дуже мілка філігранна робота.
– Над чим працюєте зараз?
– Над різьбленою іконою Миколи Чудотворця. Довгенько вже працюю. Але ж це не щодня. То інша робота є, то немає натхнення до такої праці. Інколи ж буває, що ікона до себе не підпускає.
– Як Ви це відчуваєте?
– Не йде робота і все. Тоді беруся за щось простіше. Скажімо, залишаю роботу над ликом і малюю орнамент. У мене це мотиви українського бароко, звичайно, зі своїм баченням. Приємно, коли чую від людей, що роботи Панкевича можна відразу впізнати, відрізнити за почерком. Малюючи орнамент, бачу, яким він буде в об’ємі чи, як нині модно казати, в 3-D. Утім буває, що й взагалі переключаюся не на творчу, а на якусь побутову роботу, наприклад, прибираю в майстерні.
– Як довго працюєте над однією іконою?
– Якщо це різьблена робота великих розмірів, то може знадобиться й близько року. Але знову ж таки це не робочими тижнями з ранку до вечора. Особливо мілку роботу намагаюся виконувати тільки при денному світлі, орнамент – можна і з підсвіткою.

Сакральне різьблення  Юрія Панкевича: у храмі,  в родинній скарбниці, в душіНа все воля Божа

– У Вас є якісь особливі різьбярські інструменти?
– Звичайні різці – маленькі, більші. Одного разу не міг знайти такої мініатюрної стамески, щоб вирізьбити на ликові зіницю, то довелося пристосувати загострену на наждаку медичну голку. А, до речі, перші стамески з’явилися в мене в дитинстві. І я бережу їх досі. Інструменти дістав (тоді ж усе треба було діставати!) батько, спеціально для мене, бо бачив, як я захоплююся малюванням, вирізуванням із дерева. Вони разом із мамою раділи моїм творчим нахилам і дуже підтримували.
– Ваш талант успадкований від батьків?
– Художників у роду в нас не було. Але мама гарно вишивала, а батько малював для неї квіткові орнаменти. Я виріс у Самборі на Львівщині. Після школи вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва за спеціальністю «Художня обробка дерева», потім були строкова служба в армії, навчання у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва (нині це Львівська національна академія мистецтв), на факультеті художнього ткацтва.
Сакральне різьблення  Юрія Панкевича: у храмі,  в родинній скарбниці, в душі– То все життя могло бути присвячене гобеленам!
– Могло бути й так. Дипломну роботу, свою «Карпатську сюїту», захистив з відзнакою, і пізніше вона навіть експонувалася у Мадриді. Але ж давайте згадаємо, що в ті роки попиту на такі вироби в нас не було. У Полтаві в художньооформлювальному комбінаті була потреба у виконанні різьби по дереву. От я і згадав свою першу спеціальність. Усе воно відбувається, як кажуть, по волі Божій.
– А як Ви із Західної України потрапили до Полтави?
– Коли навчався у Львові, батька перевели сюди на роботу. Він став заступником генерального директора об’єднання «Полтавчанка». Після інституту я приїхав на нове місце проживання батьків.
– У наш час багато молодих митців прагнуть якнайшвидшого визнання, персональних виставок, премій, до Вас це прийшло вже як підсумок багаторічної праці…
– Мої роботи і виставки… раніше були ніби поняття з різних світів. Адже ікони – це, ясна річ, не експонати. Колись я показав свій доробок директору Духовно-культурного центру імені преподобного Паїсія Величковського при Свято-Успенському соборі Сергію Козлову. І він перший, хто звернув на мої роботи таку велику увагу й наполіг, що їх обов’язково треба виставити, щоб люди могли побачити. Він врешті й організував таке дійство. Це було в 2016 році.
Дуже підтримує мене заслужений майстер народної творчості України, голова обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євген Пілюгін. Це Євген Іванович і запропонував, і сам відвіз мою роботу «Нев’янучий цвіт» на всеукраїнський конкурс, де вона здобула перемогу. Нині готуються мої документи на членство в спілці.
– Для Вас це важливо?
Сакральне різьблення  Юрія Панкевича: у храмі,  в родинній скарбниці, в душі– Не скажу, що важливо. Але приємно. Це щиро.
– Що відчуваєте, коли бачите, як люди моляться перед іконами Вашої роботи?
– Радію, звичайно. Радію, коли моїми роботами захоплюються, коли їх розміщують у храмі, коли бережуть як родинну реліквію удома. Особливо тішуся, якщо чую від знайомих, що й ту, й ту ікону, яку я робив комусь на замовлення, бачать тепер у храмі. А я ж і не здогадувався, що людина замовила не для себе, а щоб подарувати в церкву. Це також надихає.
Нехай усіх нас зміцнює молитва перед святими образами у вірі й Господній ласці. Зі Світлим Христовим Воскресінням!

Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:

Добавить комментарий