Селянський син

Антоніна Михайлівна, Володимир Федорович Тараненки.

Селянський син

Відомо, що найвагоміших результатів у роботі людина досягає тоді, коли має професію до душі. Коли праця приносить задоволення, є покликанням. Про таких людей кажуть, що вони на своєму місці. Досягають його по різному – одні шукають себе десятиліттями, інші визначаються ще в дитинстві. Саме до них і належить відомий на Полтавщині хлібороб Володимир Федорович Тараненко із села Суха Маячка Новосанжарського району. Він у 25 років очолив місцевий колгосп імені Леніна, який став одним із кращих сільгосппідприємств Полтавщини.
– Професію кожен обирає по-різному, – говорить Володимир Федорович. – Це питання переді мною не виникало. Я, як і всі селянські діти, із самого малку допомагав батькам по господарству. “Щаблі зростання” – пасти гусей, затим – телят, корів… Згодом ми, сільські школярі, на всі літні канікули ставали повноцінними колгоспниками. І господарству користь, і до сімейного бюджету вагома добавка. Зауважу, що діялося це все не з примусу, а залюбки. Хоча всі роботи сільські однаково престижні, однак на деякі з них, особливо серед хлопчаків, був серйозний конкурс. Найпочеснішим було осідлати коня і пасти громадську худобу. А ще – трактори, комбайни та різна механізація. Якось воно так склалося, що випускники школи з тимчасової роботи ставали на постійну – механізаторами, водіями, телятницями; хто мав добрі знання, їхав навчатися, аби бути в рідному господарстві спеціалістом, чимало з нас заочно здобували освіту.
* * *
Рід Тараненків з діда-прадіда – хліборобський. Саме від батька, Федора Семеновича, Володимир перейняв сумлінність, старанність, бажання довго і продуктивно працювати. Від мами, Меланії Іванівни, – любов до природи і всього живого, доброзичливість, готовність негайно прийти на допомогу. Скільки пам’ятає, все мама із сапачкою. Йде, було, до школи – мама вже на роботі, повертається – ще в ланці. А увечері хліб пече… Тож він, наймолодший, завжди і найохочіше допомагав їй. Пололи разом буряки, збирали сониння на паливо, кукурудзяне бадилля, навіть мазали хату.
Якщо сільських дітей комусь приносить лелека, інших знаходять у капусті, то Володимира Тараненка – в луках. Їх біля Сухої Маячки багато. Та красиві!..
Цвіли так, що ногою не ступити. Різнотрав’я буйне, а над ним квіти – дзвіночками їх називали. Там, у зелен- лузі, виростали діти, гралися, пасли худобу. І не тільки дядьківську, а й колгоспні череди. Люба то робота – верхи ж на коні! Що може бути милішим для сільського хлопчика?..
Володимир з дитинства мріяв стати агрономом і ним став. Спочатку закінчив Полтавський сільськогосподарський технікум. Посилали його за направленням в Одеську область. Здібному випускникові пропонували одне з найперспективніших місць, але він несподівано для багатьох відмовився. Твердо сказав: “Поїду в свій колгосп”.
* * *
Одержав диплом, а вже наступного дня був на роботі в рідному селі. Планів у молодого агрохіміка було чимало, та здійснити багато не встиг: пішов служити на Північний флот. Три роки від дзвінка до дзвінка. Повернувся і наступного дня – до контори, знову влаштовуватися на роботу. Головою був тоді Іван Ілліч Крижанівський, головним агрономом – Анатолій Максимович Мірошниченко.
Легко було працювати з таким керівником, як Мірошниченко. Анатолій Максимович ставився до молодого спеціаліста добре, але вимогливо, допомагав, довіряв. Багато чому навчив. Взагалі відіграв у житті Володимира значну, а може, навіть вирішальну роль. Це саме він, ставши головою колгоспу, після того, як на пенсію пішов Іван Крижанівський, призначив Тараненка головним агрономом. Наче крила виросли в молодого спеціаліста. Нарешті він міг розвернутися. Тим більше, що починав не на порожньому місці. Його попередники, особливо Мірошниченко, подбали про культуру землеробства. Якщо в багатьох господарствах лише говорили про дотримання технологій одержання високих і стабільних врожаїв, то в колгоспі імені Леніна вже чітко визначилися контури наукового ведення господарювання.
Молодий головний агроном Володимир Тараненко постарався набутки своїх попередників і вчителів об’єднати в струнку, цілісну систему землеробства, яка ґрунтувалася на високій технологічній культурі. Щасливо поєдналися досвід, практичні навички старших і запал, науковий підхід молодого спеціаліста. Отож, коли Анатолій Мірошниченко йшов працювати начальником районного управління сільського господарства у Нові Санжари, він, ясна річ, порекомендував землякам обрати головою правління двадцятип’ятирічного Володимира Тараненка. Так він став чи не наймолодшим головою колгоспу на Полтавщині.
До честі Володимира Федоровича, він ніколи не цурався і не цурається будь-якої роботи. Багато знає і вміє. Ще більше хоче навчитись. Скажімо, коли працював агрохіміком, то влітку сідав на зерновий комбайн, косив і збирав хліб.
Спеціальність тракториста-машиніста широкого профілю Володимир набув у технікумі. А всілякі знання і вміння за плечима не носити. Якщо в інших господарствах не вистачало помічників комбайнерів, трактористів, то в колгоспі імені Леніна завжди обходилися власними силами.
* * *
І ще одну традицію не тільки зберіг Тараненко, а й примножив: підтримка школи і закладів культури. Будівництво почали з прокладання асфальтованих доріг, бо їх не було навіть на центральній садибі. До Будинку культури, пригадує Володимир Тараненко, ходили в гумових чоботях, бо після дощу була така багнюка, що ноги не витягнеш. Не до своєї хати потягнув першу дорогу новий голова колгоспу, хоч дехто й нашіптував зробити так, а саме до Будинку культури. За п’ять років заасфальтували дороги по селах, під’їзди до тваринницьких ферм, тракторної бригади.
Добрим словом згадує Володимир Федорович колишнього керівника Новосанжарського району Михайла Володимировича Бернацького. Літні табори для худоби і свиней – то його ідея. Сінні комбайни – теж його ініціатива. За кресленнями Бернацького побудували зерносклади і сіносховища. Прості, дешеві, доступні. Сіно на активній вентиляції, зелене і запашне, як чай. Бернацький наполіг, щоб у колгоспах побудували сушарки для кукурудзи, запровадили овочеві сівозміни.
* * *
Кажуть, що в житті – як на довгій ниві: вистачає і радощів, і печалі. За 60 років всього зазнав і Володимир Тараненко, чого було більше – не рахує. Він щедро ділиться з людьми успіхами, а проблеми долає самостійно. Володимир Федорович вважає себе щасливою людиною, адже посадив не одне дерево, звів оселю вікнами до сонця, створив міцну родину. Завжди має підтримку дружини Антоніни Михайлівни. Батьківською дорогою пішов син Сергій – доцент, кандидат сільськогосподарських наук. Великою радістю для Володимира Федоровича є онуки Володя та Мишко, пощастило з невісткою Анною. Тісні родинні стосунки підтримує із сестрами Світланою та Валентиною.
* * *
За роки наполегливої праці Володимир Федорович дбав не про високі нагороди, а про високі врожаї. Односельці неодноразово обирали його депутатом обласної та районної ради.
Сьогодні, як і десятки років поспіль, Володимир Тараненко розпочинає день з поля, тракторної бригади. Він – директор невеликого фермерського господарства “Довіра”. Клопотів вистачає: підготовка техніки до весни, посівний матеріал, пальне… Все це постійно дорожчає. А ще потрібно вчасно виплатити заробітну плату, підтримати школу, односельців.
Звичайно, долати нинішні труднощі, які обсіли селянина, вкрай важко. Та протистояти негараздам Володимиру Тараненку допомагає дружний колектив фермерського господарства “Довіра”. Він вдячний колегам за майстерність, працьовитість, професіоналізм, любов до землі.
Володимир Тараненко і нині такий же енергійній, як і тоді, коли в 25 років очолив велике сільськогосподарське підприємство. Тільки до завзяття додалися досвід, уміння. Одне слово – прийшла пора селянської мудрості. Нехай йому щастить в усіх добрих починаннях, нехай вони увінчаються вагомими здобутками, а рідний край додає і сили, і здоров’я!

Віктор СЕМЕНЯКА
Заслужений журналіст України

Поділися:

Добавить комментарий