Якщо їхатимете розбитою асфальтівкою із Супротивної Балки Новосанжарського району вбік Попового, погляньте ліворуч – за півкілометра зеленіють садки, а хат не видно. Таку ж картину помітите, коли їхатимете чи ж ітимете навпростець від супротивнобалківської ферми у Бечеве. Тільки дивитися треба праворуч. У морі зелених насаджень причаїлася одна хатина, де живуть люди. Це Кальницьке – одне з давно віднесених до переліку неперспективних сіл, у якому на сьогодні… двоє жителів.
Аби підстрахуватися, ми попросили Супротивнобалківського сільського голову Людмилу Лахно посприяти. Словом, організувати зустріч з оригінальною родиною, котра по суті оберігає село від остаточного зникнення з карти. Чого доброго, без попередження нас просто не впустили б, сприйняли б за кого завгодно. «Зараз поміркую, з якого боку краще заїхати, – замислилася супровідниця. – Мабуть, все-таки з траси».
Поворот за поворотом, обминаємо садки, хащі з височенних бур’янів. Нарешті – пункт призначення, точніше, обнесена металевою сіткою благенька хатина, а біля неї – безліч сарайчиків, комірчин, колодязь, навіть літній душ.
Спочатку дружно обізвались собаки, за хвилину й господиня вийшла. «Їх у нас троє, двоє злих, а третій так і не навчився гавкати», – спочатку про псів-охоронців сказала, а потім представилась 81-річна Олена Ридченко.
Вона тут, у Кальницькому, народилася й вік звікувала. Не жила тільки вісім років, коли вийшла заміж у Бечеве. А як розлучились, повернулася, заходилася будувати хату. «Тепер з Грицьком живу. Він – сирота, в Архангельську в дитбудинку виховувався. Потім приїхав на роботу спочатку в Одесу, тоді – на Полтавщину. Зійшлись та й живемо», – ділиться господиня.
Своє село Олена Григорівна називає партизанським, військовим. Пригадує, як восени сорок третього тут підбили два радянських танки. «Як почали гахкати, я так злякалась, у собачу будку сховалась, – посміхається. – Це тепер нічого й нікого не боюся. Часто питають, чи не страшно самим у глушині? Якби були багатими, то, може, і боялися б, що пограбують, а так, кому наші скромні статки потрібні?»
Просимо пригадати, яким було Кальницьке в роки дитинства й молодості. «Красиве село, багато садків. Душ сто чи й більше жило. Багатших куркулями називали, вони отам і отам жили, – вказує рукою. – Свого колгоспу не було, в Супротивній в основному трудилися. Навіть магазину не мали, скуповуватись їздили то в Санжари, то в Супротивну. Пригадую, як радіо провели, це була неабияка радість. А як електрифікували, то справжня сенсація. Досі пам’ятаю, як на сторічний ювілей Леніна нас порадували «лампочками Ілліча». Радіо давно замовкло, телевізори ж тепер замість нього».
Чому така гірка доля спіткала Кальницьке? Ще за хрущовських часів його віднесли до категорії неперспективних, забороняли будуватись. Може, якби провели у свій час газ, то й не сталося б такого. Олена з Григорієм користуються балонним газом, топлять дровами. Проблеми з їх заготівлею немає. Навкруги стільки чагарників: рубай – не хочу. Правда, на минулу зиму машину дрів все ж купили.
«А з тими чагарниками справжня біда. Від лисиць спасу немає. Вийдуть кури з двору – так і дивись: то там, то там саме пір’я валяється. Може, й не городилися б, так довелось. Правда, та загорожа ненадійна, трапляються такі меткі кури – перелітають», – хазяйка вже готова провести екскурсію у своєму дворі.
Але нас цікавить, як немолоде подружжя без переваг цивілізації обходиться. Щось на зразок Ликових із тайги… Ні, цивілізація зовсім недалеко. Зрідка, але все ж навідується листоноша – пенсію приносить, газету «Світлицю» доставляє. Як приїдуть діти чи внуки, тоді можна поїхати до магазину й запастись продуктами. Виявляється, можна з десяток хлібин купити, покласти їх у морозилку – тиждень ні зачерствіє, ні зіпсується. Коли раптом хтось занедужає, по мобільнику викликають «швидку». Правда, взимку, коли замете, тривожніше стає на душі. «Спасибі Миколі Вороньку (керуючий ТОВ АФ «Добробут». – Ред.)– попросиш, то вдруге нагадувати не доведеться».
Господарство в Олени та Григорія чималеньке. Донедавна двох корів утримували, одну продали. Як нормальна дорога, то заготівельник приїздить, складніше, коли бездоріжжя. Доводиться зберігати молоко в холодному місці, щоб не скисало. «Ще й трьох кізоньок утримуємо, – хвалиться господиня. – З ними клопотів куди менше, ніж з коровою. А свиней немає, їм дерті та комбікорму не настачиш… Курей немало. Поки є сили, треба трудитися. Діти та онуки приїздять, їм треба гостинців дати, грошина теж не зайва. Та й вони допомагають нам працею».
…Про те, що село було чимале й справді квітуче, нагадують покинуті садки і дбайливо доглянуті городи. Обробляють їх люди, які свого часу тут жили, а тепер мешкають в інших селах чи містах. Вирощують урожаї на кальницькій землі й діти та онуки тих місцевих селян, які вже відійшли за межу Вічності.
Невже села колись не стане на карті?
Історична довідка, підготовлена краєзнавцем, учителем історії Супротивнобалківської школи Сергієм КИРИЧКОМ.
Село Кальницьке розташоване на заході Новосанжарського району за 0,5 км від села Супротивна Балка. Площа – 0,518 кв. км. Населення – 2 чол.
Населений пункт заснований польським колоністом на прізвище Кальницький, очевидно, ще у ХVІІІ столітті.
За даними перепису 1887 року, на хуторі Кальницький – 13 дворів козаків, 14 будинків, населення – 117 осіб, з них 57 – жінки та 60 – чоловіки. Належав хутір до Вовчерічицької волості Лелюхівського товариства Кобеляцького повіту Полтавської губернії.
Згідно з «Алфавитным указателем населенных мест Полтавской губернии» за 1910 рік на хуторі Кальницький проживали 123 особи, з них 3 – неземлеробських занять. Кальницький разом з хуторами Барабашівка, Розкопана Могила, Бечеве входив до приходу Покровської церкви, збудованої в селі Попове у 1839 році статським радником Якимом Пригарою та його дружиною Катериною.
За даними першого Всесоюзного перепису 1926 року, на хуторі Кальницький було 37 господарств, 173 жителі – 84 чоловіки та 89 жінок.
Із 1923 року Кальницьке входило до Супротивнобалківської сільської ради спочатку Білицького, згодом – Новосанжарського району.
Із Кальницьким пов’язане родове коріння відомого українського скульптора Павла Кальницького.
Село було окуповане фашистами 16 вересня 1941 року. Віра Антонівна Кальницька під час окупації допомагала пораненим радянським бійцям та військовополоненим. 24 вересня 1943 року під час визволення краю від німецько-фашистських загарбників у Кальницькому було підбито два радянських танки, загинули та померли від ран сім наших танкістів, які були поховані на території Супротивної Балки, а в 1969 році останки перенесено в село Горобці.
У 1953 році Кальницьке було радіофіковане, у 1970-му – електрифіковане. У 70 – 80-ті роки ХХ століття значна кількість мешканців переселилася до Супротивної Балки, інших населених пунктів. У 1982 – 1983 роках покинуті дворища розгорнули бульдозерами, садки викорчували. Ще в 2001 році в Кальницькому було три двори й шестеро мешканців. З 2005 року тут проживає одна родина (дві особи).
Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст