«Село неначе погоріло…»

«Село неначе погоріло…»

Ні, гірше. Не витримала б душа Великого Кобзаря такої наруги над земляками, яку організувала оскаженіла більшовицька зграя в українському селі у 1932– 1933 роках.
Жителі пустелі говорять: спрага – це частина пекла. Голод – не менша його частина. Та якщо спрага в пустелі – звичайне явище, то страшний голод на благодатних землях в українських селах на початку тридцятих років минулого століття не сприймається розумом. Більшої трагедії, ніж ця, рукотворна, без сумніву, світ не знав. Світ не знав чи не хотів знати і тому, що злочин проти людяності, організований кремлівськими верховодами, всіляко замовчувався. До того ж ситому Заходу було некомфортно прислухатися до страждань українського народу, адже отримував від більшовиків сотні тисяч тонн майже дармового збіжжя в обмін на забезпечення індустріалізації – мілітаризації червоних терористів…
Знаємо з історії, як брати-українці із Західної України (для декого з наших вони залишаються «бандерівцями») хотіли допомогти голодуючим, хоч і їм нелегко було під Польщею. Якби вони були в складі УРСР, їх теж не минуло б нашестя рукотворного голоду. Перемога поляків і петлюрівців у Галичині й на Волині, під Варшавою в 1920 році цьому завадила. А в 1947 році Західна Україна чим могла рятувала своїх співвітчизників, які приїжджали міняти пожитки на збіжжя. На заході республіки колгоспи тоді ще не зорганізували, бо діяли загони повстанців: не змогли вимести засіки «посланці радянської влади», як вимели у «східняків». Голод 1947-го – це теж частина геноциду проти українського народу, який комуністи списали на війну та посуху (в 1946 році справді була посуха), проте, як свідчать повідомлення радянських газет тих років, лише на Румунію пішло 30 тисяч вагонів хліба – для розширення «соціалістичного табору».
Зовсім не посуха винна в голоді 1932–1933 років. Не було й іншої стихії, яка б погубила врожай. Він був навіть вищий, принаймні в нас, ніж у попередні роки. Цей урожай пішов за кордон, заскладувався в засіках диктатури пролетаріату. Під «засіки» були пущені чи не всі церкви, які ще не поруйнували більшовицькі бузувіри. Що не вміщалось чи не встигли вивезти – гнило на станціях під відкритим небом, проте людям не дісталось. Тут сказати: якби була посуха, де б стільки хліба набралося?..

«Червона мітла»

Голодомору передували розкуркулення й колективізація. Насильницька лінія партії Леніна була непорушною. Вона активно впроваджувалася в життя насланими «уповноваженими», місцевими активістами, серед яких було немало ледарів і п’яниць. Розкуркулення багатьом із них прийшлось, як манна небесна. В новій хвилі боротьби за «рівність і справедливість» виганяли хазяїв із хат. Самі ж наввипередки вселялись у чужі оселі.
Довелось пізніше «відробляти» дармове житло із штричками в руках. Це «пізніше» не забарилося. Із завершенням колективізації в село прийшла набагато більша, страшніша біда. Як колективізували – знаємо теж. Примушували впертих писати заяви під загрозою виселення, закладали пальці між двері, держали головою вниз над колодязем, вкидали в холодний підвал, садовили на гарячу плиту, заганяли людей під стіл і наказували гавкати, нявкати, доки не зламається (активісти нарегочуться до сліз). Знущались над людьми, руйнували століттями вироблений спосіб життя, творячи «новий», «соціалістичний».
1932 року з колгоспів вимели все. Колгоспник не одержав за тяжку працю ні грама хліба, грошей із артілі він і не бачив. Це одна з основних причин голоду. Та якби не було тотального грабежу, не було «червоної мітли», голод був би незрівнянно менший. Адже люди надбали деякі запаси зерна (видавалось до цього колгоспникам на кожного їдока), вдома частину присадибної ділянки засівали зерновими (у Більську – переважно житом), саджали кукурудзу, грядковина була, худобу тримали (хоч і вирізано її було багато, щоб не вести в колгосп). Та все дочиста забирали активісти. Шматка хліба на столі не залишали. Вигрібали з господарства до зернини, до картоплини. На чорний день люди в селі мали квасолю – відберуть. Навіть сяке-таке вариво перекинуть, виллють на долівку. Так актив «конав» план. Сховати практично неможливо було нічого. Зайдуть бригадою у двір із спеціальними загостреними штирями (безперечно, й інструктаж проходили) – обнишпорять усе.
Між цегляними перегородками в коминах люди ховали вузлики з насінням, тримали надію на рятівну весну – знаходили й там. Шукаючи припаси, примушували людей роздягатись. Декого з «впертих» забирали в «штаб», методи допитів уже були багато раз апробовані.
Бабу Карнетку викликали в «штаб», накинулись: «Чому не конаєш продподаток?» «А чим же каляти, коли нічим», – відповіла старенька. Дивно, люди уміли жартувать і крізь сльози. Судили бабу за зухвальство, не пожаліли її років.
«Мітла» ходила по дворах і колгоспників, й індивідуальників, яких активісти зневажливо називали індусами. На останніх накидали тричі непомірні податки, за невиконання яких показово судили. Був такий Лука Стрілець, один з небагатьох, державсь до кінця, хотілося йому господарювати самому, все порався біля своєї пасіки. Так убили п’яні активісти гуртом на вулиці, серед білого дня, затягли в терник.

«Нема хліба, нема сала – все комунія забрала»

Що їли голодні люди – краще не переповідати. Не рятувало це, а часто прискорювало смерть.
Особливо лютував голод навесні 1933 року, коли вже і сонце звало до життя, та несила людям було: вони вмирали, старі й малі, по хатах і на вулицях. Довго, моторошно вмирали молоді дівчата, бувало виючи нелюдським голосом, порушуючи тишу занімілого, заціпенілого від голоду села. Мабуть, природа їх, майбутніх матерів, не хотіла так легко відпускати… Про одну дівчину мій батько розповідав: три дні вила під стіжком, поки не забрали трупарі й ще живу відвезли до ями.
У Мироненковій хаті, по сусідству від мого батька, двоє білявеньких дітей притулились до свого тата на печі, так у тій позі і залишилися навіки втрьох.
На вулиці Більська Холодівка жінка на прізвисько Бабичка мала п’ятьох синів (чоловік помер раніше від побоїв активіста Третяка, побив за те, що ненароком колесом підводи наїхав на посів), чотири сини померли від голоду, а один, що залишився живим, бігав зимою босим на роботу в колгоспну кузню – застудився і теж незабаром помер. Доживала бабця віку сама, вже не сповна розуму.
У Котельві (з боку Більська) був такий випадок. Жінка, забачивши ватагу активістів, що підходили до хати, кинулась у колодязь (зимою). Ватага повернула назад (не стала рятувати жінку). Двоє дітей прилипли до вікна й не угледіли, де поділась мати. У холодній і голодній хаті вони були приречені…
Чи краща доля була в тих дітей, яких, щоб врятувати, батьки відвозили на станцію, в місто, і з тугою і розпачем залишали?! Адже і місто жило впроголодь, а на владу надія була одна – вмерти.
Донбас прийняв немало втікачів із села, тікали від розкуркулення, від голоду. Тепер їхні діти й онуки геть чисто все забули, набрались чужої юшки…
Рятувались від голоду хто як міг. Міняли пожитки на їстівне. Хто мав коштовності, віддавали за безцінок у «Торгсін» (російська назва магазинів торгівлі з іноземцями. – Ред.), аби хоч щось виміняти з продуктів. Орудували на селах банди голодних, виводили вночі худобу, в кого вона ще була. У мого батька розібрали стінку хліва й вивели корову – сім’я з шести осіб залишилась без корови-годувальниці. Врятувало те, що батько працював біля коней, коням же давали потроху кукурудзяного помелу (люди не удостоїлись навіть стану робочої худоби), ухитрявся якусь жменю принести додому на оладки, ще й сусіду допоміг вижити.
Весною потрібні були робочі руки. Хто ще міг працювати, брели в колгосп за пайку, адже при умові виконання норми давали 300 грамів хліба з відходів або шмат макухи, та ще й на обід варили баланду. Хто не міг виконати норми, залишався без пайки…
Марія Олексіївна Панченко працювала в той час розсильною в сільраді. «Серце ледве витримувало дивитись на горе і страждання односельців. Пам’ятаю, дзвонять з Опішного, району, голові сільради Олександрі Руденко, трубка аж розривається від крику: «Мало щось у тебе померлих за останній час у селі, значить, є у людей хліб, погано шукаєте!» – розповідала вона. Такі методи «хлібозаготівлі», безсумнівно, були по всій Україні.
Добре шукали, кляті. У батька Миколи Орленка було семеро дітей, вже пухлі були. Заходять активісти, обнишпорили в який раз господарство – нема ніде нічого. І все ж знайшли в соняшничинній стінці нужника вузлик захованої квасолі. А як винюхали на горищі купку перегаженої мишами полови, то вже задовольнились. Не полінились перевіяти.
Івану Хомичу Орленку у час голодомору було лише п’ять років, та добре запам’ятав те лихоліття. Жила сім’я біля кладовища, й видно було, як возили до ями повні вози мерців. Пам’ятає, як спочатку забрали овець, з яких доїли молоко. Малий Ванько вчепився в шерсть любимої овечки, не давав, та полетів від хромового чобота активіста аж під стіну. Потім забрали надбане прядиво, припаси з погреба. Зерна не було, хоч сім’я заробила багато трудоднів у колгоспі. Не залишила нічого «червона мітла», навіть квасолини. Вже як нічого було брати, позривали із сплячих на долівці дітей ряднини, а один з активістів кинув недопалок у солом’яну підстилку. Отаке було «конання» планів заготівлі хліба, отак були нацьковані борці за «соціалістичні перетворення» на селі. Випливає висновок: не заготівля хліба було основним завданням творців соціально-етнічного геноциду.
З одинадцяти дітей Орленків пережили лихоліття лише двоє – Ванько та сестра-підліток, якій вдалось навесні добратись до радгоспу. Витримала якось і мати. Старший брат, вже призовного віку, просвердлив із товаришем у конюшні стелю, де зберігалось насіння вико-вівса, набрали й зварили кулішу. Доніс один комсомолець, забрали брата – більше про нього й чутки не було.
Найтяжче було напровесні. Ванько таки на насінні бур’янів дотяг до зелені.
Іван Хомич розповідав, як бригадир Федір Гнида (прізвище незугарне, та чоловік мав розум і серце) на зборах сказав, що треба дати людям кілограмів по три зерна, вони оклигають і вийдуть на роботу. За таку «зухвалість» не стало бригадира, говорили, що його розстріляли в Полтаві.
Розповідали, як весною бурхлива вода повимивала, повиносила людські кістки, дорослих, а більше дітей – зрозуміло, звідки вони. Не жахались люди, бо самі були напівтрупи, бродячі тіні.

Не так тії вороги, як добрії люди

Віриться й не віриться, що таке в нас коїлось. Тирани душили, нищили свого годувальника. Чужинці у війну не додумались до такого, адже знали, що комусь треба працювати. Рабовласники розуміли: щоб раб працював, його треба нагодувати. Важко вірити – історію нам видавали зовсім іншу. «Нашу історію нам творили вороги. Горе тому народові, який власну історію бере з чужих рук. Вороги добирали цю історію так, щоб навіки лишався рабом», – писав у своєму «Щоденнику» Олександр Довженко.
Далеко не кожну собаку так можна нацькувати, як були нацьковані сталінські активісти. Мій дядько Федір розповідав, як ради дітей ставав на коліна перед своїм товаришем дитинства Назаром Лущенком, просив не забирати останньої, прикопаної від «нюхачів» картоплі. Той і слухати не хотів. Такий був відданий владі, що з хрещеної матері зняв кожух серед дороги, за невиконання податку. У рідного брата, Федота, знайшов невеликий вузлик квасолі – не залишив, не впросили. «Краще, як квасоля буде на підводі, там її ніхто не вкраде», – ще й насміявся.
Для прикладу, щоб показати, хто є хто, розповім про Назара Лущенка, оскільки я його знав, жив він не так далеко від мого батька. Виходець з бідної сім’ї, наймитував. Йому було б властиво, за класовим принципом, сприймати страждання таких, як сам. Здоровому, як віл (розказували, що брав попід руки два лантухи збіжжя і преспокійно ніс до млина), зовсім не гоже було ходити по дворах пухлих односельців з штричкою. Він ще і таке проробляв: знайде в людини квасолю десь там у глечику, а потім розкидає по долівці, тішачись, як голодні діти накидались збирати її…
Михайло Нечипоренко розповідав мені, як приходив Назар Лущенко до Давиденків, жили такі на Семівці-вулиці, нишпорив по господарству і таки знайшов трішки буряків під соломою прихованих. Став їх вкидати в лантух. Хлопчик із сім’ї, який дивився на це, раптом підбіг, схопив буряк – і навтікача. Догнав бусурман знесиленого хлопчика, відняв буряк, звалив малого і з люттю затоптав його. І Бога не було на таких.
У війну Лущенко вшивав дахи поліцаям, добре, казали, вшивав, щоб було не згадали дещо. Самому ж йому хтось пустив червоного півня. На старість поборник «соціалістичних перетворень» на селі обкопав свою садибу ровом, обсадив колючим терном, щоб ніхто не проник на город, не зірвав грушу чи яблуко. Якось одного разу ми, метикуваті хлопчаки, пробрались в садок, та не вдалось нам поживитись, вгледів нас Лущенко (своє пильнував добре), біг за зляканими дітьми старий з кілком, аж земля двигтіла.
Не залишилось уже майже нікого з «мітли». Переважна більшість активістів вмерли наглою смертю. Окремим же з вовчою натурою довгий вік виділився, хоч прожили вони в презирстві й неславі. Захотілось мені заглянути в нутро сталінського активіста. Набрався мужності, зайшов до Федора Івахна. Старий пам’ять ще добру мав. На мої запитання очей не піднімав.
– Ви під примусом пішли в актив чи добровільно?
– Загітували – і я пішов, як передовик, та й сім’ю треба було годувати, рятувати.
Рятувати сім’ю треба було, та чи смертями інших.
– А не жаль було людей, відбирати в них останні крихти?
– Та жаль…
Старий трохи помовчав, а потім видавив:
– Безграмотний я був.
Глибокий висновок зробив неграмотний дід, на таких більшовицька система трималася.
А жіноче, материнське серце, невже й воно може бути покрите льодом? Хотів повести розмову з однією з колишніх активісток Уляною Литвиненко. Вона своє перебування в активі всіляко заперечувала, ухилялась від конкретних запитань, старалась все зіпхнути на інших. Люди ж не забули її діяння. Згадала б хоча, комсомолка, як «допитувала» в сільраді старого Хилька. «Бог є?» – напосідала на нього. Тільки дід відкривав рота, щоб щось відповісти, як туди летів палаючий сірник. Таке витворяла кілька разів.
Дехто з активістів навіть хизувався своєю чорною діяльністю. Один з них, Степан Цуприк, розповідав, як вони вдень вимітали, а вночі, подалі від людей, організовували гулянки (були і випивка, і закуска), веселились, інколи до ранку…

«Серп і молот – смерть і голод»

Голодомор косив людей і тоді, коли появився хліб нового врожаю. Скільки їх всього по селу Більськ. Ось деякі архівні дані. За переписом населення 1926 року на території Більської сільської ради (сюди входили декілька невеликих хуторів, мало хто й назви їх пам’ятає) проживало 3994 людей, за переписом 1939 року – 2979. Зважмо, що народжуваність до війни, як і після війни, загалом була високою, троє-четверо дітей у сім’ї – це вважалось небагато. Загинуло від лютої смерті щонайменше тисяча людей (хоч село й не було на «чорній дошці»). Для порівняння, у війну 1941–1945 рр. загинуло 394 односельці.
Так, голод 1932–1933 років був наслідком добре продуманого і спланованого тодішньою кремлівською верхівкою соціального і національного геноциду. Хоча геноциду Україна піддавалась не лише в ці роки, не забуваймо. Підтвердженням спланованого геноциду служать відмова від іноземної допомоги, блокування кордонів республіки, ті ж «Торгсіни». А скільки було випадків, коли збіжжя, продукція пропадала, гнила, та не дісталось людям. У Котельві на той час було сім церков, які використовувались як склади. Усі сім були набиті збіжжям, харчовими припасами. Що не вивезли – весною почало псуватись, тож висипали заскладоване в річку, проте голодним (а був пік голоду) не дали. Підтвердженням геноциду служать і ешелони переселенців з-за меж України, яких поселяли в спустошених українських селах. Підтвердженням служать і братські могили померлих з голоду, які зрівняли із землею. Сліди злочинів ховались.
Голод був і наслідком ленінського плану індустріалізації країни через пріоритетний розвиток важкої індустрії. Це було потрібно мракобісам для мілітаризації держави, адже послідовники «безсмертного Ілліча», вірні його заповітам, не відкинули думки про світову пролетарську революцію, тобто світове панування. Вони готувались до війни з «міжнародним імперіалізмом».
Більшовицькі самозванці боялись свого народу. Особливо боялись, ненавиділи українського селянина, хазяїна. Селяни становили тоді більше трьох четвертей населення України. Мільйони українців проживали, господарювали в інших регіонах «Союзу нерушимого». В українському селянинові дрімав козацький дух, який просинався в часи визвольних змагань.
Український селянин ніяк не вкладався в «прокрустове ложе» людини «нової ери». Кровожерливі більшовицькі лідери пішли на все, щоб знищити, упокорити його волю. Один з найбільших організаторів голодомору Павло Постишев на XII з’їзді ВКП(б)У хвалькувато виголосив: «1933-й був роком розгрому української націоналістичної контрреволюції». Вибірковість територій, де відбувся «розгром», точніше голодомор, – ще одне важливе підтвердження цілеспрямованого геноциду.
Недаремно їли хліб надіслані в Україну виконавці волі партії – постишеви, хатаєвичі, балицькі, молотови, подібні до них розенфельди, апфельбаші, які в більшості заправляли в ОГПУ.
«Свої» нові брюховецькі, галагани з шкури лізли, аби догодити центру, звітувати про виконання і перевиконання планів і зобов’язань. Однак були й винятки. У сусідньому селі Куземин голод був менший. Там, розповідали, секретар сільради, йдучи на смертельний ризик, видавав людям папірці про виконання «планів» до двору. Справжній подвиг у час голодомору звершили в Більську подружжя Солов’їв, Андрій і Василина. Вони врятували від голоду одинадцять чужих дітей. Серед них підібрані на вулиці, в бур’янах, в земляному курнику, в сушні, деякі з уже помутнілими, згасаючими очима. Декого довелось лікувати всіма можливими народними засобами. Неймовірно важко було подружжю (хазяїн був ще й безрукий), та знаходили сили, розуміючи, що життя дітей залежить лише від них. Виручало, звичайно, те, що господар двору працював завгоспом (другорядна посада у колгоспі), міг дещо роздобути в «созі»: чи зерновідходів, чи макухи. Корова, яку берегли як зіницю ока, виручала. Та й «мітла» не потикалася в двір інваліда, завгоспа.
І все ж чому ж сталінські активісти втрачали людське єство, що коїлось з людьми, якщо їх так можна назвати, звідки така хижацька жорстокість до своїх односельців, сусідів, родичів?
Згубним наслідком стало поставлене Леніним завдання «поднять наинизшие низы к историческому творчеству», що втілилось в життя: темну масу швидше одурити, купити на порожні обіцянки; та й самі більшовицькі лідери не відзначались грамотністю. Бідність ідеалізувалась, вкорінився схематизм – чим бідніший, тим вища класова свідомість. Не так воно в житті виходить. А історією підтверджене, й нічого нового тут немає: забита, принижена людина при владі набагато гірша за експлуататорів. Не дай Бог з Івана пана! Посіяна ненависть до класових ворогів, а більшовики уміли сіяти зуби дракона, і зовсім деформувала мізки, зомбувала людей; до того ж моральні принципи повністю було знято безбожництвом, войовничим атеїзмом.
У нас у Більську після війни завідував млином енкаведист у відставці Пилип Сорокотяга. Так він вихвалявся: мені жалкіше вбить собаку, ніж людину…
Сатанинська ідеологія! Однак, безумовно, кожен відповідає за свої вчинки.
В геноциді українського народу є значна вина і західних політиків, які справді ніби оглухли й осліпли. Чи не показово, що США встановили дипломатичні відносини з кривавою імперією якраз у 1933 році. Дорого й Заходу обійшлась політика подвійних стандартів. Прозріння прийшло через світову війну, розв’язану коричневими і червоними імперіалістами.

«Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні…»

З дитинства я, наслухавшись розповідей про жахи 33-го, шукав відповіді: чому так сталося, хто винен. Люди говорили, що в усьому винна була «мєсна власть», що Сталін не знав, що коїлося в Україні (напрошувалась думка – якщо і не знав, то повинен був знати). Від партійців чув, що були посуха, неврожай, а що вродило – і те погнило через негоду, також, що було викривлення лінії партії на місцях. Чув ще від людей, що голод створили вовки в овечій шкурі, яких «всеосяжний геній і світоч людства» жорстоко покарав у 1937 році. Не сходилося ніяк, відповіді не було. Й звідки її можна було знайти. Пам’ятаю, в армії товаришеві по службі трохи розповів про голод, так він мені ніскільки не повірив, говорив, що це я взяв з блокадного Ленінграда.
У 1983-му мене агітували в партію. То я парторгу зразу питання руба: хто зробив голод у 33-му, комуністи? Оскільки ми були вдвох, він таки згодився, що вони.
Тема лютого мору – незагойна рана на тілі українського народу, вона вічна.
Читаючи аналітичні дослідження про геноцид 1932–1933 рр., натрапляєш інколи на поверховість суджень, тверджень, на їх спрощеність, на відхід від історичної достовірності (стараюсь цим не погрішити).
Однозначно, головним винуватцем небаченого масштабу голоду в Україні і за її межами був «батько всіх народів», «удивительный грузин» за оцінкою Леніна.
Справді, суб’єктивний фактор тут великий; зрозуміло, був і парадоїдальний страх вождя втратити Україну з її економічним потенціалом і великими людськими ресурсами, перед українізацією. Виходить, за законом самозбереження є деяке виправдання інквізиторам. Якраз немає і бути не може. Відповідь дає нам великий дослідник нашої історії Михайло Грушевський: «Український сепаратизм – це породження нечистого сумління російської бюрократії, яка протягом століть придушувала всі політичні, культурні й національні прагнення українців»… Тож українізація – це відновний процес (тут дійсно діяв закон самозбереження), як і неп, це тимчасові відступи більшовицької влади для того, щоб укріпитися і насаджувати свою диктатуру. Український селянин, сумирний хазяїн, з притлумленою національною свідомістю, якби йому привільно жилось, не становив би загрози владі. Проте тоталітарній більшовицькій системі не потрібен був хазяїн, їй потрібен був раб. Вільний український селянин з його потенціалом прихованого козацького вільнолюбивого духу був небезпечним для будівничих «нової ери». Їм треба було упокорити українське село – колиску національного духу.
Існує твердження, що голодомором загонили селян у колгосп, таким способом долався спротив колективізації. Спротив був, та більше пасивним. Ні, село вже було майже колективізоване. Зразу, кажуть, порівняно непогано було в колгоспі, коли на кожного їдока в сім’ї хліба давали вдосталь. Це теж був тимчасовий відступ, приманка. Бо потім оплата на трудодень пішла на грами, на копійки…
***
Чи діждемось коли Нюрнбернга-2 над комунофашистами? Якщо й ні, то шану до вбивць, як сказав Бертольд Брехт, треба зруйнувати.
Справді, «треба мати відвагу знати правду…» історії, щоб донести світові правду – в ім’я справедливості та гуманізму, в ім’я пам’яті мільйонів невинно убієнних. Треба підсилити правдиві дослідження геноциду Роберта Конквеста, Джеймса Мейса, інших дослідників, затаврувати брехливі похвали «епохи будівництва соціалізму» в Радянському Союзі, творчість незаслуженого лауреата Пулітцерівської премії Дюранті.
А як же основна маса ставиться до трагедії свого ж народу? На жаль, інертно. Тому і приходить на мітинги пам’яті жменя людей, тому й горить мало свічок скорботи в останню суботу листопада у вікнах осель співвітчизників, тому й так легко ведуться вони на обіцянки-цяцянки відвертих популістів.
Кілька років тому газета «Сільські вісті» у матеріалі про вшанування пам’яті жертв голодоморів в Україні писала: «Тоді нас міг врятувати хліб. Тепер нас врятує пам’ять». Справді, пам’ять – наша високоточна зброя, якою можемо захиститися від російського агресора та його посіпак в Україні. Перед нами нові цивілізаційні виклики, і ми просто зобов’язані гідно, твердо, рішуче відповісти на них.

Село Більськ
Котелевської громади.

Павло ПОХОДУН
Член “Просвіти”

Поділися:

Добавить комментарий