“Серед ясного неба”

Перша книжка нашого земляка-полтавця засвідчила його неординарне образне світосприйняття, що ґрунтується на основі християнської духовності. У 1984 році Руслан Новакович закінчив середню школу № 6 міста Полтави, а потім здобув фах психотерапевта в Національному медичному університеті імені Богомольця. 2005 – 2009 роки – навчання у Київській духовній семінарії. Нині служить дияконом у київському православному храмі святого Агапіта Печерського.
Вперше з художніми творами Руслана Новаковича я ознайомився у полтавському часописі «Рідний край», що знаний високою естетикою опублікованих літературних творів. Його оповідання привабило насамперед справді органічним поєднанням художньої та життєвої правди, коли по-справжньому віриш і довіряєш автору. Тепер з’являється друком чимало творів, де з більшою чи меншою художньою силою відтворено трагізм геноциду українців у Голодомор 1933 року, що не тільки знищив мільйони життів, але й на багато років притлумив нашу генетичну пам`ять, сплюндрував генетичний світогляд. В оповіданні Руслана Новаковича «Серед ясного неба» найбільш трагічні події в історії українського народу художньо посилюються через призму найдорожчих морально-етичних цінностей нації, що органічно поєдналися із загальнолюдськими, тобто християнськими.
У Верхоглядах жили особливі люди. «Мабуть, з тих пір, як Христос вознісся, вони і досі вгору дивляться, виглядаючи Його другого пришестя. Тому й село Верхоглядами назвали, а храм Вознесенським… Добрі, роботящі, вірні Богові селяни й спасли храм від закриття. Влада хотіла там комору зробити. То люди зібралися і за день толокою поставили нову комору. Отакі вони, що без Бога – не до порога!»
Однак голодовка не обминула й це село, а розпочалася тоді, коли із церкви вкрали образ Спасителя. Тільки віра у Всевишнього й природній талант допомагають сільському іконописцеві, або богомазові, Григору Титаренку не тільки вижити фізично, але й зберегти найдорожче – духовне багатство й навіть наділити ним хлопця-сироту Ванька. Саме віра в Бога рятує ці знівечені голодом тіла, а душі їхні не тільки живуть, але й здатні посіяти зерна добра й надії серед людей, виконати останній заповіт отця Сампсонія: «Села вже немає, ви ж самі бачите… Церкви вони теж не залишать… А ікона… Ти ось дивишся на неї, а з неї на тебе дивиться Бог, розумієш, синку?
Образ Божий торкається серця. Навіть безбожного серця! Тому не бійся і бережи нашу… нашу ікону! Нехай поможе тобі в цьому Господь!».
У своєрідну дилогію «Два оповідання з давноминулих літ» художньо поєднані твори «Край дороги», «Іменем революції». Споріднює їх також хронотоп: дія відбувається в 1918 році, коли більшовики загарбали Україну, а також в одному місці: в селі на Лубенщині неподалік Мгарського монастиря.
Трагедія загарбницької війни з боку Росії аж ніяк не захмарює прагнення українців до найріднішого, найдорожчого, а особливо християнських духовних цінностей, що переплелися із національним світоглядом українців.
Тому й головний персонаж твору баба Ониська любила сонечко, бо змалечку воно завжди її тішило, зазираючи у шибку батькової хати. «А більш за все любила схопитися ще удосвіта і чекати сходу. Вона спостерігала, як зірочки зникають в заграві нового дня, як перші промені осяють хрест на монастирській дзвіниці і як Божий світ ожива, зустрічаючи світило перлами росяних крапель. Вони вигравали в ранковому сяйві, перемигувалися між собою і від легесенького вітерцю, який хвилями гойдав левади, скочувалися зеленими стеблинами до спраглої землі».
По-різному склалися життєві долі в односельців, однак віра допомогла врятуватися від більшовицьких катів монахові Модестові, навіть його колишня дружина Килина, яка під впливом антилюдської пропаганди чужинців навіть ім’я своє змінює на товариш Акуліна Ігнатьєвна, бо працює в комісаріаті по боротьбі з релігією й іншими пережитками історії, все ж повертається до рідної оселі, бо для неї теж «серед ясного неба на сході ще довго палала, сперечаючись із велетенським світилом, маленька, але така нездоланна зірочка – небесна світилка».
Одне з оповідань збірки «Божа воля» присвячене видатному письменникові Анатолію Дімарову, який був першим літературним учителем Руслана Новаковича. Його назва «Панагія», що визначає і художнє спрямування, й водночас є образом-домінантою, коли деталь літературного твору визначає його сутність.
Отож саме духовність, що виражається християнськими цінностями, визначає художні особливості, морально-етичну проблематику, історіософію першої книжки талановитого письменника Руслана Новаковича.
Від редакції. Наші постійні читачі напевне ж пам’ятають, що свої перші оповідання Руслана Новаковича вони мали змогу прочитати саме в «Зорі Полтавщини». Вітаємо нашого земляка з виходом у світ його книги і сподіваємося на нові зустрічі з героями його творів в «Івановій горі».

Олексій НЕЖИВИЙ
Доктор філологічних наук, професор

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий