Сергій БУЛЬБАХА: “Ми, демобілізовані військовики, й у мирному житті залишаємося у бойовій готовності”

Сергій БУЛЬБАХА: “Ми, демобілізовані військовики, й у мирному житті залишаємося у бойовій готовності”

Коли запалав схід України, він був серед тих, хто першим став на захист нашої незалежності. Близько року командир зенітного взводу ПЗРК старший лейтенант Сергій БУЛЬБАХА у складі підрозділів 93-ї окремої механізованої бригади боронив Україну від російських окупантів.
Нині Сергій Бульбаха очолює Новосанжарську районну державну адміністрацію.
– Сергію Володимировичу, з чого розпочалася ваша бойова біографія?
– Думаю, що для кожного з нас початок воєнних дій на Донбасі розділив життя на “до” і “після”. 6 квітня 2014 року я отримав повістку з військкомату і вже наступного дня прибув на збірний пункт. Рішення стати до армійських лав першої хвилі мобілізації прийняв свідомо та без сумнівів, тим більше, що за плечима, окрім вищої освіти, мав і курс підготовки на військовій кафедрі Харківського державного університету, який закінчив 1997 року.
Перші тижні військової служби у навчальному центрі минули наче уві сні: зовсім нова обстановка, нові люди, нові вимоги. Та справжню різницю між мирним життям і жахіттями війни я відчув і побачив у Пісках, де наш підрозділ зайняв позиції у серпні 2014-го.
– Що передусім спадає на думку, коли згадуєте про передову?
– Ворожі обстріли та ближні бої, надійне плече товаришів та втрати бойових побратимів, неймовірна спека та сильні морози – у пам’яті все це ніби у міцному вузлі. Звичайно, щось згадується більше, щось – менше. Але не забувається нічого.
З особливим теплом згадую свій підрозділ, де за віком я був найстарший – у травні 2014-го мені виповнився 41 рік. Там служили хлопці з Кіровоградщини, Дніпропетровщини, Черкащини. Кожен – патріот своєї країни, професіонал, надійний товариш, і всі були немов єдина сім’я.
Як не дивно, та найбільше згадуються не воєнні випробування, а звичайні мирні речі, які не давали нам зачерствіти. Пригадую, як у перервах між боями ходили купатися на ставки, як облаштовували побут в умовах перебоїв з харчуванням та питною водою. Пам’ятаю волонтерські десанти, які для нас були справжніми святами. І не тільки через ту допомогу, яку вони доправляли: ми відчували себе потрібними країні, народу. До речі, саме там, серед воєнного пекла, до мене прийшло розуміння того, що виграє війну не той, хто більше ненавидить, а той, хто знає, кого і що захищає…
– У тих, хто воював, часто запитують про страх у бою…
– Не відчути страху на війні неможливо. Не вірю браваді тих, хто цього не визнає. Вмирати страшно. Втрачати бойових друзів страшно. Піддатись паніці теж страшно. Але страшніше за все – втратити віру в те, заради чого боєць ризикує життям.
Загалом треба сказати, що страх на війні був і для мене, і для моїх підлеглих тією часткою внутрішніх рефлексів, які примушували ставати більш обачними в бою, під час ворожих обстрілів та бойових рейдів. Головною установкою було “виконати завдання і залишитися живими”, а не “виконати завдання за будь-яку ціну”.
Думаю, що більший страх мають відчувати наші вороги, бо ж рано чи пізно за свої злодіяння їм доведеться відповісти перед судом історії.
– Як родина сприйняла ваше рішення стати до лав захисників України?
– Жодних умовлянь, сліз чи паніки не було. Моя дружина належить до тих, хто приймає рішення чоловіка як аксіому. Вона для мене – і берегиня сімейного вогнища, і найніжніша жінка, і друг. Вдячний їй за підтримку. Пригадую, як сім’я приїхала вітати мене з днем народження до навчального центру, де я перед направленням на передову проходив підготовку. Це було усвідомлення того, як швидко подорослішали мої діти – син Сашко і донечка Тетянка. Подорослішали їхні очі, поведінка, судження. Це значною мірою додало мені сил та впевненості…
Повертаючись до попереднього запитання, скажу щиро: найбільше на війні я боявся хоча б на мить дати привід своїм рідним та близьким подумати, що зі мною щось трапилося. Тому намагався хоча б раз на добу давати про себе звістку.
– Після демобілізації вас було призначено головою районної державної адміністрації. Чи став у пригоді досвід, набутий під час армійської служби?
– Безперечно. Головне, чого мене навчила війна, – не боятися приймати рішення і відповідати за їх реалізацію. На передньому краї помилка може коштувати дуже дорого і вимірюватись людськими життями. Тож якщо ти у бойовій обстановці навчився знаходити правильне рішення, то у цивільному житті ти просто не маєш права зволікати чи чекати підказки зверху. Тим більше, коли відповідаєш за долю тисяч людей.
Друге, що я усвідомив в АТО: у військовому колективі якість командира визначає не тільки його особиста обізнаність у визначеній сфері, а й уміння чітко налагодити вертикаль керівництва. Тоді й віддача збільшується у рази.
А найголовнішим досвідом стало розуміння того, що захист держави повинен бути справою кожного громадянина. Це позначилося на формуванні та підготовці районного підрозділу територіальної оборони, до якого входять як учасники бойових дій, так і найкращі представники Новосанжарщини. Такі підрозділи є суттєвим елементом забезпечення обороноздатності держави. Ми, демобілізовані військовики, й у мирному житті залишаємось у постійній бойовій готовності.

Володимир ЛАЗАРЄВ
Журналіст

Поділися:
  • 6
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    6
    Shares

Добавить комментарий