Сергій ГОРДІЄНКО: «Навчаючись у першому класі, втік з дому, щоб побачити індіанців…» Всесвітньо відомий  мандрівник побував у Кобеляцькому краї

Сергій ГОРДІЄНКО: «Навчаючись у першому класі, втік з дому, щоб побачити індіанців…» Всесвітньо відомий мандрівник побував у Кобеляцькому краї

Нещодавно, переглядаючи сторінки інтернет-мережі, натрапила на інформацію, яку не могла залишити без уваги: «Зараз подорожує цікавий чоловік – Сергій Іванович Гордієнко. Саме він підняв Український прапор на Північному полюсі, пройшов десятки тисяч кілометрів по земній кулі, вижив у досить складних умовах. Сергій Іванович іде маршрутом Світлогірське – Озера – Салівка – Горішні Плавні – Кременчук… Не будьте байдужими. Якщо в когось є бажання познайомитись і є можливість допомогти з ночівлею, телефонуйте».

Світ справді тісний

ХТО ж такий Сергій Гордієнко? Це перше, що хотілось дізнатись. Відповідь знову ж таки знайшла в Інтернеті. Він – професійний мандрівник, фахівець з екстремального одиночного виживання, історик-дослідник, етнограф, мандрівний філософ, письменник, дійсний член Українського географічного товариства, почесний член Національного географічного товариства США, академік Міжнародної академії дитячо-юнацького туризму і краєзнавства, доцент Київського університету туризму, економіки й права.
Отримавши таку інформацію, в свою чергу відправила повідомлення родині іншого мандрівника – Олександру й Світлані Кришням. Хто-хто, а вони мають величезний досвід, неодноразово приймали синових друзів, які подорожували мотоциклами, із близьких і далеких країн. У їхній затишній оселі завжди знайдеться місце подорожуючим: обігріють, пригостять, поспілкуються. А найголовніше – мають добрі серця, непокояться за тих, хто, як і їхній син Валерій, мають бажання пізнати світ і ради цього вирушають у невідому дорогу.
Минуло кілька годин, і мені надійшов телефонний дзвінок від Світлани Кришень: «А в нас гість!» Звісно, почуте не здивувало: я була впевнена, що мандрівник зацікавить цю славну родину і його запросять на ночівлю. А за хвилину відбулись знайомство й розмова із Сергієм Гордієнком.
Ще раз пересвідчилася, що нічого випадкового в житті немає. Валерій Кришень здійснив навколосвітню подорож на власному мотоциклі – став першим українцем, який за 10 місяців проїхав 63 тисячі кілометрів територією 28 країн на трьох континентах. Сергій Гордієнко теж здійснив навколосвітню подорож. У цю мандрівку він вирушив у грудні 2003 року: пішки, на каяці (спеціальний човен), знову пішки… Побував на Північному полюсі, пройшов Північну Африку, Південну Америку. Це був перший етап його навколосвітньої подорожі.
Після перерви вийшов із Севастополя, узяв курс на Москву, дійшов до Владивостока (Валерій там був у 2009 році). Зробив паузу. Потім каяком плив уздовж берегів Японського та Охотського морів аж до Магадана. Далі знову пішки – до Петропавловська-Камчатського. Ішов горами, пройшов Байкало-Амурську магістраль, на каяці досяг Полярного кола, а потім через Санкт-Петербург повернувся до Севастополя. У цій подорожі Сергій Іванович потрапив у шестибальний шторм, коли йому довелося чотири доби бути в маленькому човнику, долаючи страх, холод, біль…

Сергій ГОРДІЄНКО: «Навчаючись у першому класі, втік з дому, щоб побачити індіанців…» Всесвітньо відомий  мандрівник побував у Кобеляцькому краї
Олександр Кришень, Сергій Гордієнко.

У Білорусі потрапляв у зону сильних лісових пожеж, коли горіли торфовища. Про Валерія Кришня Сергій Гордієнко знав, адже обоє серед «Видатних мандрівників України». Про це гість згадав у батьківській оселі Валерія в Світлогірському. Що б не казали, а світ тісний!

Країнами і континентами

Через кілька днів по тому наші земляки почали розповідати мені, писати повідомлення, що бачили в різних місцях району чоловіка з візком, присилали знімки, запитували: «А ви не цікавились, що то за подорожуючий?»
На той час я вже мала інформацію, так би мовити, з перших уст. Сергій Гордієнко про себе розповів мені таке:
– Народився в Дніпрі, закінчив місцевий університет, історичний факультет. Подорожую майже все своє життя. Спочатку це був спортивний туризм: водний, гірський, лижний, пішохідний. Став майстром спорту.
Кар’єру професійного мандрівника розпочав у 1995 році. Це була міжнародна експедиція, яка здійснила лижний перехід до Північного полюса. У складі експедиції я був єдиним українцем і вперше в історії встановив прапор України на Північному полюсі. Другий раз я це зробив через три роки – в 1998 році.
Розповів мандрівник і про те, що в 1996 році був учасником першої української антарктичної експедиції і близько року пробув в Антарктиді на станції «Академік Вернадський», де виконував функції польового метеоролога і фахівця з техніки виживання. Але і тут екстремал продовжував ходити. Англійці попросили зробити тривалий перехід, під час якого проводити виміри товщини льоду. Це було дуже небезпечно через складні погодні умови. Центр управління експедицій наказав відмовитися від переходу, але Сергій Гордієнко виконав це завдання на відмінно, бо знав, як це зробити. Він протягом 7 місяців ішов уздовж узбережжя Антарктиди. Потім була піврічна мандрівка Північною Африкою, перехід через Сахару з Марокко в Єгипет. У 1999 році подорожував Південною і Центральною Америкою. У 2002 році здійснив одиночний трансперехід від Північного Льодовитого океану до Чорного моря. Шлях довжиною 6000 кілометрів здолав пішки і на каяку, без використання автотранспорту. Мета мандрівки – збір матеріалів про психологію виживання в екстремальних умовах.
Поговорили й про візок, з яким бачили мандрівника.
– Це – травеліна, – розповів Сергій Іванович. – Спеціальний візок, який я спорядив сам. У ньому є речі першої необхідності: намет, одяг, взуття, вода, продукти (беру запас на 15 днів, а потім заходжу в магазин і роблю покупки). Цього разу брав зимовий і весняний одяг. Завжди в травеліні має бути мед. Для мене це не десерт, а ліки. Розводжу його теплою водою і прикладаю до ран чи опіків. Є в мене пічка, яку топлю сухим бадиллям, хмизом, іншими «підручними матеріалами». Я ніколи не розпалюю вогнища, не завдаю шкоди навколишньому середовищу.

«Моя найтриваліша експедиція – сім років»

– Чи були надзвичайні ситуації в мандрівках?
– А як без них? Усього й не згадаєш: провалювався в щілину між льодами в Антарктиді, рятувався від ведмедя у Сибіру, мав «приємну зустріч» із вовками… У Центральній Африці я втратив свого провідника: під час спеки крокодили почали вилазити на берег і один хижак загриз його. У Туркменистані вжалила гадюка – було дуже боляче. Зараз велика небезпека від здичавілих собак. Мабуть, через вибухи, стрілянину на Луганщині й Донеччині вони втекли на Дніпропетровщину. У лісосмугах живуть великі зграї здичавілих собак, і не дай Боже зустрітися з ними – це дуже й дуже небезпечно. І все ж найстрашніше не тоді, коли на тебе нападають звірі, а тоді, коли люди. До кожної тварини є підхід, можна зорієнтуватись, як вона поводитиметься в тій чи іншій ситуації, а зрозуміти людину – набагато важче. Неодноразово траплялося, коли я ледь живим залишався після «спілкування» з людьми.
– Який у Вас стаж мандрівника?
– Насамперед скажу, що мандрівники поділяються на три категорії. Перша – це туристи. Кожен з тих, хто на вихідні з рюкзаком за спиною йде в ліс, до річки, організовує відпочинок на природі. Друга – це екстремали. Ті, хто підкорює гірські висоти, пірнає з аквалангом, мандрує на лижах по тундрі. Треті – експедиціонери. Таких мандрівників небагато. Моя найтриваліша експедиція – сім років. Тож, якщо врахувати ці три категорії, мій «стаж» складає майже 50 років. Розпочинав, як і всі – з туристичних походів. Навчаючись у першому класі, втік з дому, щоб на власні очі побачити індіанців. Ради цього вирішив їхати з Дніпра до моря. Але не пощастило: мене висадили з потяга.
– Розкажіть про піший похід, який привів Вас у наш край.
– Я вирішив нагадати українцям про першу українську Антарктичну експедицію і 25-річчя станції «Академік Вернадський». 6 лютого 1996 року Велика Британія передала Україні свою антарктичну станцію «Фарадей», яку перейменували в «Академік Вернадський».
– Тепер зрозуміло, чому такої морозної погоди Ви розпочали цей похід.
– Морозної? У свій час я два тижні витримував 50-градусний мороз на Крайній Півночі, у Республіці Комі. Долав не більш ніж п’ять кілометрів на день, щоб не витрачати сил. Рятували також спеціальні намети для полярників. Переживав і екстремальну спеку – це було в пустелі Сахара. Було дуже важко, адже коли людина втрачає 35 відсотків вологи, вона помирає. Сахарою я мандрував лише вночі. У середньому проходив за добу 30–40 кілометрів.
– Розумію, що маєте великий досвід складання маршрутів. І все ж цікаво: як формували нинішній?
– По-перше, вибирав дороги, які віддалені від автомагістралей. Цього разу рухаюсь береговою зоною, уздовж Дніпра. Тут і спокійно, і красиво. По-друге: запланував відвідати більше населених пунктів, де, по можливості, зустрічаюсь з громадськістю, школярами, читаю лекції на тему фізичного виживання і моральної безпеки в екстремальних ситуаціях. Спеціального посібника мені не потрібно, всі поради й застереження – з власного досвіду. На території Кобеляцького району одну ніч провів у наметі біля села Шевченки.
– Та ніч (наша розмова відбулася 20 лютого. – Авт.) виявилася досить холодною. Місцями було мінус 20, інші говорили про 22 градуси морозу…
– Я був до цього готовий, адже постійно спілкуюсь зі спеціалістами метеостанції.
– Мабуть, неможливо перелічити, скільки людей Ви зустрічали на своєму шляху за час мандрівок. Звісно, зустрічі були різні. Цікаво, де найтепліше зустрічали?
– По-різному буває в дорозі. Одні вважають мене диваком, інші з цікавістю розглядають, треті – із захопленням спілкуються, чимало й таких, що щедро пригощають. Та найбільше радіє зустрічам українська діаспора в різних країнах світу. Для них ти ніби найближчий родич. Збираються, як на свято, пригощають, розпитують і обов’язково зателефонують іншій громаді, так би мовити, «передадуть» гостя. Приємно, що люди, які давно залишили Україну, в яких виросло не одне покоління на іншій землі, бережуть українські традиції, передають їх своїм дітям і внукам, знають мову, хвилюються за події, які відбуваються в нашій країні.

«У мене є клізма, наповнена червоним перцем…»

– Чи не було бажання взяти в мандри когось із попутників?
– Свого часу я брав в експедиції улюбленого пса. Але мені легше ходити самому. Що ж до собаки, то найкращий варіант – лабрадор. Із Пеленг-Румбом пройшов близько 16 тисяч кілометрів. Він не лише шукав мені їжу й ділився нею, а й оберігав від ведмедів. Хоча, мушу визнати, із псом ходити небезпечніше, бо він – потенційна їжа для багатьох хижих звірів. Вони відчувають, що десь поруч є пожива, відповідно, я теж потрапляю у зону ризику.
– Були історії, пов’язані з дикими звірами?
– Звісно, але я намагаюсь вивчати їхні звички, щоб знати, як діяти. Приміром, у мене завжди є клізма, наповнена червоним перцем. Ведмідь не терпить його запаху, тому відступає. А одного разу за мною вчепилося ведмежа. Певно, почуло запах їжі й пішло. Спочатку я насторожився, очікував появи ведмедиці. Але вона не з’явилась, я нагодував ведмежа тушонкою, після того воно не відходило від мене ні на крок. Коли на ніч заліг у намет, то воно так просилось, що не зміг відмовити. Наступного дня зателефонував дружині, розповів свою історію. Вона порадила дійти з ведмежам до Красноярського краю і там віддати, як то кажуть, у добрі руки.
– Ви згадали про дружину, розкажіть, будь ласка, про неї.
– З Наталею ми разом вже 35 років. Вона за освітою хімік-біолог. Виховали двох доньок. А взагалі родина Гордієнків дуже велика й відома. Петро Гордієнко – доктор географічних наук, керівник другої радянської експедиції в Антарктиді, дід Михайло Гордієнко – льотчик, у роки війни здійснив переліт через Північний полюс…
* * *
Спілкуватись із Сергієм Гордієнком дуже й дуже цікаво. Це можуть підтвердити й Олександр та Світлана Кришні.
– Таке враження, що дивилися програми найкращих світових телестудій. Сергій Іванович багато де побував, багато чого бачив. А ще він цікавий оповідач, дуже скромна людина. Дуже зацікавили його наші історичні місця, тому організували для гостя екскурсію. Прощались, як давні друзі…
Віриться, що в цієї історії буде продовження. Сергій Гордієнко має велике бажання зустрітись із Валерієм Кришнем (як виявилось, вони мають спільних знайомих мандрівників). І якщо не вийде побачитись у Києві (Валера планує відправитись у мотомандрівку), то дороги обох неодмінно приведуть у Світлогірське, в затишну домівку Кришнів-старших.

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий