Вірменин грузинського походження, творець візитної картки українського поетичного кіно, український і вірменський кінорежисер, народний артист УРСР (1990), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991, посмертно) Сергій Йосипович Параджанов народився дев’яносто п’ять років тому, 9 січня 1924-го, в Тбілісі у родині антиквара. Ця професія передавалася з покоління у покоління, і глава роду Йосип Параджанян сподівався, що й Сергій продовжить його справу. Син обрав інший шлях, і батько не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися Сергієві, і це потім неодноразово ставало у пригоді, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.
У 1942 році Параджанов закінчив середню школу і вступив до Інституту залізничного транспорту, який залишив уже за рік, щоб вивчати музику й хореографію на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Працював художником-технологом на тбіліській фабриці “Радянська іграшка”. У 1945-му перевівся до Московської консерваторії, а наступного року вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК). Навчався у класі Ігоря Савченка, був його асистентом у картині “Тарас Шевченко”. Працював помічником режисера Олексія Мишуріна у фільмі “Максимко”. 1951 року зняв дипломну роботу “Молдавська казка”, яка у 1954-му розширилася до повнометражного дебюту в співпраці з Яковом Базеляном за казкою Еміліана Букова “Андрієш”. Після закінчення інституту був направлений на Київську студію художніх фільмів імені Олександра Довженка як режисер-постановник.
Свої перші 5 фільмів Сергій Параджанов вважав невдалими, але такими, що допомогли йому знайти власний стиль. Серед них – низка документальних та науково-популярних картин “Наталія Ужвій”, “Думка”, “Золоті руки”, а також художні стрічки для масового радянського глядача – “Перший парубок”, “Українська рапсодія”, “Квітка на камені” у співавторстві з Анатолієм Слісаренком.
Кінокритик Леонід Череватенко писав, що Параджанов “довго вживався, придивлявся, пробував. Не виходило… Але вийшло з “Тінями забутих предків”. Через що? Не в останню чергу через те, що Сергій Параджанов знайшов спільний знаменник з українською (гуцульською) культурою, відшукав те, що ріднило, єднало його душу з душею героїв. Це – гори. Він збагнув несподівано для себе, що гуцули – такі самі горці, горяни, верховинці, як і він, за походженням кавказець. Усвідомлення цього факту перевтілило й пересотворило митця. Власне він так і знімав “Тіні забутих предків” – як фільм про споконвічних горян, запросивши в картину гуцула Івана Миколайчука, осетинку Тетяну Бестаєву, грузина Спартака Багашвілі, вірменина Леоніда Єнгібарова”.
Міжнародна слава прийшла до Сергія Параджанова у 1964 році після екранізації повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” – історії про гуцульських Ромео та Джульєтту. Робота над фільмом тривала від 30 травня 1963 року до 15 жовтня 1964-го. В той час радянський кінематограф вшановував класика української літератури Михайла Коцюбинського на честь сторіччя з дня його народження, тому було вирішено створити казку “про любов”, про важку долю української бідноти на тлі чудових карпатських краєвидів. Але створити ще одну прохідну картину “для галочки” Параджанов не збирався. Розповідав про зйомки картини: “Я ображав групу тим, що вивчав храми, ходив на хрестини, на похорони. Все, що бачите на екрані, було насправді. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення”.
“Тіні забутих предків” – чи не найвідоміший український фільм, який вирізняється поліфонічністю, символічно-ритуальним міфологізмом, детальним етнографізмом, експресивною поетикою та новаторськими внутрішньокадровими рухами камери. “Ми навмисне віддалися матеріалу, його ритму і стилю, щоб література, історія, етнографія, філософія з’єдналися у єдиний кінематографічний образ”, – скаже пізніше Параджанов. І справді, зближення різних форм мистецтва – образотворчого, поетичного, музичного, їх синкретизм – чи не основа стилістики Параджанова, його творчої майстерності. Йому пощастило зібрати навколо себе виключно талановитих творців: художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка, акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову і композитора Мирослава Скорика. “Тіні забутих предків” отримали безліч нагород, серед яких – спеціальна премія журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966). Але першими фільм відзначили за кордоном, де він демонструвався під назвою “Вогнені кола”: у 1965 році на фестивалі у Мар-дель-Платі (Аргентина), у Римі, в 1966-му – в Салоніках (Греція). Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр. Уже 2010 року сербський режисер Емір Кустуріца назвав “Тіні забутих предків” найкращою картиною у світі.
А тим часом слави фільм здобув ще у вересні 1965 року під час презентації у київському кінотеатрі “Україна”, де Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл виступили із критикою владного режиму щодо арештів інтелігенції влітку того року.
Окрім того, Сергій Параджанов зробив ще один, хоч і непомітний, але “страшний”, крок: відмовився дублювати фільм російською – на той час взагалі нонсенс.
У 1967 році Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він знімає фільм “Саят-Нова”, або “Колір граната” (1968) – картину про великого вірменського поета Саят-Нова. Стрічка складається з декількох мініатюр і відзначається декоративністю, символікою кольору, метафоричністю, вона є справжньою візуальною іконою.
“Гранат, що кровоточить на білій тканині, виражає як страждання цілого народу, так і палку душу митця, сповнену мрій і прагнень. “Колір граната” – це історія і вірменів, і українців, а життєвий шлях поета Саят-Нова – поетичне заглиблення в сутність творчості взагалі”, – вважає Михайло Іллєнко. Але “Колір граната” виявився неактуальним (тобто незрозумілим) для керівників Держкіно, тому майже чотири роки пролежав на полиці. Й лише в 1973-му його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився змонтовувати картину, і за нього це зробив Сергій Юткевич. Таким чином на сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках “Вірменфільму”, і фільм Юткевича, який протримався в прокаті лише кілька місяців, після чого був знятий. Причиною став арешт Сергія Параджанова 17 березня 1973 року, йому безпідставно інкримінували націоналізм, гомосексуалізм, незаконну торгівлю іконами і засудили до п’яти років суворого режиму. Сам про себе режисер казав, що він – “вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм”.
У тюрмі Сергій Параджанов був авторитетом, він відкрив школу живопису, отримував листи від численних друзів, приятелів і учнів. Так, наприклад, йому регулярно приходили міжнародні депеші від всесвітньо відомого італійського кінорежисера Федеріко Фелліні. “Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся”, – писав він колезі. Також у в’язниці Параджанов збирав кришечки із фольги, якими тоді закривали молочні пляшки. Він пресував їх у медальйон і гвіздком робив портрет Пушкіна. Один із таких медальйонів подарував Тоніно Гуеррі. Той відлив медальйон в сріблі й подарував своєму другу Федеріко Фелліні.
Тільки завдяки світовій кампанії протесту і проханню Луї Арагона (який заснував Міжнародний комітет із визволення Параджанова) про звільнення режисера до Л. І. Брежнєва, яке підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеладжело Антоніоні, Параджанов був звільнений з-під ув’язнення 30 грудня 1977 року.
Щодо звинувачення в українському націоналізмі Сергій Параджанов відповідав: “Я – не український націоналіст, я – геній”.
Через заборону жити в Україні він оселився у Тбілісі й працював на кіностудії “Грузія-фільм”, де спільно з Д. Абашидзе поставив “Легенду про Сурамську фортецю” (1984). Неповторними є його спроби відтворення живопису мовою кіно – короткометражні “Акоп Овнатанян” (1967) і “Арабески на тему Піросмані” (1985).
Стрічка 1988 року “Ашик-Керіб” була присвячена Андрію Тарковському і стала останньою завершеною картиною митця. Фільм знятий за мотивами казки Михайла Лермонтова про пригоди “мандруючого трубадура”, який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану. Офіційно Радянський Союз не дозволив фільму брати участь у міжнародних конкурсах, але на Мюнхенському кінофестивалі він був номінований на кращу режисуру й отримав приз за художнє оформлення. Стрічку показали на Венеціанському кінофестивалі, журі якого просило висунити Параджанова на “Оскар”.
З нагоди київської прем’єри фільму “Ашик-Керіб” Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю українською мовою. І на завершення бесіди вигукнув: “Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською, не буде пісні української, не буде сонця українського і не буде соняшника українського!”
У своєму незавершеному заключному автобіографічному проекті “Сповідь” (кадри з якого включено у документальну стрічку Михайла Вартанова “Параджанов. Остання весна” 1992 року) Параджанов прагнув підсумувати весь життєвий доробок і повернутися в дитинство.
Він мріяв зняти фільм “Марія” за твором Шевченка й “Intermezzo” за новелою Коцюбинського. Юрій Іллєнко зазначав: “Непоставлених фільмів у Параджанова більше, ніж у будь-якого іншого режисера. Лише під час арешту зникло сімнадцять сценаріїв, підготовлених до зйомок і відкинутих можновладцями. І ще близько сотні були винесені ним з ув’язнення, але вони існували лише… в його голові”.
Помер великий майстер 17 липня 1990 року в Єревані.
Підготувала Марія ВІТРИЧ.