Сергій СУШКО: “Поки  існують фермери, існує  село. Дайте їм працювати!”

Депутат обласної ради, керівник асоціації фермерів Козельщинського району Сергій Сушко.

Сергій СУШКО: “Поки існують фермери, існує село. Дайте їм працювати!”

Фермери є основою аграрного сектору чи не кожної розвиненої демократичної держави, країн, які позбавляються тоталітаризму. Вони як ніхто знають справжню вартість землі, щодня копіткою працею здобувають продовольчу безпеку співгромадян.
В Україні фермерський рух відроджується з відродженням державності. На жаль, нині фермери у нас працюють, досягаючи значних виробничих результатів не завдяки, а всупереч тим соціально-економічним процесам, які превалюють. І все ж міцне селянське коріння, знання, досвід, взаємопідтримка допомагають фермерам не лише врожаї вирощувати, а й піклуватися про сьогодення, майбутнє українського села. До когорти таких хліборобів належить Сергій СУШКО. Його мала батьківщина – село Сушки Козельщинського району. Тут він народився, тут жили його предки, які й дали назву поселенню…
Сергій Федорович відлучався з рідних Сушок на навчання до Полтавського сільськогосподарського інституту, на службу в армію та на комсомольську, адміністративну роботу в Козельщину. І щоразу повертався до батьківського дому і до роботи на землі.
Трудовий шлях розпочав у колгоспі ім.Куйбишева, який згодом перейменували в КСП «Сушківське». Потужне господарство, де лише у самому птахівничому комплексі утримувалося 40 тисяч курей-несучок, розпалося. Але життя тривало – треба хліб ростити, дітей виховувати… Тож Сергій Федорович вирішив стати фермером. Сформував потужну фермерську команду, згодом очолив асоціацію фермерів Козельщинського району, а нещодавно був обраний депутатом Полтавської обласної ради восьмого скликання від партії «Рідне місто». «Таким чином відбулася «змичка» міста й села», – жартує Сергій Сушко.
Нині він ділиться із читачами «Зорі Полтавщини» роздумами хлібороба, громадянина про реалії і перспективи буття регіону.

«Люблю, щоб «усе проізростало»

– Сергію Федоровичу, якими були перші кроки на фермерській ниві?
– Я за фахом – агроном. Люблю, як ото писав Олександр Довженко, щоб «усе проізростало». Все життя практично пройшло в селі. Хотілося й раніше себе спробувати в ролі фермера, але, крім бажання, потрібні можливості, той же стартовий капітал. А коли чотири роки не отримував у колгоспі зарплату, то про який капітал може йти мова? Техніка також необхідна: сівалка чи комбайн…
Свого часу долучився до процесу розпаювання господарства. Питання майнових сертифікатів і земельних паїв до 1998 року узгодили. Хочу зазначити, що ми чи не першими в області наділили земельні паї працівникам соціальної сфери. Нині це також намагаються робити інші, але спохватилися пізно. Коли вже землі немає. Доводиться обмежувати паї до гектара.
Свого часу я взяв в обробіток свій пай, батьків, дідуся з бабусею, дружини, загалом шість паїв. А це вже 20 гектарів. Тоді ж написав заяву на оренду 50 гектарів землі як фермер. І практично справа була вирішена. Стартував із сімдесятьма гектарами ріллі. Для початку – достатньо, а от чим обробляти? На той момент міцненько на ногах стояв кум, фермерував у Диканському районі. Допоміг із насінням, обробітком грунту. Так усе закрутилось, і з часом й у мене з’явилася «жива» копійка. Почав з пшениці, але так трапилося, що вийшов у поле весною, а те поле, яке було мені виділене, – засіяне багаторічною травою. Щоб не йти на конфлікт, дочекався осені й посіяв пшеницю. Наступного року посіяв соняшник, потім кукурудзу і так продовжив сівозміну. Щоб не порушувати агротехніки, сіяв практично всі культури. Згодом долучилися друзі – ми зробили своєрідний колгосп на чотири фермери, у «складщину» докупили техніку. Так працюємо й до сьогодні. Нині обробляємо 360 гектарів. Років п’ять-шість тому займалися й овочівництвом. Саджали до 5 гектарів картоплі, до 2 гектарів цибулі, помідори. З базару «не вилазили». Торгували і на початку 2000-х років, коли ніде було взяти копійку. Нас це неабияк виручало.
– Агрокліматичні умови Полтавщини не надто сприятливі для вирощування картоплі. Вас це у свій час не зупинило?
– Картопля в ті роки родила непогано. Тоді лише з трьох гектарів площі збирав до 100 тонн бульб. Лежала в кагатах на городі батьків. Згодом зрозумів, що можна займатися не лише товарною картоплею, а й насіннєвою. Площі трохи зменшилися, але почали закупляти елітну картоплю. Висаджував еліту і торгував першою репродукцією. Кошти з двох гектарів отримував практично ті ж самі, що й мав з п’яти. У той час з насіннєвою картоплею було непросто, лише згодом деякі господарства в Україні зрозуміли, що на цьому можна непогано «піднятися».
А тоді Донецька, Луганська, Харківська, Запорізька, Дніпропетровська області практично забирали всю насіннєву картоплю. Еліту купляв в Інституті картоплярства НААН України, який розташований в селищі Немішаєве на Київщині.
– Чому вирішили перейти на зернові сільськогосподарські культури, які не можна реалізувати «напряму», як, приміром, городину?
– Ще років п’ять-шість тому практично не було проблем на селі з робочою силою. Люди навіть іноді ображалися, якщо не позвали на сезонну роботу. Потім з року в рік працівників ставало менше. Ми вже навіть картоплезбиральний комбайн придбали, проте це не вирішило проблему нестачі трудових ресурсів. Овочівництво практично повністю тримається на ручній праці, це дуже важка сфера… Як не поглянь, а все ж овочівництво, вирощування тієї ж картоплі, є прибутковою справою. Але приблизно у 2005–2006 роках ціни на картоплю почали різко падати. Врахувавши всі витрати на її вирощування, зрозумів, що прибуток не настільки великий, щоб вести розширене виробництво. Площі почав зменшувати, поки майже повністю не відмовився від городини. Вимушений захід. Втім економіка диктує свої умови. І вони дуже чіткі й жорсткі.

Сергій СУШКО: “Поки  існують фермери, існує  село. Дайте їм працювати!”
Знаннями потрібно ділитися. Це й робить досвідчений тракторист Микола Меркута, який передає «премудрості» роботи з технікою молодшій зміні – Олександру Дубовику.

«Важко знайти кваліфікованого механізатора»

– А нині яка ситуація в селі з робочою силою?
– Проблема загострюється. Важко знайти кваліфікованого тракториста, механізатора, шофера… Зараз у нас в господарстві є два трактористи. Одному років під 60, він – спеціаліст високого класу і майстер на всі руки, інший – молодий. Молодшого ми піднавчили, бачимо, що бажання працювати в нього є, я ним задоволений. Обоє отримують достойні заробітні плати. В нас небагато землі, практично сімейне фермерське господарство. Все встигаємо зробити своїми силами.
– На чому спеціалізуєтеся зараз?
– У нас чотири культури: кукурудза, ячмінь, пшениця і соняшник. Іноді сіємо горох, але ця культура нас цікавить суто як гарний попередник під озимі. Коли працювати починали, то горох коштував на 30–40 відсотків дорожче, ніж пшениця. Рентабельність була. А нині на сою «скажені» ціни, а горох – практично за ціною пшениці. Урожайність гороху також не надто висока. Щоб горох дав 40 центнерів з гектара – такого давненько не було. А пшениця в нас родить по 40–50 центнерів з гектара, бо їй вистачає весняних і зимових опадів. Кукурудза залишається найрентабельнішою культурою. Ми практично навчилися вирощувати кукурудзу, яка дає врожай до 100 центнерів з гектара у наших умовах. Досягаємо такого за рахунок правильної технології: хороша сівалка «John Deere», добре збагачений грунт мінеральними добривами, ідеальна технологія посіву. Також підбираємо посухостійкі гібриди.
– Чи виправдала качаниста ваші сподівання цьогоріч? Наскільки успішним був аграрний сезон?
– Сорок років працюю на землі, понад двадцять – фермерую, але не пам’ятаю такого, щоб кукурудза «вимахала», як очерет, до трьох метрів у висоту, а качани не зав’язалися. Чиста, доглянута, «заряжена» всім необхідним – качана немає… У нашій кліматичній зоні, південь Полтавщини, ми практично «згоріли» зовсім. Ще на середину липня не могли нарадуватися кукурудзою, а за кілька місяців, які залишилися до збору, таке трапилося… До кінця серпня не було жодного дощу і температура трималася плюс 38. До кінця літа отримали не кукурудзу, а гербарій на полі. Весь урожай склав до двох тонн. Пшениця трохи краще вродила. Була хоч якась рентабельність. Соняшник поки не продавали.

«Виробляли і виробляємо космічну техніку, а путнього комбайна так і не здобулися сконструювати»

– Ставку робите на вітчизняну техніку?
– Із закордонної техніки маємо лише сівалку, бо це основа. Є ще одна зернова сівалка кіровоградського виробника. Торік перейшли на внесення рідких мінеральних добрив. Багато втрачаємо кожного року врожаю через великі суховії у нашій зоні. Виходиш сіяти – волога у грунті є. Два-три дні пройшло, грунт пересох, а ми кладемо у нього сухе мінеральне добриво. Воно практично не спрацьовує. Тому вирішили переходити на таку технологію. Вносимо КАС-№2, інші мінеральні добрива, комплексні, при посіві й під культивацію. Результатами задоволені, не треба чекати дощів, коли сухе добриво розчиниться. Культиватор і сівалку також переобладнали для внесення рідких мінеральних добрив. Американці так працюють давно. Особливо у штаті Каліфорнія, де найбільша схильність до посухи, суховіїв. У них 80 відсотків сівалок розраховані на роботу з рідкими міндобривами.
Крім сівалок, у нас вітчизняні агрегати – трактори МТЗ, ХТЗ, Слобожанці.
– Не намагалися скористатися урядовою програмою здешевлення сільськогосподарської вітчизняної техніки?
– Останні три роки ми купляли деякі агрегати й отримали компенсацію. Програма діє, і вона непогана. Але є ж інший бік медалі – низька якість вітчизняної техніки, вона не йде ні в які порівняння із зарубіжною. Взяти хоча б нашу сівалку, про яку я вже говорив. Ми купили її за півціни. Вона немало відсіяла в Америці, тобто побувала в бувальцях, але й після цього ми не можемо нею нарадуватися. А якби вона була нова? Нова нині коштує приблизно 40 тисяч доларів. Купити не можемо, а з вітчизняною проблем вистачає. Те саме стосується тракторів. Що робити фермеру, який купив трактор за мільйон гривень, а той три дні пропрацював і вийшов з ладу? Культиватор вітчизняний коштує 600 тисяч гривень! А ще ж якби він відпрацював своє! Це велика проблема України як аграрної держави. Колись, та й зараз, українці навіть космічну техніку будували й будують, а до цього часу в нас немає жодного вітчизняного комбайна. Більшість комбайнів у фермерів області вже відпрацювали не один десяток років, це – практично металобрухт. Свого часу я хотів купити трактор John Deere і спеціально для цього поїхав в Угорщину, щоб відвідати торговий майданчик вживаної техніки. Тракторів там стільки, що очі розбігаються. Всі в гарному стані. Бо там діють державні програми з оновлення техніки для сільгоспвиробників. Фермер бере нового трактора – половину вартості йому компенсує держава. Він не має права продавати його протягом трьох років, а потім купляє нового трактора і позбувається старого. Ціна доступна, на ньому ще працювати і працювати. Але ж за цей трактор нам потрібно сплатити ПДВ, митний збір, переправити на територію України. Звільніть фермерів від усіх цих податків і дайте працювати!

Земля і люди

– В Україні незабаром запровадять ринок землі. На вашу думку, чи зможе фермер придбати відповідну кількість гектарів, щоб вести інтенсивне виробництво?
– На мою думку, ринок землі в Україні повинен діяти. Але він має бути цивілізованим, прорахованим і сконцентрованим саме на сільгоспвиробникові. А якщо створювати ринок землі під когось, щоб хтось міг отримати доступ до цього дуже специфічного ринку, і на цьому заробити – то не треба такого городу городити! Чому не можна зараз створити іпотечний державний земельний банк?! Адже необхідно, щоб кожен охочий міг купити землю за фіксовано встановленою ціною, на ній господарювати. Умови на цьому ринку не мають бути «дикими». Вкрай важливо, щоб ті самі об’єднані територіальні громади могли купити потрібну кількість землі.
– Не так давно ліквідували Міністерство агропромислової політики. Чи відчули аграрії якісь зміни?
– Координуючий орган необхідний. Приміром, зараз ніхто толком не знає, які площі були засіяні озиминою наприкінці жовтня. Це ж добре, що цього року ціни на пшеницю піднялися і її під майбутній урожай посіяли багатенько. А кілька років тому, коли вона коштувала 3 тисячі гривень тонна, нею ніхто не хотів займатися. Фермери посіяли лише половину необхідного державі. Частина могла вимерзти або статися неврожай. На кону – продовольча безпека держави! Ніхто не володіє реальною інформацією і на це не впливає. Інше болюче питання – знищення насіннєвої інспекції. Я не розумію, як можна було цілеспрямовано і чітко знищити насіннєву інспекцію! Україна – це велетенський ринок для іноземних насіннєвих компаній. Вітчизняне насінництво практично «вбили»! Насіння, яке завозиться, ніким не контролюється. Ми сьогодні сіємо, надіючись лише на Бога. Щоб перевірити схожість тієї ж кукурудзи, потрібно їхати до Полтави, чекати результату, платити чималі гроші. Що було поганого в тому, що в Козельщині була своя насіннєва інспекція! Ніхто не контролює карантинні бур’яни. На полях – засилля ваточника сирійського, який заглушує посіви. Якщо три–п’ять років нічого не робити, то забруднення буде настільки великим, що боротися з ним стане практично неможливо. Україна втрачає родючий шар чорнозему, гумус. Ніхто не контролює дотримання агровиробниками сівозмін. Сіяти три роки соняшник на одному місці для декого вже стає нормою. Ніхто не слідкує за рівнем розорювання аграріями прибережних смуг водойм, луків. Хтось же повинен такі процеси контролювати. Самоуправства не має бути!
– Попри безліч труднощів, аграрії все ж надають вагому підтримку і пайовикам, і територіальній громаді…
– Село існує, поки є в ньому фермери. Скажімо, ми безкоштовно обробляємо пайовикам городи, а громаді допомагаємо організовувати різні свята, підтримуємо Будинок культури, місцеву школу. Розглядаємо можливість перейти лише на початкову школу, щоб найменших дітей не возити далеко від дому. На мою думку, якщо в закладі навчається лише 10–15 дітей, то хіба це школа? Краще возити до більшої, де є належні умови для навчання. Невирішених справ вистачає – від державної політики, яка стосується села, до медицини, освіти, якості доріг…
– Над якими проблемами громади працюватимете в першу чергу як депутат обласної ради?
– Питання номер один – проблеми медицини в Козельщині й районі. Ми не знаємо, закриють чи не закриють місцеву лікарню. У нас прекрасне приміщення лікарні. Воно, коли в районі народжувалося 500–600 дітей на рік, планувалося під пологовий будинок. Нині, на жаль, народжуваність впала до мінімуму.
Закінчили будівництво лікарні у 2010 році, залучили державні кошти, закупили необхідне обладнання. Все там є, а найголовніше – кваліфіковані кадри. Чи не доведеться її закривати у зв’язку з реформою медицини? Це неабияк непокоїть усіх місцевих жителів.
Козельщинський район приєднали до Кременчуцького. Не зрозуміло, куди нас приведе медична реформа. З освітньою більш зрозуміло: закриваються малокомплектні школи, бо не вистачає учнів. У медицині все складніше. Населення району старіє, доїхати до Кременчука за медичною допомогою зможе далеко не кожен. Коли я ще був головою райдержадміністрації, то у Сушках відкрили ФАП. Був свій лікар, якого потім забрали у район. Зараз залишилася одна медсестра, яка фізично не встигає обслуговувати населення. Роботи в селі для неї завжди було багато, а нині, коли пандемія, – і поготів. Захисний костюм і все необхідне закупили фермери, але хіба це наш прямий обов’язок? Нині вона лікує навіть хворих на коронавірус… Це реалії життя і реалії села. Такий стан речей конче необхідно змінювати! У Козельщині працює прекрасний реанімаційний центр. Чи працюватиме й надалі? Нині всі перемкнулися на ковід і мало хто говорить про те, скільки щороку трапляється інфарктів та інсультів, навіть серед молодого населення. Скільки на селах помирає людей від невчасно наданої медичної допомоги! Чи потрапить за півгодини людина з Козельщини до того ж Кременчука чи Полтави по такому бездоріжжю? Хвилин з сорок до хворого їхатиме реанімобіль…
Яким шляхом ці проблеми вирішуватимемо, де шукатимемо необхідні кошти на рівні області – покаже час.

Спілкувалася Юлія ХОМЕНКО.
«Зоря Полтавщини».

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий