Серпень приніс сторічний ювілей

Серпень приніс сторічний ювілей

То найбільше щастя, найкращий подарунок долі, коли давно маєш статус бабусі й дідуся, сивина посріблила скроні, роки на осінь повернули, а ти відчуваєш себе дитиною, бо можеш обійняти дорогу людину й сказати: «Здрастуй, тату!». Ще більше щастя привітати батька з ювілеєм. І не простим, а сторічним!

Голодне дитинство, тривожна юність

Пощастило рідним Трохима Яковича Бариша, жителя Кобеляк, у якого 4 серпня – ювілейний день народження. Народився ювіляр 4 серпня 1919 року в селі Підгора. Був третьою, наймолодшою, дитиною в сім’ї Якова Марковича й Ірини Семенівни. Старшими були доньки Фрося і Галя.
Важкі часи випали на його дитинство. Та найстрашнішим був голодомор.
– Якось тато пішов на роботу до свого батька. А коли повертався від нього, ішов через поле й зірвав шість колосків. Тоді йому було 14 років, а на вигляд ще менше, і був невисокого зросту, – розповіла донька Ніна один з епізодів життя Трохима Яковича. – І треба було зустріти об’їждчика. Побачивши колоски, він посадив хлопця в погріб до визначення йому міри покарання. А він, не розуміючи, що сталось, просив відпустити до матері, аби вона не хвилювалась, що його арештували, а вранці обіцяв повернутися…
У 1934 році в сім’ю прийшло велике горе: помер батько. І син, який закінчив три класи, змушений був йти працювати в колгосп.
– Мама теж була слаба. І Трохим, який дуже переживав, аби вона не померла, ходив у Свічкареве, де жила сестра, вона давала трішки каші, й він приносив мамі. Якось біля мосту зустрів міліціонерів. Вони забрали кашу, а шматочок хліба, який заховав у кишеню, таки доніс мамі. На щастя, вона вижила в голодомор і прожила 100 років. А смак білого борщу, який вона готувала, син згадує до сьогодні. Ніхто й ніколи такого більше не варив.
Трохим Бариш на все життя запам’ятав смак борошна з насіння кінського щавлю і жолудів, які об’їждчики забороняли збирати. Не знав, де брав сили, аби справитись з випробуваннями, які доля посилала одне за одним…
Пам’ятає, як у село ввійшли німці, як після звільнення в 1943 році всіх забрали на фронт. Трохим Бариш був серед них, хоч тільки став молодим батьком: народилася донька Люба.
Із дружиною Марією Митрофанівною були односельцями. Поєднали не лише почуття, а й творча вдача обох: Трохим грав на мандоліні, Марія гарно співала, танцювала. Виступала навіть на обласній сцені. Так сталось, що хтось не зміг поїхати в Полтаву, тому швидко знайшли заміну, й Марія Бариш зачарувала всіх піснею «Там, де ятрань круто в’ється».
Але це було потім, а тоді, в далекому 1943 році, вона залишилась з донькою на руках і в постійних тривогах за чоловіка. Служив він у піхоті, був другим номером кулеметного розрахунку. В Угорщині отримав третє поранення, потрапив у госпіталь, там його й застала Перемога.

Жити по совісті

Повернувся додому, де треба було дбати про сім’ю. На роботу пішов у колгосп. Та все більше відчував потяг до техніки. У 1950 році Трохим Бариш закінчив курси трактористів при МТС.
Першим трактором, на якому Трохим Якович зробив перші борозни на полях колгоспу «Прапор», був «Універсал», який стоїть у центрі Кобеляк як символ тієї епохи.
– Ми батька практично не бачили вдома: ішов рано, приходив пізно. Обвітрений, засмаглий, весь у пилюці – кабіни ж на тракторі не було. З роками техніка ставала більш сучасною, тож давали її кращому механізатору, бо, як сам казав: «Ніколи не пас задніх, завжди був у передовиках».
Його портрет постійно заносили на районну й обласну Дошку пошани, навіть був на ВДНГ (Виставці досягнень народного господарства) у Києві. Відзначався подяками, грамотами, заохочувався преміями. А до 50-річчя жовтневої революції, як один з кращих трактористів, був представлений до нагородження орденом. Але оскільки не був комуністом, нагороду вручили менш достойному, але комуністу. Звісно, неприємно вразив цей факт, але на результатах роботи не позначився. Як і раніше, трудився з ранку до ночі, власним прикладом учив дітей, що треба по совісті жити, любити Бога і людей, ділитися, допомагати тим, хто цього потребує, не обманювати і не красти.
– Коли на колгоспних полях достигали качани кукурудзи, кавуни, то інші діти вибігали з ними на вулицю, а ми починали просити в тата, щоб і нам приніс. Він кожного разу знаходив причину: то бригадира зустрів, то не тією дорогою їхав, то ще щось… А потім привозив цілу гарбу: їжте, скільки душа бажає. Уже коли підросли, зрозуміли, що батько не міг красти (напевно, оті шість колосків усе життя не давали спокою), а коли починали виписувати, він для нас нічого не жалів.

«Батьки є для нас прикладом»

У 1960 році сім’я Баришів переїхала в Кобеляки, де купила стареньку хату. Ніна, наймолодша донька, продовжує розповідь:
– Мама не працювала через хворобу, але дім, господарство тримались на ній. Щоб привести хату до більш-менш нормального вигляду, мама вимазала кілька машин глини. Перекрили її. Зробили гарною і затишною. І до сьогодні тато живе в ній разом з родиною сина Івана. А мами вже немає 10 років. З татом в мирі, злагоді, взаєморозумінні прожили 67 років. Вони завжди були для нас прикладом того, як будувати стосунки в сім’ї, як з повагою ставитись одне до одного. Ззовні наші батьки були дуже різними, а в душі – схожими: мудрими, добрими, щирими. Ми жодного разу не чули ні сварки, ні розмов на підвищених тонах.
Єдине, про що шкодуємо: мало часу проводили з батьками. То були свої дитячі захоплення, то з’явились сім’ї, діти. Шкода, що того часу не повернеш.
Трохим Якович Бариш і сьогодні, хоч має слабкий зір, читає вірші, гуморески, багато з них знає напам’ять. У поетичних рядках, які особливо зачіпають його серце, – любов до України, тривога за її непросту долю.
Цікавиться ювіляр і тим, чи залишився на п’єдесталі трактор «Універсал», який є частинкою його біографії, його життя; чи добудували церкву й скільки поставили куполів, бо він є віруючою людиною. Небайдужа душа хлібороба й до того, який виростили врожай, які культури сіють, і радіє, що на поля прийшла сучасна техніка, а механізатори мають хороші умови для роботи.
А вся рідня ювіляра, а це – троє дітей, четверо внуків, четверо правнуків і один праправнучок, – просять у Бога здоров’я для найріднішої людини, глави їхньої великої родини – Трохима Яковича Бариша.
Нехай йому здоровиться на многії і благії літа.

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий