Сестра милосердя у прицілах війни

Сестра милосердя у прицілах війни

Сестра милосердя у прицілах війни(Продовження. початок у № 41 за 15 червня 2021 р.).

Спершу мене виділили як порівняно грамотну особу, і коли на днів десять оселилася в госпіталі прифронтова парткомісія, щоб виписати всім партквитки, хто подав заяву, то, будучи ще безпартійною, я виписала чимало тих квитків. Наприкінці парткомісія дала мені рекомендації в партію й прийняла своєю ухвалою, отже, я від тієї комісії одержала партквиток.
Госпіталь був розрахований на 1000 поранених, майже весь час на цю кількість людей на кухні в підвалі варились і пеклись сніданки, обіди й вечері – щоразу за чотирнадцятьма дієтами, в списках яких точно називались продукти та їх нормативна калорійність; щодня начмед своїм підписом затверджував меню. Дієтсестра часто помилялась, зокрема в обчисленнях, тому за розпорядженням начмеда я, крім роботи медсестри в години чергування, поза цими годинами стала помічницею дієтсестри. Місто Тихвін напівголодувало, тому в госпіталі почастішали випадки крадіжки продуктів на стежці від продуктового складу до кухні, а також недоважування на складі видачі. Тому начальник госпіталю розпорядився, щоб я була присутня, коли на складі важаться й одержуються продукти, та супроводила одержану кількість з продуктового складу до закладки в кухонні котли (на кухні працювало чимало вільнонайманих місцевих робітниць, які норовили вкрасти для своїх сімей та родичів або щоб продати).
Незабаром начальник госпіталю своїм офіційним наказом призначив мене завідувачкою офіцерської їдальні працівників госпіталю, де харчувалося понад сто осіб. Їжу для офіцерів на кухні готували окремо, вона була вибагливішою й калорійнішою, та, крім того, офіцери ще й щомісяця одержували продуктові пайки, тому нерідко в каструлях залишались добрі страви, і я ними підгодовувала молодших сестер, що не мали офіцерського звання та працювали важко, недоїдаючи день при дні (я жила в одній великій кімнаті із ними, бо не мала медичної освіти за технікум, була лише старшиною медслужби, а не офіцером). В офіцерській їдальні накривались два індивідуальні столи – для полковника Баєва, котрий відав матеріальною частиною всіх 18 госпіталів Тихвінської бази, та для майора Кашпарова, що відав перевезенням до цих госпіталів важкопоранених літаками, зокрема понад Ладогою. У кабінет заносили індивідуально замовлювані страви лише начальникові госпіталю та комісарові Іванову, котрий замінив дуже порядного комісара Клинкова. Іванов – це був московський панок, що не хотів навіть чути про потреби будь-кого з поранених, він лише хизувався сам собою й дозволяв собі каверзи у замовленні страв: бувало, що після сніданку замовляв собі на обід оте-то, а коли офіціантка приносила обід, він вертав замовлене й вимагав від старшого кухаря негайно приготувати щось інше. Старший кухар лейтенант Морозов був чоловіком правдивим, дбав, щоб усі одержані продукти потрапляли в призначені котли для поранених, і люто дратувався та не раз на весь голос висловлювався грубими словами на адресу комісара Іванова: одного разу у відповідь на вимогу Іванова замінити йому вареники в сметані на дрібно нарізану картоплю з цибулею, підсмаженою на вершковому маслі, кухар висловився ось як: «Что, я ему сейчас на соплях нажарю картошки?!» Згадаю принагідно, що фронтовий хірург Вишневський (син Вишневського, чиїм ім’ям славиться «мазь Вишневського»), зламавши руку й вирішивши вилікуватись у нашому госпіталі, жодного разу не зауважив будь-чого проти кухаря Морозова, а лиш завжди чемно дякував!
Мої денні клопоти з їдальнею та кухнею після вечері, майже щоночі, змінювались на працю медсестри або лаборантки: любила накладати гіпси пораненим, бо це дуже швидко заспокоювало їхні болі; любила стояти за операційним столом у стерильних пальчатках проти головного, дуже вмілого і цікавого хірурга, високого, славного Миколи Петровича Корнєєва, котрому подобалась моя кмітливість: швидко подавала йому той чи інший скальпель, голку чи нитку, вимочувала кров із рани…
І ось однієї ночі зі мною трапився кумедний випадок… Неподалік від фронту фашисти бомбами зруйнували залізничні колії. Коли вагони на зимовому холоді простояли нерухомо більше трьох діб із голодними й простудженими пораненими, в ранах яких уже завелися білі черви (як у нужниках!), нарешті їх довезли до Тихвіна. Наш госпіталь розсортував їх, розподілив між спеціалізованими госпіталями притихвінської бази, завіз до себе не менше півтисячі поранених; їх поспішно мили, скидаючи зачервлені перев’язки; створилися чималі черги поранених голих людей, що на рядах стільців сиділи у перев’язочній, де стояло аж 7 хірургічних столів, на яких лікарі з сестрами швидко мусили робити перев’язки. Я працювала з Миколою Петровичем за крайнім столом – у стерильних гумових пальчатках при закачаних рукавах подавала всілякі приладдя, щоб йому якомога зручніше було перев’язувати, очищати рани. Та раптом убігла медсестра двадцятого відділення й стривожено доповіла Миколі Петровичу, як старшому хірургові, що в її палаті у пораненого розпочалась кровотеча з передпліччя. Що робити? Розпорядився принести носилками на його стіл. Оглянув перетиснену джгутом руку й запитав: «Тобі зробити укол наркозу чи ти без наркозу витримаєш, коли вколю кривою голкою, підхоплю вену, щоб її перев’язати міцною товстою ниткою?» Поранений (це був чоловік років 35, мав розвинені м’язи) відповів, що не треба наркозу. Я подала одну з більших голок з доволі довгою міцною ниткою, він схвально взяв її й одним оком підморгнув мені, що ти, мовляв, обома ліктями добре обіпрись на його тіло, наляж на нього, аби він випадково від болю не зірвався й не впав зі стола. Я це зробила, хірург спритно підхопив вену, перев’язав її; поранений мовчки терпів, аж поки я підняла свої лікті та свої груди з його грудей, а тоді несамовито закричав на всю перев’язочну: «Сестра, обопрись на меня своей грудью!!!» Регіт у перев’язочній всіх медиків і голих неперев’язаних поранених тривав кілька хвилин, а вранці Микола Петрович до мене звернувся отак: «Наркоз, ходи до мене!» Я мало не заплакала й попросила його більше ніколи так не кликати мене, щоб це прізвисько не прилипло до мене в цьому госпіталі, бо інакше з цього госпіталю мені доведеться втікати… Тим більше, що я мала куди: мені запропонували перейти працювати в госпіталь для старших офіцерів та генералів.
(Далі буде).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий