Сестра милосердя у прицілах війни

Сестра милосердя у прицілах війни

(Продовження. Початок у № 41, 42 за 15, 18 червня 2021 р.).
Я зовсім перестала думати про це після свята Червоної Армії 1943 року. Річ у тім, що в нашому госпіталі прифронтове командування вирішило відзначити свято для старших офіцерів та генералів – вечерю з горілкою, коньяком, добірними винами (мало приїхати не менше 200 чоловік). Начальник госпіталю дозволив та порадив медсестрам, яких відібрали для обслуговування вечора як офіціанток, взути туфлі, скинути військову форму й одягнутися в свої улюблені легенькі сукні, що береглися у куточках їхніх валізок. Коли про це стало відомо старшому кухареві Морозову, він при мені заговорив про страви, які і як саме мають бути подані на столи, – я ж була відповідальною. Радився зі мною як із завідувачкою їдальні: на столи треба поставити якомога більше м’ясних та рибних холодних закусок, овочевих салатів, холодних солодких напоїв; гаряча м’ясна страва має бути лише одна – отак, щоб наші гарні сестрички швиденько з’явились і тут же зникли від зголоднілих за дівчатами очей!.. У підсумку лише одна із наших сестер трохи згодом після того вечора одержала орден Червоного прапора, зате втратила нареченого капітана, котрий зустрічався з нею, маючи намір одружитися.
Коли одужав фронтовий хірург Вишневський, коли зміцніла його рука, він дотримав своєї обіцянки – зробити в нашому госпіталі показові операції. На цих трьох операціях я стояла на підвищеній лаві посеред ряду сестер, добре бачила все (довго зберігала фотографії з першої операції; аж коли він помер, я, розшукавши адресу, переслала їх до Москви його дітям).
Перша операція. Із фронту привезли хворого з поміткою в історії хвороби під знаком питання, – чи він не дезертир? Вишневський помацав його живіт, порозмовляв з ним і дійшов висновку: коли цей чоловік їсть негусту варену страву, то здоровий, а коли попоїсть фронтових твердих концентратів із солдатського пайка, дуже страждає від пекучих болів у животі. Отож, звужують прохідність їжі в кишківнику спайки між кишками. Розпочалась операція: під дуже яскравим освітленням великої електричної лампи професор Вишневський (йому тоді ледве виповнилося 27 років, а за свою хірургію він на грудях уже мав три ордени Леніна!) дуже спритно у певні точки живота шприцами ввів місцевий наркоз; безперервно розмовляючи з хворим, зробив довгий розтин живота, вийняв у дитячу ванночку весь кишківник, тоді за ходом кишок перебрав усі, порозтинав спайки між ними, очистив кожну від залишків спайок і, розповідаючи хворому, що він робить, перекинув із ванночки весь кишківник – суцільно! – в живіт, уважно розмістив його в порожнині й зашив. Уже другого дня хворий їв, як усі люди!
Запам’яталось мені також, що на цю операцію було витрачено більше літра чистого дев’яностоградусного спирту.
Друга операція. За два сантиметри від серця застряла в легені куля. Професор не вирізав кринички в ребрах, а своїми тонкими пальцями й рукою зайшов у розтяту міжплевральну порожнину, пом’яв легеню й викинув на стіл видалену кулю. Зашив лише розтин плеври. Це був лейтенант Іщенко, який через півроку приїхав і одружився з медсестрою, яка його доглядала.
Третя операція. Її професор ледве витримав, бо мав ще не достатньо зміцнілу руку після перелому кістки вище ліктя. У моїй палаті лежав поранений, в якого осколок міни неправильної герметичної форми, два на три см, спаявся зі стегновою кісткою трохи вище колінного суглоба. Лікарям відомо, що така спаяність міцніша за кістку, тож професор добряче пропотів і намучився, поки таки відірвав осколок від кістки. І в пораненого дуже розболілась нога, піднялась температура до 40°, але через три дні уже нога спокійно відпочивала й одужувала у гіпсовій пов’язці.
Госпіталь ще довго жив незабутніми враженнями від показових операцій! Аж тут раптом мені пощастило піти в палату на обхід з Миколою Петровичем Корнєєвим, коли медсестра, що чергувала вночі, бідкалась: всю ніч стогнав від болю внизу живота поранений, в якого позавчора зашили рану в кишківнику, й небезпечно було ставити йому навіть клізму. Підійшов до пораненого Микола Петрович, постояв-поміркував і звернувся до мене: «Отвернись, сестра!» Коли я одвернулась і відійшла, він одягнув гумову пальчатку й поліз у задній прохід пораненого; своїми пальцями повигрібав кал, що аж запікся в клоаці, геть там усе очистив. Я була здивована: отак просто, не гидуючи болячкою людини, можна врятувати їй життя! От хто такий справжній лікар!
У лютому на значній частині Волховського фронту було затишшя. В окопах відпочивали наші вояки і фашистські, вони почали звикати до мирних снів і, наче домовившись, зовсім не стріляли, а ходили собі мирно за своїми потребами. Тому збільшилась кількість дезертирів із фронту, яких виловлювали спецзагони на вузловій станції Тихвіна – станції між фронтовою смугою і глибоким тилом. Одного дня мене запросили до партійного секретаря госпіталю, і він сказав, що парторганізація доручає мені обов’язок народного засідателя військового трибуналу фронту, а завтра у такому-то будинку на першому поверсі засідатиме суд військового трибуналу, і я повинна там бути. Суд складався з двох осіб: майора юстиції й мене. Привели на допит юнака, родом із «деревні» Пензенської області, худенького, більше схожого на підлітка. Він розповідав про себе відкрито, я помічала в мовленні діалектні особливості пензенського мовлення, які траплялись і в творах Максима Горького. Місяців два тому йому виповнилось 18 років, другого дня в неділю він одружився з коханою дівчиною, а в понеділок за повісткою військкомату поїхав і не повернувся – відправили просто в окопи Волховського фронту, де не було ніяких боїв. Він поневірявся в окопах тижнів три, а тоді надумав потайки з’їздити додому, зустрітися з дружиною. У Тихвіні його затримали як утікача, судив військовий трибунал, насварили його, повчили розуму й пожаліли, відправили назад в ту саму військову частину. Потерпівши місяць, хлопець знову втік з фронту, сподіваючись, що встигне повернутися до початку боїв… Він так думав, але його знову впіймали на Тихвінській залізничній станції і повторно віддали до військового трибуналу. Більше не промовив нічого! Його вивів вартовий. Майор юстиції, як голова суду, докладно передав розмову та оголосив вирок: «Расстрелять». Так вимагала стаття Кодексу законів про військовий трибунал СРСР щодо повторного дезертирства, – і нічого іншого не допускалось.
Я відмовилася підписати цей вирок – я, українка, лише народний засідатель, лише старшина медслужби, – супроти росіянина, голови суду, майора юстиції! Переконувала майора (йому було років 45), що розстріляти не можна, бо юнак ще не встиг пожити й не розумів життя, такий він молодий та зелений! А хто ж буде плодити й захищати уміло російський народ?! Адже з нього дозріє батько дітей, майбутніх чесних захисників Батьківщини! Я змагалася своїми переконаннями більше сорока хвилин, поки майор врешті здався: навхрест пошматував свій написаний вирок і взамін написав вирок: «Отправить в штрафной батальон!» Після перерви другим судили отого начальника матеріальної частини Тихвінської бази госпіталів – полковника Баєва, що обідав в офіцерській їдальні нашого госпіталю за окремим столом, при серветках, смакував завчасу замовленими на кухні стравами. Як виявилось, він був злодюгою: за його наказами крали його довірені в усіх 18 госпіталях навколо Тихвіна і в Тихвіні кращі з продуктів, портвейн, що призначався тяжкопораненим по одній столовій ложці, аби у них збуджувався апетит до їжі; банки смачних американських та англійських консервів; офіцерські шапки, шинелі, чоботи й білі красиві теплі валянки, теплу білизну, нову постіль. Тому-то навіть у нашому, центральному, госпіталі пораненим часто стелили старі простирадла у кров’яних плямах та вкривали старими заплямованими ковдрами, бо все добре й дороге запаковувалось у спеціально призначені ящики, вантажилось в окремий вагон, якого не мав права відмикати навіть начальник того санітарного поїзда, що віз на тривале лікування покалічених фронтовиків аж поза Урал, – туди, де жила сім’я, родичі та друзяки злодія Баєва! Спецвагони там розвантажувались… Мене на цьому суді замінили іншим народним засідателем трибуналу, та всім госпіталям відразу стало відомо, що Баєва не засудили до розстрілу, а лише позбавили звання полковника і рядовим бійцем відправити на фронт у штрафбат. Не знаю, чи було виконано той вирок.
На початку березня 1943 року в госпіталь проникли чутки, що Волховський фронт готується до великого наступу. Ці чутки стали підкріплюватись у діяльності госпіталю: почастішали комісії обстеження стану госпіталю, тяжкопоранених відправляли санпоїздами в глибокий тил, звільняючи місця; легкопоранених стали обстежувати – застосовували такі шви, за яких рани швидше заживали, щоб можна було таких поранених якомога швидше повернути на фронт.
Пізнього вечора мене викликав до себе начмед і сказав, що фронт посилено готується до наступу, тому дуже завантажені підготовчою роботою лікарі, старша сестра госпіталю та господарники. Але треба рано-вранці послати когось у відрядження в тил за 500 км, щоб там негайно оформити наряд на колоди й дошки, щоб звідти привезли залізницею їх до Тихвіна, бо госпіталь має наказ у тихвінському лісі кілометрів за 10 збудувати бараки, аби в разі потреби вони могли прийняти не менше тисячі поранених додатково й обслужити їх як належить. Порадившись із начальником госпіталю та з парторгом, він вирішив доручити це відрядження мені («как более грамотной и расторопной сестре»). Ранесенько я примостилась у санітарному поїзді, що мав без зупинок рухатися швидко в тил у напрямку Вологди. Під захід сонця висадилась із поїзда, мені показали лісопильню – недалеко від вокзалу, і там хвилин за 15 мені оформили своїми підписами наряди й інші супровідні документи. Заходило сонце. Я повернулась скоро до залізничних колій вокзалу, бо здалеку помітила уже відкритий семафор для відправлення ешелону в напрямку Тихвіна. Побігла вздовж ешелону: вагони зачинено наглухо, лише в одному якомусь середньому стоять солдати, спершись на дерев’яну перекладину в розсунутих дверях. Побачила серед них старшину, по-військовому привіталась із ними, попросилась проїхати з ними до Тихвіна, але дістала категоричну відповідь: «Никак нет, товарищ старшина медслужбы!» Я на нього дуже образилась, і він, звісно, помітив це з виразу мого обличчя. Подалась вздовж ешелону до передніх вагонів – усі були наглухо зачинені. Довелось ухопитись за відкриті східці вузької площадки в кінці паровоза. Аж тут догнав мене старшина з відчиненого вагона і промовив скоренько: «Старшина, у меня есть дома сестра такая, как ты. Я везу просто на фронт в бои 27 штрафников. Что они захотят, то и сделают с тобой, а я один тебя не защищу!» Він підтримав за лікоть руку мою, щоб я спритніше вискочила на прикінцеві східці паравоза й швидкими кроками побіг до свого вагону. Він своєю честю, людською гідністю обігрів мене так, що я, простоявши всю ніч на залізничному пристрої до паровоза, в шинелі, без нижнього теплого одягу, у кирзових чоботях, доїхала на світанку до Тихвіна й не застудилася. Виконала важливе завдання, і вже цілий тиждень гупали гучно сокири будівельної роти в притихвінському лісі, – було збудовано три величезні утеплені брезентами та пічками-буржуйками бараки, і я разом із подругами-медсестрами стелила постелі на двоповерхових нарах для поранених на фронті.
З дня на день почали заповнюватись бараки пораненими воїнами; легкопоранених розміщали на верхніх нарах. Кожен барак мав кухонне приміщення для роздачі їжі, свою операційну з перев’язочною.
Незабаром мені знову випало працювати з дуже уважною лікаркою Поліною Петрівною. Після перев’язок мені сказано було залишитись і нарізати марлі, скрутити тампони й натоптати повний металевий бікс, щоб вистачило стерильних серветок і тампонів на завтрашні перев’язки. Сиджу, працюю. Та ось зайшов до перев’язочної славненький, гарненький легкопоранений хлопець. Привітно усміхнувся до мене, поглянув на те, що роблю, став біля моєї руки з закачаним вище ліктя рукавом халата й запитав: «А какая группа крови у тебя?» Це було простеньке його залицяння до мене, і я дуже виразно відповіла: «РВ плюс! » Він попрохав пояснити. А я відповіла: «Піди до поранених, вони пояснять тобі.» Вернувся й перепитав, навіщо я йому таке про себе сказала (РВ плюс означало, що хвора на сифіліс). Відповіла: «Щоб ти не приставав до мене!» Зніяковіло вийшов він. А через три доби мені припало чергувати вночі. Коли Поліна Петрівна розповідала, які лікарські призначення хворим я повинна виконати, то виділила сульфідин для пораненого Онашкіна й наказала, щоб це призначення виконала не я сама, а під моїм контролем моя напарниця сестра Ліда (дуже просив у лікарки він сам!). Уранці перед сніданком розкрилась причина такого прохання: усі в бараці знали, що він другої ночі мав статеву послугу від буфетниці, котра через віконце з прилавку кожному пораненому клала в тарілку їжу. Онашкін про це сам розповів… Отож, на світанні загомонів увесь барак… До мене звернулася делегація поранених: заявили, що ніхто не буде снідати з рук тієї роздатчиці. Що ж мені робити?! Розшукала начмеда й розповіла йому про «ЧП». Він спокійно відповів: «Якщо всі поранені не поснідають, то тебе чекає десять нарядів поза чергою. Ким я її в лісі заміню? А вона від кого заразилася гонореєю? Хіба не від них? Так що будемо лікувати її і його разом. Поясни всім, що від шлункової кислоти всі бактерії цієї хвороби гинуть за хвилину, і ще ніхто в світі не заразився нею через шлунок… І скомандував мені: «Кругом, – на свой пост!» Я повернулась до поранених і все це розповіла. Вони поміркували і вирішили так: маю взяти в буфетниці весь список дієт, її вигнати геть з кухні, а вони самі розподілять і рознесуть страви та помиють посуд. Так і зробили, і начмед мене не покарав.
(Далі буде).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий