Сестра милосердя у прицілах війни

Сестра милосердя у прицілах війни

(Закінчення. Початок у №№ 41, 42 за 15, 18 червня та № 44 за 2 липня 2021 р.).
Поранених в одному бараці біля тисячі, а чергує лиш одна-дві сестри, а багатьом – старшим і молодшим чоловікам – ночами не спиться…Тому-то, коли на моєму наступному чергуванні у згадуваній уже перев’язочній я прилаштувалася й знову готувала бікс серветок і тампонів для стерилізації, після нічного відбою до сну тихо прочинилися двері й до мене завітав лейтенант Валентин Корецький, дуже милий молодий чоловік рідкісної краси. Я дозволила йому присісти на вільному стільці, він подав мені руку для знайомства, почав разом зі мною нарізати з марлі серветки та крутити з них тампони. Поволі між нами зав’язалась розмова. Він сказав, що я подобаюсь йому, що він хотів би одружитися зі мною, а тепер ось просить мене повірити йому й статево пожити з ним перед від’їздом знову на фронт. І ніжно схилився поцілувати мене. Я схопилася зі стільця й відповіла йому, що якби я дозволила собі подібне, то це було б тільки з моїм чоловіком, а не з кимось іншим! Але я одружилася за два місяці перед початком війни, 20 квітня, і мій чоловік тепер воює на «катюшах» десь під Бєлгородом; то я б стала негідницею, коли б зрадила йому. Я замовкла, й він замовк. І тут же серед ночі відчиняються двері й заходить Микола Петрович, котрий як головний хірург прибув у бараки вночі, щоб перевірити, як чергують медсестри. Поглянув на Валентина, зміряв його очима з ніг до голови і тільки нагадав йому, що давно вже був відбій до сну, – й зачинив за собою двері. Ми відразу попрощалися з Валентином добрими побажаннями й навіть не поцілувалися. А за кілька днів почула розмови в бараці, що з отим красенем стала зустрічатись гарна медсестра Надя. А коли його знову відправили на фронт, Надя ридала за ним, як за своїм коханим чоловіком. Але перший лист після запеклого бою він прислав не Наді, а мені, де написав, що аж тепер він глибоко зрозумів, чому я відмовилась від співжиття з ним – хоч би тимчасового! Микола Петрович не покарав мене за порушення дисципліни, нікому нічого не розказав і жодного разу навіть не натякнув мені про той випадок.
Найголовнішим обов’язком нашого госпіталю було: як тільки прибув з-під фронту поїзд із пораненими та хворими, безпомилково розсортувати їх за спеціалізацією навколишніх госпіталів тихвінської бази, щоб ті госпіталі якомога швидше привезли їх до себе, та відібрати найважче поранених, щоб їм в операційних зробити найскладніші операції. Госпіталь займав просторий прихід великої церкви і багато навколишніх житлових і господарських приміщень між рікою Тихвінкою і шосейною дорогою на Новгород. Довго госпіталь вдало маскувався проти фашистської авіації: удень ніколи не стояли на подвір’ї автомобілі, удень поранених, як правило, привозили на підводах кіньми й зустрічно вивозили в санітарні поїзди, що мали відправляти на лікування в тил. Навіть поранені, що від’їжджали в тил, гукали з возів новоприбулим так: «Оля, дванадцята палата; Марія, восьма палата і т.ін.». Це означало, що в такій-то палаті перев’язки найкраще робить та коле у вену така-то, а в такій-то така-то сестра. Не забулося мені, як одного пізнього вечора, лиш почавши працювати в Тихвіні, я заробила крутого матюка від самого начальника госпіталю Лєкарева, бо стала під будинком й дивилася в небо, щоб побачити, звідки летять фашистські бомбардувальники в напрямку нашого госпіталю. Начальник дуже поспішав, низько пригнувшись, бо помітив, що щось залишено не замаскованим, якісь вікна завішені недбало. Треба згадати добрим словом про цю людину, адже на госпіталь жодного разу фашистські літаки не скинули бомби! А це траплялося не часто в інших військових об’єктах.
У двадцятих числах березня посилились наступальні бої нашої армії, знову значно збільшилась кількість поранених, яких підвозили до тихвінської залізничної щоночі. Німецька фашистська армія у відповідь чинила міцний опір: ворожа авіація стала переслідувати, вистежувати майже кожен потяг з пораненими, щоб знищити. Вистежили бомбардувальники й лісову дорогу від тихвінського вокзалу до бараків нашого госпіталю. Однієї ночі, коли зібралося кілька поїздів на станції і тому було покликано за тривогою всіх лікарів і медсестер на сортування поранених у вагонах, налетіло три бомбардувальники під прикриттям винищувачів. Бомби потрапили прямо у вагони. Тоді, крім поранених, загинуло дві практикантки з третього курсу Саратовського медінституту, яких уперше було покликано на сортування поранених (ми поховали їх на тихвінському кладовищі). Перед світанком німці вдруге прилетіли бомбити. Потужна бомба розірвалася на покрівлі гуртожитку санітарів за метрів 300 від вокзалу; покрівлю геть знесло в глибокий яр, було поранено 27 санітарів, котрі тільки-но повернулись відпочити після винесення із вагонів важкопоранених.
Під час повторного нальоту я в автобусі «Пазику» супроводила поранених, підвішених на носилках, і стояла біля передніх дверей коло кабіни шофера. Ще було морозно, лежав сніг, я була в шапці, шинелі та в чоботях. Великої сили бомба, націлена на автобус, впала поблизу в глибочезне тихвінське болото, розірвалася, обперіщила автобус осколками й потужною хвилею перевернула його. Я випала крізь розчинені двері й опинилась на дорозі контужена й поранена осколками у груди з правого боку: лежала закривавлена, непритомна. Саме вертався порожній інший автобус, який одвіз поранених у бараки. Шофер упізнав мене, забинтував, як міг, підстелив ще якусь шинель і завіз мене в наш госпіталь. Мені скоро надали першу допомогу, Микола Петрович повитягував осколки, рана була неглибока – щось зашив, щось запхав тампонами з ріванолем. Мене не відправили в тил, тижнів через два я вже працювала, виконуючи легшу роботу: брала аналізи крові (навчилася недавно в госпіталі й допомагала лаборантці за потребою: одного разу заповнили палату полоненими пораненими фінами-лижниками, і мені довелося взяти із їхніх пальців кров – більше 20 аналізів).
За місяць я вже знову ночами простоювала за перев’язувальним столом, здебільшого разом із Миколою Петровичем, іноді він дозволяв мені бути присутньою на його цікавих умілих хірургічних операціях. Коли радянські війська, наступаючи, заглибилися на ризькому напрямі, наш госпіталь, заодно з кількома госпіталями тихвінської бази, автобусами перевезли аж до Луги (кілометрів за 130 ближче до фронту). Ми обминули на повороті шосе на Новгород семиметрову сіру статую Гітлера та й попрямували аж під Лугу, де за мирного часу було чимале містечко танкових військ. Оселилися у звільнених чотириповерхових великих будинках. Дозволялось нашому начальнику вибрати будинок під госпіталь. Подумавши хвилину-дві, він обминув дім над самим шосе й наказав розміщуватися далі. І не помилився: вночі той будинок вибухнув від закладених у підвалі мін фашистами, що відступали: там зупинилася переночувати рота піхоти, яка йшла поповнювати піхотинців, – усі вони загинули, крім командира роти, бо він саме вийшов за потребою… Цього командира я зустріла 1947 року: був запрошений для розповіді про війну на святковий вечір до студентів і викладачів Житомирського педінституту, де я вже працювала викладачем української мови та літератури. Він згадав той випадок, і я, розчулена, встала зі свого місця й підтвердила, що він розповів правду.
…Госпіталь розгорнувся скоро. На дві години всім, хто того бажав, начальник дозволив піти й оглянути величезне кладовище під високим лісом. Саме танули сніги під весняним сонцем. Спершу ми побачили вщерть залиті прозорою водою повні могили вибілених голих тіл фашистів – їх навіть не присипали землею. А далі впереміш – могили німців і власовців з полинялими, але виразними надписами, хто де народився, в Німеччині чи в Росії, прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, місяць, дата народження і смерті. Другого дня вже заповнювався госпіталь пораненими, а поміж ліжками ще ходили сапери і щупалами шукали, чи немає в будинку замаскованих мін.
Я працювала у величезній палаті рядових солдатів. Та от підійшла до мене Поліна Петрівна, сказала, що завтра переведе мене працювати у двох невеличких палатах для офіцерів (від молодшого лейтенанта до майора), бо сестри плачуть від них… Я не могла відмовитись… Погожого дня вивела доручених поранених офіцерів на прогулянку. Вони сіли колом, ясно було, що їхнім заводилом є капітан Вася. Він дістав чималу пачку листів з кишені й читав уголос одного за одним, а всі реготали. Я відійшла від них. Далі між собою розпочали бесіду з історії партії – перевіряли, чи вони знають, які питання розглядались на партійних з’їздах та що було ухвалено. Я повернулася до них, прислухалася і впіймала Васю на кількох помилках. Вася намагався якось викрутитись, присоромлений, а тоді запропонував мені «американку». Я погодилась на таке: якщо я права, а не він, то має мені віддати всі ті листи від дівчини, які він прочитав перед усіма, а вони реготали, хапаючись за боки. Коли наступного дня все з’ясувалося за принесеним підручником, він мені в руки передав ті листи! Вночі ж сама наодинці прочитала їх, а вранці прийшла на роботу гнівна, обурена: як Вася (капітан) разом зі всіма смів так знущатися над найщирішими почуттями дівочої любові до нього! Отак я прибрала до рук цю групку офіцерів. Відтепер вони виконували все, чого я вимагала. У Васі запитала: відіслати тій чесній дівчині її листи чи спалити? Він відповів: «Я здуру так робив!» Я йому повернула листи при всіх. А Поліна Петрівна дивувалася зі спокою в офіцерських палатах, аж поки я таки не висповідалась перед нею (після моєї демобілізації з армії вона ще кілька років писала мені листи).
Із Луги влітку мене послали на прифронтову нараду жінок (вона відбулася в Новобіличах). Я сиділа в президії, була спека; після кожних 15-ти хвилин до президії підносили по чашечці кислого холодного кумису з кобилячого молока; я охоче смакувала ним, слухаючи доповідь лікаря-венеролога про те, що ж діється на фронті… Я жахалася! Але уважно прослухала й виступи лікарів із різних прифронтових ділянок. А коли повернулася через п’ять днів у госпіталь, розповіла про все те і лікарям, і медсестрам, і пораненим. Та вийшло так, що розповіла собі на біду! Бо до сусіднього госпіталю завезли чимало хворих, заражених сифілісом. У розмовах з ними наші поранені розказали докладно, що я розповідала після наради в Новобіличах, зокрема про те, як змінюється психіка таких хворих, як вони шукають нагоди, аби ще когось заразити. Так ось, приїхали моряки Балтійського флоту, щоб виступити з концертом у величезному літньому театрі. Туди запросили всі госпіталі, прийшли й хворі на сифіліс. Я сиділа в рядах поміж своїми пораненими, які підслухали розмови, перешіптування сифілітиків, щоб мене впіймати після концерту й зґвалтувати. Я собі слухала концерт… А по закінченні його мене раптом оточили поранені нашого госпіталю міцним колом і сказали, щоб я ні кроку не зробила вбік, аби вийти з їхнього оточення, бо сифілітики задумали розправитися зі мною! Я послухалася, поранені оберегли мене від злісної розправи. Ото була мені наука на все моє життя стати обережнішою в тому, що і перед ким можна розповідати, а що – ні!
Коли навчалася в Житомирському педінституті, на третьому курсі почала співати в інститутському хорі, яким керував талановитий письменник Борис Тен (він повернувся із заслання), акомпанувала на піаніно його дружина. То потім і в першім, і в другім госпіталі я також співала в хорі – художню самодіяльність медиків охоче слухали поранені: вона добре впливала на поліпшення їхніх настроїв і сприяла одужанню. Але мало коли випадало співати! У «деревні» Харовського району за Вологдою ми влаштували концерт для колгоспників та школярів: співали українські пісні, танцювали танці різних народів, декламували вірші двома мовами. Я переписала медсестрам три пісні, які запам’ятала ще з раннього дитинства від моєї бабуні Ялини й мами Секлети (ті пісні всі знали й співали в моєму рідному селі Пишках на Хмельниччині). Від бабуні:
Пливе човен води повен,
Та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп.
Іде козак до дівчини,
Та все тюп-тюп-тюп-тюп.
Не хвалися, дівчинонько,
Червоним намистом,
Бо прийдеться, доведеться
Намисто продати –
Молодому козакові тютюн купувати…
Не хвалися, козаченьку,
Кучерявим чубом,
Бо прийдеться, доведеться
Той чуб ізбривати –
Молодому козакові в похід мандрувати.
Ще від бабуні:
І сюди гора, і туди гора,
А між тими крутими горами
Сходила зоря.
Ой, то не зоря – дівчина моя
З новенькими відерцями по воду пішла.
Дівчино моя, напій же коня
З глибокої криниченьки, з повного відра!
Як буду твоя, то напою й два
З рубленої криниченьки, з нового відра…
Від мами, коли вони співали після пожежі (1927 року вночі на Трійцю нам дядько Гуник, прізвисько його, спалив хату, бо мама відмовились вийти за нього заміж; був молодший за маму на 18 років!):
А всі гори зеленіють,
Де багачі жито сіють,
Тільки одна гора чорна, де сіяла вдова бідна,
Де сіяла-волочила, слізоньками примочила…
Як настала зима біла, бідна вдова погоріла!
Бідна вдова погоріла, під братовим плотом сіла:
– Ой, братику-голубоньку, прийми ж мене на зимоньку!
– Сестро моя, перепілко, коли в тебе діток стілько,
Як сяду обідати, діти будуть заглядати…
– Як ти сядеш обідати, то я вишлю дітей з хати…
Ідіть діти, ідіть з хати, дядько будуть обідати!
Поки дядько обідали, діти батька відвідали:
– Встаньте, тату, встаньте з ями – горе жити коло мами;
Встаньте, тату, встаньте з гробу – Горе жити біля роду!
Сама я навчала співати подруг на слова мого улюбленого поета Олександра Олеся:
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
–Цілуй, цілуй, цілуй її –
Знов молодість не буде…
Співали й російську пісню «Есть на Волге утес…» та інші. Нам захоплено дякували… А пораненим привезли бідон молока.
У Тихвіні збирались на репетиції у просторому приході монастирської церкви, куди привозили поранених. Їх на носилках ставили спочатку в довгих рядах на товстому дощатому помості так, щоб легко було проходити лікарям і сестрам, бо доводилось мацати пульс і забирати на перев’язку насамперед тих, яким загрожувала смерть… Тож коли медики переступали тих, хто не так важко поранений, то отримували на свою адресу матюки. Після звільнення церкви від поранених могли відбуватися репетиції самодіяльних гуртків художньої самодіяльності. Одного разу сталось так, що майже всі учасники були вже дуже втомлені після приймання поранених із фронту, а парторг пізно увечері надумався зібрати їх на репетицію. Та лише кілька хвилин потривали ті недоладні репетиції, нікудишні й похмурі. Більше таке не повторювалось!
У Лузі після згаданого вже концерту балтійських моряків згодом у тому ж відкритому театрі самодіяльність нашого госпіталю дала не менш успішний концерт. Крім поранених нашого та сусідніх госпіталів, було запрошено в передні ряди командирів якогось штабу, що обрав собі будинок поблизу нашого госпіталю. В настрої помітного піднесення співали, декламували, танцювали того вечора наші самодіяльні умільці. Спочатку заспівав хор пісню: «Идет война народная…», далі славно співали солісти: «Почему я водовоз?», грузинське «Суліко», «Заповіт» на слова Т.Г. Шевченка та чимало народних пісень українською та російською мовами, а поміж співом солістів я прочитала «Кавказ»
Т.Г. Шевченка («За горами гори кров’ю политі…»), уривок із «Железной дороги» М.О.Некрасова (Прямо дороженька, насыпи узкие, а по бокам – то все косточки русские…) та «Деревню» О.С.Пушкіна. Розважав слухачів своїми жартівливими дотепами лейтенант Петунін, от-як: «Шея – орган не обязательный, однако его хотя бы раз в неделю надо мыть обязательно». Одначе всіх у цьому концерті перемогла медсестра Тоня (пам’ятаю, але не назву її прізвище!): вона як взялася зі своєї пам’яті читати томик віршів О.С.Пушкіна, то її змогли зупинити лише найздивованіші дружні оплески всього залу слухачів!
Наступної доби проявилися наслідки: Тоня лежала в постелі майора зі згаданого штабу, а коли штабний черговий відчинив двері й зайшов, вона не тямила, що ж сказати йому, та й запитала: «А у вас самодеятельность работает?» Другого вечора став відомим цей вислів лейтенантові Петуніну, то відтоді він заходив у наші сестринські кімнати гуртожитку з незмінним запитанням: «А у вас самодеятельность работает?» Розповідали мені в листах, що наприкінці війни майор таки одружився із Тонею. На тому ж концерті виступала медсестра Люся (висока, гладкувата, з пекучими чорними очима): вона так уподобалася підстаркуватому, але ще стрункому полковникові, що він зовсім забув про свою дружину з двома дітками, що були десь у Казахстані в евакуації, та й одружився з Люсею. Я їхала з ними у швидкісному поїзді «Стріла» з Ленінграда до Москви, коли демобілізувалася з армії: Люся везла полковника в Україну показати матері й батькові, раділа!
Коли в серпні я довідалася, що у визволеному Житомирі розпочнеться навчання в педінституті, навмання написала в інститут листа. Він потрапив до Юрія Омеляновича Ковміра, котрий уже повернувся з партизанського загону і став директором педінституту. Його відповіддю було клопотання до політвідділу Волховського фронту, щоб мене звільнили з армії для налагодження комсомольської роботи у відновлюваному інституті й для закінчення навчання, бо Житомирщині потрібні учителі. У політвідділі добре знали про всю мою сумлінну працю в першому і другому госпіталях; знали також, що я навіть була поранена та контужена, а чоловік мій воював на іншому фронті, отож мене демобілізували з Радянської Армії. 10 вересня 1944 року повернулася до Житомира, поїхала в рідне село Пишки й зустрілася з мамою… Ні мама, ні односельці не знали, де я поділася після початку війни, не здогадалися й фашисти, де я, тож і не заподіяли шкоди моїм рідним…
01.06.1999 р.

Марія КАРАНСЬКА

Поділися:

Добавить комментарий