Сестра милосердя у прицілах війни

Сестра милосердя у прицілах війни

Сестра милосердя у прицілах війниПередчуття війни у нас було задовго до її початку. Навчаючись на другому курсі Житомирського педінституту, я в другу зміну разом із 120-ма студентами закінчила річні курси медсестер запасу Радянської Армії. Це було в липні 1940 року. А майже через рік, 1 квітня 1941-го, у величезній спортзалі інституту влаштували санпропускник для миття поранених, – отже, у верхах знали, що скоро почнеться війна…
Вона почалася 22 червня, а уже 30-го студентам наказали викинути з усіх трьох поверхів крізь вікна всі книжки, столи, парти, кафедри і взамін розставити залізні ліжка на дротяних сітках, накритих матрацами. А 1 липня завезли все госпітальне обладнання, майно, ліки та продукти. Начальником госпіталю за №2034 призначили Бориса Ізраїльовича Словака, директора Житомирського медичного технікуму. Також 1 липня всіх студентів (1200 осіб) відпустили додому; лише поодинокі з них пішли до Житомирського військкомату, щоб їх узяли на фронт. Я з чотирма студентками, які теж закінчили школу медсестер запасу, відразу влаштувалася в цей госпіталь на роботу, а понад 100 інших наших курсисток роз’їхались хто куди.
2 липня з-під Новоград-Волинської частини фронту госпіталь прийняв перших поранених і хворих. Лікарка на ніч доручила мені доглядати важко хворого на ангіну (то був студент якогось білоруського педінституту); всю ніч я старанно напувала його міцним розчином червоного стрептоциду (навіть сульфідину тоді ще не знали!), а вранці він помер.
Цілу ніч з 3 на 4 липня всі працівники госпіталю та залучений військкоматом загін чоловіків вантажили госпітальне майно та поранених у довжелезний ешелон (понад 100 вагонів): поранених заносили у вантажні закриті вагони, а медпрацівники знаходили собі притулок на відкритих площадках вагонів серед натовпу людей, що з клунками та дітьми тікали від фашистів. Два паровози тягли цей ешелон, який рушив біля 11-ї години в напрямку Білої Церкви, щоб обминути Київ, який німці посилено бомбардирували.
Ми проїхали кілометрів десять від Житомира, як на нас напали під Станишівським молодим ялиновим лісом три фашистські літаки: люто бомбили, густо діставали кулеметними кулями, – над лісом лунав жахливий крик поранених людей, смертельно конали вбиті. Пам’ятаю ясно, як притислася до землі, бо просто наді мною загудів над самісінькими верхів’ями ялин ворожий літак, на пузі якого було намальовано фашистську свастику, а фашист-льотчик висунув з кабіни голову в шоломі й дивився вниз, куди цілити…

Мені йокнуло в серці: за секунду помру! Але пронесло – лежала в тому місці, де літак, уже скинувши бомби, вирівнював свій політ, готуючись прицільно стріляти з кулемета, і вже за два-три метри далі від мого місця застогнали поранені розривними кулями…
Коли фашисти безкарно полетіли (бо з лісу ніхто жодного разу по них навіть не вистрелив!), вцілілі паровози на вцілілих коліях заклично загуділи, щоб люди вернулися до від’їзду: знову зчинився неймовірний лемент від переляку – аби не відстати від ешелону. Коли я врешті опинилася на своїй площадці, подруги-медсестри милосердя перев’язували хлопчика – десятирічного єврейчика з дуже гарними очима, груди якого наскрізь пробила куля. Поблизу нього незтямна мати тиснула до грудей меншу, семирічну, доньку й нездатна була хоч би вимовити ім’я сина.
Я, сидячи, дивилась на ліс, з якого кивали військовики-рятувальники: мовляв, ми підберемо поранених і вбитих, а ви скоріше їдьте, втікайте звідси! В кінці лісу на високому приколійному піщаному насипу промайнула ще одна незабутня постать пораненої жінки: вона міцно тримала лівою рукою на грудях своє сповите малятко, а правою з усіх сил гребла по насипу, щоб ухопитися якось за вагон; та права її нога була серед стегна перебита навпіл, трималася лише на шкірі, з неї юшила кров…
У Білій Церкві в руки воєнізованого загону було передано всіх убитих і поранених, яких везли в поїзді; передали для поховання також і того хлопчика, ім’я якого так і не спромоглася назвати мама. Коли я вже демобілізувалася з армії й обідала в їдальні у Ленінграді, раптом побачила точнісінько такі гарні очі у солдата, що сидів за столом напроти мене… Привидівся?!
Госпіталь наш завезли в Лубни Полтавської області й розмістили в чотирьох будинках середньої школи над Сулою. У Лубнах першим прифронтовим поїздом госпіталь одержав не тільки поранених, а й 18 хлопців-казахів, хворих на епілепсію. Поранені й хворі були завошивлені так, що воші лазили навіть в онучках та рубцях чобіт і черевиків. Довелося їм усюди на тілі повистригати волосся. Ми навіть не відпочили, як привезли нам ще кілька автобусів хворих чоловіків з лубенського лісу (там зібралося їх кілька тисяч, переважно середнього віку, одягнених і взутих абияк: їх пригнали маршами з різних західніших районів, аби вони потрапили згодом до Радянської Армії, а не до німців, які наступали). Ці чоловіки також були завошивлені, простуджені, бо спали просто неба, не мали чим укритися; мали хворі шлунки, тому що їм на харчі видавали тільки сухі концентрати з гороху або перлових крупів.
Постало питання, як очистити взуття від вошей? Начальником матеріальної частини госпіталю був Овруцький – учитель історії, а не санітарний лікар… Отож перемішали всі чоботи й черевики та й завезли в гарячу міську дезкамеру. Воно там перепеклося, поморщилося, його не можна було взути.
Наступного дня під час обходу цих хворих із лубенського лісу з лікарем Адаменком (він тривалий час до війни працював сільським фельдшером) я дізналася, що будь-яке шлунково-кишкове захворювання легко вилікувати, якщо хворому давати тричі на день по столовій ложці рідини ріванолю (1х1000 або 1×500), який хірурги на перев’язках прикладають до ран. Та третього дня госпіталеві було наказано відправити потягом у глибокий тил важкопоранених і хворих, які далі не зможуть воювати на фронті. Отже, на підході потяг, треба було всіх одягнути та взути. Коли кинулися до взуття, розпочалося пекло: фронтовики вимагали своїх чобіт, відмовлялися від черевиків із обмотками, та ще й непідходящих розмірів, зчинялися бійки – лікарі були у відчаї, ридали медсестри.
Того дня мені доручили палату казахів-епілептиків, без допомоги лікаря. І якби я не запам’ятала з дитинства маминої науки, що хворого в гострому приступі епілепсії не можна ні чіпати, ні, тим більше, боятися, бо від страху (особливо в сонному стані) ця хвороба часто перекидається на здорову людину й вона захворює, якби я оце була забула, то не залишилася б живою й здоровою. Бо напад хвороби (через невдоволення взуттям) почався в одного хворого, за ним розпочалися напади ще в кількох, а за якусь хвильку усі вісімнадцятеро хворих уже качалися, билися в жахливих конвульсіях на ліжках і на помості. Я мало не зачманіла й не збожеволіла в тій катавасії, поки з’явилися санітари, що мали силу забрати хворих у вагон поїзда.
Внаслідок відступу радянських військ госпіталь швидко перемістили в селище Савинці Харківської області (у залізничний куток) і розмістили у новій триповерховій школі. Першої ж ночі прямував ешелон на фронт з військом, кіньми, всілякою зброєю, в тому числі зі снарядами та мінами. Серед ночі налетіли на цей ешелон фашистські бомбардувальники і прямим потраплянням у вагони розгромили весь ешелон: страшно рвались не лише бомби фашистів, а й снаряди й міни, що були заготовлені в ешелоні для фронту; далеко від вагонів падали спалені, обсмалені, розірвані на частини тіла людей і коней, їхні кишки; навіть земля горіла під вагонами й навколо них. Після третьої години ночі, коли вже давно полетіли геть фашистські літаки, яким не заважали розбомбитися ні радянські винищувачі, ні зенітки, коли вже догоряв ешелон і стало можливо під’їхати до нього автобусами, наш госпіталь поїхав підбирати поранених. Привезли небагато – всього понад тридцять чоловік, їм нашвидкуруч госпітальні лікарі надали першу допомогу, але госпіталь не розгорнули для складних операцій, бо небезпечно було увімкнути електричне освітлення, коли ворожі літаки чатували в повітрі. Мене поважна славна лікарка Поліна Петрівна Жеронкіна покликала наглядати за найважче скаліченими та пояснила, як саме допомагати кожному: ось у цього протікає кров з поранених ніг та рук – щоб він не вмер до ранку, треба отак ослабляти або посилювати затискання руху крові у жилах; а оцей чоловік зовні не має ран, але треба пильнувати за його диханням… Як лікарка нарешті пішла відпочити, я невтомно ходила з палати в палату, чим могла і як уміла допомогти – допомагала. Але перед самим світанням обізвався до мене чоловік, що не мав ран на тілі: «Сестричко, запиши скоренько мою адресу: «Північно-кавказький край…» На цьому він замовк, тричі глибоко зітхнувши, і замовк навіки… На розтині його тіла легені були залиті кров’ю від розірваної печінки, відбитої, коли ним швирнуло з вагона.
Госпіталь так і не розгорнули, поранених прооперували в операційній місцевої лікарні. Другого дня комісар госпіталю Кирикеша (він носив на гімнастерці орден Леніна, зароблений на Харківському тракторному заводі, мав освіту за сім класів) поїхав у Красний Лиман, щоб добитися вагонів для перевезення госпіталю на схід, за Волгу, бо пішли чутки про намір фашистів висадити у Савинцях свій десант. Під ніч наступної доби переляканий начальник госпіталю посадив свою дружину-лікарку з п’ятирічним синком Борею (через багато років я зустрілася з ним як з лікарем-психіатром, що жив поблизу мене в Києві, а працював у Глевасі) та частину лікарів і медсестер у найбільший госпітальний автобус, став на підніжку автобуса з націленим на шофера наганом і втік туди, де був комісар (покинув навіть начмеда, лікарів рентгену та інших 18 осіб, зокрема й мене). Та через добу надвечір, коли я вже наварила вечерю для всіх, хто залишився, несподівано з’явився начальник госпіталю, назад пригнаний комісаром, і першим у мене попрохав прямо з котла насипати йому їсти…
За тиждень госпіталь уже переїхав Волгу й попрямував у Сибір. Коли переїздили Волгу, нас настиг фашистський літак; чергою з кулемета влучив у віконце вагона, перед яким сиділа єдина дворічна дитина в поїзді (хлопчик), і вбив його.
Поспіхом госпіталь наш завезли в Ленінськ-Кузнецьк, розмістили у чотириповерховому будинку готелю, в якому колись жили американські інженери, які будували металургійні заводи біля міста. Скоро госпіталь заповнився пораненими, які потребували тривалого лікування. Аж тут у місто приїхав джаз славнозвісного Утьосова. У підвалі госпіталю була зала на 500 місць, із гарною сценою. Тут і відбувся (після обіду) шефський концерт. Начмед розпорядився, щоб кожна медсестра йшла в залу зі своїми пораненими й сідала в однім ряду з ними. У моїй палаті на четвертому поверсі лікувався Василь, якому міною поранило пальці й долоні обох рук, коли він підвівся в атаку з окопу; обидві руки від початку пальців і до ліктів були в твердому суцільному гіпсі. Цей хлопець не міг сам умитися, вдягнутися, його годували сестри, а найжахливішим – морально! – було те, що мусив оправлятися в нужнику лише з допомогою молоденьких санітарок. Його дні та ночі гнітили думки: як же він зможе жити далі? Мені випало сісти в шостому ряду, коло мене праворуч сів той Василь. Сам Утьосов не брав участі в концерті, замість нього чудово співала його молода красива донька Едіт, яку батько називав «найкращим своїм творінням». Коли в розпалі концерту вона пречудово-ніжно заспівала всіма улюблену пісню «Синий платочек», я помітила, що з очей Василя закапали сльози, а коли залунали оплески, він підвівся й пішов із зали. Минуло 10, 15, 20 хвилин, а він не вертався. Я дуже занепокоїлась; пригнувшись, вийшла й побігла в палату і там застала його, коли він уже з допомогою зубів і пальців ніг розідрав навпіл простирадло й на високім бильці залізного ліжка приготував собі петлю… Якби та біда сталася з ним, мене жорстоко засудив би військовий трибунал! Лиш Господь Бог помилував його і мене!
Місяць я годувала Василя своїми руками, а коли з його рук зняли гіпс, розминала по черзі всі фаланги пальців, масажувала долоні, водила на заняття до спеціальної стінки вправ розвитку руху пальців і рук (стінки перекладин), поки врешті він зміг сам тримати ложку й застібати чи розстібати гудзики штанів. До нього поверталася віра в життя. А через два місяці особовий склад працівників госпіталю одержав наказ із Сибіру переїхати до Вологодської області. Коли ми вирушали в далеку дорогу, ближче до фронту, прощалися з пораненими, яких лікували, Василь привселюдно низько вклонився мені, став на коліна й поцілував мені ноги. Це був перший юнак у моєму житті, котрий поцілував мене в ноги!
Наш госпіталь висадили з потяга в Харівському районі Вологодської області над глибокою повноводою рікою Кубинкою й передали в наше розпорядження будівлі дитячого тубсанаторію, де раніше були церковно-монастирські володіння (під горою в старій хатині ще доживали свого віку дві понад дев’яносторічні черниці, що плели людям гарні вологодські мережива (з того жили). Розмістили нас мешкати в селянських «ізбах» на других поверхах, не призначених для постійного проживання самих господарів. Наша господиня Смирнова відімкнула нам двері, і ми біля вікна при південній стіні здивовано побачили портрет царя Миколи II – на весь зріст, у мундирі при золотих еполетах – й почули перше запитання: «Так что, немцы уж в Тихвине? Снова будет царем Николай II?» Я пояснила їй, коли і як розстріляли більшовики царя та його родину, а вона дивилася прямо в вічі й не вірила!.. За місцевим звичаєм навіть хлопчик-недоліток вважався господарем двору, тому на сімейній нараді він сідав посеред кімнати, і з ним радились, як із «мужчиною», слова його вважались остаточними, вирішальними.
На другому поверсі в другій половині було відхоже місце – проріз у стелі над яслами, над головою корови, щоб сеча людини, як корисний мінерал, присмачувала сіно. Купалися в банях, а після миття залазили в прогріту піч, звідти вилазили червоно-гарячі, накидали на себе рядно, бігли через город й пірнали у воду Кубинки – обтрушувались, витирались, одягались, тобто гартували здоров’я.
Увечері молодь збиралась у гурти: багато дівчат на порі, а хлопці – на фронтах, то хлоп’ята-підлітки підстрибували, як молоденькі півники, грали на гармоніях; рухалися гурти молоді з піснями назустріч гуртам поблизьких «деревень», співали спочатку частівки: «Серый камень, серый камень, серый камень пять пудов, серый камень столь не тянет, как проклятая любовь…» І зненацька вклинювалося гучно: «Выпрягайте, хлопцы, коней та й ложитесь спочивать, а я пойду в сад зеленый, в сад криниченьку копать». Ми аж здригнулись від подиву, від почутого!
За дві доби ми впорались, щоб можна було приймати поранених у госпіталь, навіть один день відпочивали: переправились на другий берег річки до лісу. Боже, які ж там цвіли конвалії: вище колін, невидано запашні! Ми нарвали їх цілі оберемки, поставили у кожній палаті, раділи… А надвечір прийшов начмед і дав сестрам по наряду поза чергою, викинуто було всі квіти геть (а ми ж не знали, що навіть здорові люди за ніч могли померти від сильного запаху конвалій).
Через три дні госпіталь наповнився виснаженими ленінградцями (було найважче стежити за ними, аби хтось зайвого не вхопив з’їсти, бо від цього вони вмирали) та пораненими в щелепи, яких доводилося годувати тільки через ніздрі. Це була справжня мука і для поранених, і для медсестер, а порятунку від неї ні від кого було сподіватися, бо, наприклад, Ганя Янушевська поскаржилася начальникові госпіталю, що в неї дуже розболілась голова і вона не може працювати з такими каліками, то у відповідь почула: «Розумна голова ніколи не болить, болить тільки дурна голова!»
Минуло два місяці, і госпіталь перекинули до Тихвіна, ближче до фронтової зони Волховського фронту. Там переглянули склад медпрацівників новоприбулого госпіталю, відібрали з них значну частину для посилення центрального сортувального евакогоспіталю 3415, де начальником був Лєкарев (до війни працював директором Вінницького медінституту). Так у серпні 1942 року я опинилася в новому для мене госпіталі. Мені було приємно, що начмедом його став вельмишановний начмед розформованого госпіталю 2034.
Через тиждень мене покликав на бесіду комісар Клинков (старий більшовик, учасник громадянської війни). З перших слів мені стало ясно, що він уже ознайомився з моєю біографією: знав, що я закінчила три курси педінституту, очолювала комсомольський комітет. Вчена рада мені призначила сталінську стипендію; добре працювала медсестрою в попередньому госпіталі. От він показав рукою на географічну карту й запитав: «Де місто Ліверпуль? (Відповіла); «Яка протока розділяє дві Америки?» (Відповіла); «Де Па-де-Кале?» (Показала). Далі запитав: «Что такое глагол?» Я усміхнулась і відповіла, а він помітив мою усмішку, й довелося пояснити, що це запитання поставили на екзамені з російської мови, коли я 1935 року вступала в Бердичеві до педагогічного технікуму. Після цього він порадив, щоб я пам’ятала, що після закінчення війни маю стати педагогом. Після цієї бесіди, крім суто сестринських, мені дуже часто стали доручати важливу відповідальну працю на громадських засадах. Чого тільки не доручали мені в госпіталі!

Марія КАРАНСЬКА.
(Далі буде).

Від редакції. 22 червня 80 років тому розпочалася Велика Вітчизняна, німецько-радянська війна. Та зараз не про термінологію. Вона, термінологія, не применшить трагізму кривавих подій 1939 – 1945 років, які випали на долю нашого народу на фронтах і в тилу. Все менше очевидців, а учасників – тим паче, тих подій. Пішла за межу вічності у 2000-му й Марія Устимівна Каранська.
Для випускників факультету журналістики Київського державного університету шістдесятих – вісімдесятих років минулого століття Марія Устимівна – особа легендарна. Доцент Каранська була дуже вимогливим викладачем, блискучим лектором, глибоким знавцем рідної української мови, зокрема синтаксису. Вона вміла спонукати студентів до навчання, щедро передавала свої знання.
У вестибюлі факультету журналістики КДУ був традиційний на ті часи стенд «Вони захищали Батьківщину». Серед портретів викладачів-фронтовиків Дмитра Михайловича Прилюка, Олега Кіндратовича Бабишкіна, Павла Федоровича Автомонова, Володимира Андрійовича Рубана був і портрет фронтової медичної сестри Марії Устимівни Каранської. Юне дівоче обличчя виглядало із чи то хустки, чи то якогось чудернацького очіпка, який нагадував чомусь вбрання сестер-жалібниць періоду Першої світової. Було якось дивно, що оця красива дівчина на фото – нинішня факультетська «гроза».
Якось на лекції Марія Устимівна поділилася досить нестандартною думкою. Вона скоріше не розмірковувала, а стверджувала, що війна – то не лише бої, наступи й відступи, масштабні баталії чи перестрілки, а страшенно важка, виснажлива робота. Власне про це і її спогади.
Нині «Зоря Полтавщини» розпочинає публікацію спогадів Марії Каранської про воєнне лихоліття. Спогадів правдивих, відвертих, болючих, безкомпромісних. Тих, які «ніколи знову», а не «можем повторіть». Подбали, щоб матеріал побачив світ, студенти доцента Марії Устимівни Каранської 1972 – 1977 років, журналісти, письменники – наша колега Лідія Віценя та її однокурсник Олександр Балабко.
Переконані, «Сестра милосердя у прицілах війни» не залишить наших читачів байдужими…

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий