Новела
Микола ТЮТЮННИК
Мишко просинається повільно, відчуваючи, як щось лоскоче йому носа, але не може розібрати: сонечко це чи кіт. Бо вони таки чимось схожі – сонечко і кіт Пушок. Обидва м’якенькі, тепленькі, ласкаві. Тільки Пушок ще й муркоче, коли вранці приходить Мишкові на подушку. І так вже вигинається, так уже треться!
Мишко розплющує очі, але обережненько, щоби не помітила баба і не прийшла перевіряти – чи часом не «наловив риби».
Ні, це все-таки сонечко: блищить, переливається поміж повік різними барвами. А ось коли повністю розплющити очі, воно знову стане схожим на яєчний жовток.
І чого воно так? І чого, бува, вранці сонечко наче кимось поламане: вузеньке, як нігтик, і не блищить, і не гріє. І чого це баба кличе на руки, а садовить на коліна?
Так замислився, що й не розчув, як за вікном знайомо загуркотіло.
Ги-ир-р… Ст-ріх-тіх-тіх… Ги-ир-р…
Оце долежався! Зіскочив з ліжка – та на вулицю!
Мотоцикл дядька Паніна вже промчав мимо і все ж таки залишив після себе сіренькі й пахучі хвостики диму.
Мишко заплющує очі й аж носом виводить: нюхає. Як тільки й пахне!
А навкруги тиша – листочки не ворухнуться. Хвостики ще довго тремтять над порепаною від спеки грунтівкою, потім наче нехотя розповзаються. І Мишкові страх хочеться погладити їх рукою.
З двору чути брязкіт цеберки.
– Мишко-о!
Баба. Треба бігти в хату.
– Чого це ти на вулицю? Не знаєш, куди ходять? – сердиться вона. – Чи це ти мацаклєт нюхати бігав? Ох, Господи, чи й справді шофер росте?
Це так усі кажуть, що з нього шофер виросте. А баба ж – та ні в яку: тільки шахтар. «Той же волоцюга шахтарем був».
Мишко розуміє, що то про тата. Смик бабу за спідницю.
– А де він зараз, той волоцюга?
У баби відповідь одна:
– Собаки яром погнали.
Поки вдягався, розшукуючи під ліжком штанці та сорочку, повернулась із крамниці мама.
– Я тут Мишкові на сніданок принесла, – поклала на стіл якийсь кульок. – Та вже побіжу.
– Підожди, вспіється, – каже баба. – Там той… не чула… Кажуть, молодий Холод у відпустку приїхав. З Домбасу. Сходи, може, твого де стрічав.
Мама ледь не з плачем:
– Та доки ж можна, мамо? Доки ж можна? Який він мій? Не треба мені нікого.
Насунула на очі біленьку хустину й геть з хати.
На сніданок Мишкові склянка молока й жменька «подушечок».
– Та з хлібом, з хлібом їж! Воно тривніше.
Та де там! Окраєць в одну руку, канхвети в другу – і на вулицю!
– Ти куди ото хліб, джигуняко? Знову собаці поніс?
Сірко хапає окраєць на льоту і, вдячно крутнувши хвостом, ховається з ним у будку. Чи він же не знає, що коли з хати побачать, то дістанеться Мишкові на горіхи.
А Мишко вже в садку. Старенькі дерева, як лагідні бабусі, простягають йому гостинці. Ось тобі яблучка, ось тобі груші. Вишеньки вже, правда, відійшли, але й без того на гілках стільки добра!
Зірвав, надкусив – ве! Після канхветів і груша, як трава.
З сусіднього двору хтось тоненько гирчить. Гир-гир, у-у-у…
О, це Гришко! З коліщатком бігає.
– Гришко, гайда на вулицю!
– Гайда!
Гришко хоч за віком і молодший, але біжить попереду. Бо в нього ж коліщатко, він і шоферує. А Мишко трохи позаду, як пасажир. Бо коли вирветься вперед, Гришко образиться і не дасть покермувати.
– Поїхали у Валуйки?
– Нє, на Сталінку!
Хто за кермом – той і керує. Отже – на Сталінку!
Розвернулись і попрямували в інший бік. Коліщатко з якогось механізму, залишає на пилюзі рівненькі поперечні рисочки. От якби у Мишка був тато чи старший брат і теж працював на тракторі, він би Мишкові ще й не таке зробив!
Тільки розігнались, Гришко спіткнувся об грудку, забив босу ногу, присів. Штанці на попці розійшлися, показали голе тіло. Це йому навмисне так пошито – з проріхою. Бо сам же з ґудзиками ще не впорається, не розстебне, коли треба, а мати ж цілий день на роботі…
Мишко схопив ту грудку та об суху землю! Щоб знала, як малих ображати.
Гришко побачив, віддав коліщатко.
– На, тільки недалеко. Ось тут.
Мишко й устиг зробити лише два кола. Аж тут Гришків брат.
– Чого ти крутишся, як собака за своїм хвостом? – реготнув він. – Біжи мерщій до Холодів, там твій татко-шахтар приїхав!
Знявся, аж курява! І про коліщатко забув.
Біля Холодів, дійсно, юрба чоловіків. Стоять, цигарки смалять. Хто ж з них? О, та декого він вже й знає. Ото – Оленчин татко, а то – Василька, що через дорогу живе. Знайомі й інші двоє, бо частенько ведуть один одного цією вулицею з роботи. Тоді, може, цей? Ото було б гарно. Такий великий, з чорними вусами. Тільки що це в нього з очима? Чи сажею намазано?
Вусань першим Мишка й помітив.
– А це чий же такий козак? – нахилився до Мишка, кумедно наїжачивши брови.
Мишко так поспішав, що ледь штанці не загубив. Тепер спритно підтягнув, сором`язливо поглядаючи на дядька.
– А-а, – засміялись чоловіки, – так це ж твій колега, Миколо! Мишко-шахтарчук! Так, здається, тебе кличуть?
Мишко мовчки кивнув.
– Ото тобі й маєш! – здивувався вусань. – А я й не туди, що в нашому селі ще шахтарі є. А хто ж твій татко?
Ніби хмаринка набігла на сонце. Закопилив губу, закопилив…
– Я думав, що ви-и…
– Я-я?
Чоловіки враз забухикали, знову полізли за цигарками. І тепер вже тихіше про щось незрозуміле…
– Та невеличка така. Білявенька. Чого там ти не знаєш?
– А де ж це?
– Та там же, на Донбасі. Поїхала на будівництво, щоб хоч трохи заробити, а воно знайшлась якась сволота. Знав, кого зобидити.
Мишко вже хотів повернути додому, але дядько зупинив. Торкнувся голівки самими пальцями, не зважившись покласти цілу мозоляву долоню.
– Е-е, друже мій! Шахтарі не плачуть. Ану, ходімо зі мною.
Додому Мишко прибіг захеканий. Висипав з-за пазухи на стіл цілу купу цукерок і знову надвір. Дзигою пройшовся по садку, погукав бабу – немає. Теж на роботу пішла. Коли б знав, де це, – неодмінно побіг би і все-все їм розказав!
Сів на порозі й поглядає на сонечко. Ото як заплутається у верховітті крайньої тополі – тоді й обід. Тоді й мама з бабусею повернуться. А воно ж не скоро. І сонечко не квапиться. Ще не вийшло навіть з-за сусідньої хати. Щоб прискорити його, побіг за ворота, та навкруги тополі. Ні, з якого боку не зайди – все одно до верхівки йому далеко.
Не стерпів, побіг до комори. Саме сюди привозять жінок з поля. Все-таки так воно швидше побачить маму.
Сів на гарячі від сонця сходинки, посміхається.
– Що це ти, Мишко? Чи копійку знайшов?
Е-е, копійку! Знали б ви – яку копійку!
Мати як побачила його, першою з кузова зіскочила.
– Що таке, синочку? Що там лучилося?!
– Мамо! – вигукнув на півсела. – Мамо! Там мій татко-шахтар приїхав! Повний чемодан канхветів привіз!
Жінки ніби й не чують. Повідвертались. А вуха, як ті ріжки у чортиць. Ледве хустки не рвуть.
Схопила його на руки та додому.
– Дитиночка ж ти моя ріднесенька! Що ж ти зі мною робиш?
Вечоріє. Видно, як тим боком села повільно повзе курява. Череду гонять. Мишко лозинку в руки і до воріт – Зіроньку зустрічати.
Понад річкою, що ділить село, як ножик пиріг, починає куйовдитись туман. Як тісто, покинуте горе-господинею, підходить і переливається через край, залишаючи на поверхні худенькі гілочки лозняку.
“І що воно за таке, отой туман? – думає Мишко. – Може й справді хмаринки на ніч притулок знаходять? Треба якось збігати та зблизька роздивитися”.
Сів на лавчину, підібрав під себе ноги. Взуватись не схотів, а воно ж жаби стрибають. Дядьки кажуть, що вони можуть цицьки дати. А може, й брешуть. Дядьки – вони такі. Бува, матюкнуться, а тоді на Мишка: та він не чує. Він не понімає. А самі, як були такими, не чули, не понімали?
Чогось позіхнулось: ов-ва-ва-ва-ва-ва-ва-а… Як би ще його не заснути. А то вже було: сів Зіроньку зустрічати, а прокинувся в ліжку. За вікном ніч, баба хропе, а мама лежить – сльози витирає.
– Е-гей, господарю! – кричить хтось. – Дивись, корови затопчуть!
Тю-у, та й швидко ж вони!
Зіронька йде важко. Величезне вим’я наче аж розхитує її.
А з хати голос баби:
– А ти б жарнула його разок по ср… Знав би, як язиком плескати!
– Та воно ж дитина…
Мишко зіщулився, почав прислухатись. Ні, це треба трохи пересидіти. Бо як потрапиш бабі під гарячу руку…
Куди й сон дівся. Почав роздивлятись людей, що проходять мимо. Ось ці дядьки, мабуть, до клубу. Кожен у білій сорочці, комірець поверх піджака. Один відокремився від юрби, підійшов до Мишка.
– Мишко, я ж тобі обіцяв про шахту розказати…
Притулилось до дядька, як горобеня до вікна, – і не дихає. Дядько йому то про гори-терикони, що на Донбасі підпирають небо, то про таємничі підземні лазовиська, яким кінця-краю не видно…
– А які красиві шахтарі, у кожного вугільним пилом підфарбовані очі, – посміхається дядько. – Поїхав би?
– Поїхав, – не зводячи з дядька очей, шепоче Мишко. – Тільки ось мама…
– А ми і її заберемо.
А вона стоїть за парканом – ні жива ні мертва. Ґудзики на кофтині ледь не відскакують од шалених поштовхів серця…