“Щирість – це інколи усього лише здоровий цинізм…”

“Щирість – це інколи усього лише здоровий цинізм…”

Із творами молодої письменниці Марини Єщенко наші читачі почасти знайомі. Вона народилася 1986 року в селі Великий Кобелячок Новосанжарського району. В Інституті української філології Національного педагогічного університету (НПУ) імені М.П.Драгоманова отримала диплом за спеціальністю “Вчитель української мови, літератури, літературний редактор”, в Інституті філології Київського національного університету (КНУ) імені Тараса Шевченка – диплом “Викладач української мови, літератури, літературознавець”. У 2017 році захистила дисертацію “Поетика абсурду в сучасній новелі” зі спеціальності “Теорія літератури” в КНУ імені Тараса Шевченка. З 2009 року працювала в Науковій бібліотеці імені М. Максимовича КНУ імені Тараса Шевченка.
Поезії й проза опубліковані у понад 70 журналах і альманахах, у районних, обласних і всеукраїнських газетах, зокрема у журналах “Березіль”, “Дзвін”, “Кур’єр Кривбасу”, “Рідний край”, “Дніпро”, “Нова проза”, “Буковинський журнал”, “Однокласник”.
У 2011 році брала участь у Літній літературній школі в Карпатах, у 2014 – в літературній школі-таборі “Калавурня” у Черкасах. Протягом останніх років виступала на фестивалях “Захід”, “Країна мрій”, “Гогольфест”, а також на різних поетичних читаннях у багатьох містах України. Входить до київської літературної студії “Перехрестя”.
Дипломант всеукраїнських літературних конкурсів “Любіть Україну”, імені Вадима Коваля, лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу “Троянди й виноград”, Міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара, літературної премії “Смолоскип”.
Авторка трьох книжок: “Поговори зі мною” (2015), “життЯмоЄ!!!” (2017), “Бібліотекарки не виходять заміж” (2017).
Пригодницька повість “Бібліотекарки не виходять заміж” (видавництво “Твердиня”), пише авторка, вийшла за грантом Президента України молодим діячам у галузі театрального, музичного, циркового, образотворчого мистецтва, а також молодим письменникам і майстрам народного мистецтва для створення і реалізації творчих проектів. Це книжка про бібліотечні будні. Оповідь ведеться від імені директора, який нехлюйськи ставиться до своєї роботи. Бібліотекарка Анастасія намагається виправити ситуацію на краще. Повість покликана розвінчати всі можливі міфи про бібліотеку й розкрити усі таємниці цієї роботи: як виконуються і не виконуються замовлення, як проводяться заходи, у кого які коханці, як працює рідкісний фонд, які родичі “дозволяють” працівникам не працювати, як стають інформаторами директора, як робота в бібліотеці позначається на повсякденному житті, як у бібліотеку приходять іноземці і які “серіали” за вікном люблять переглядати бібліотекарки. І як директор заграє до бібліотекарок, але отримує відмову.
А книгу “життЯмоЄ!!!” складає цикл із 28 новел. Це – 28 історій пошуків, сумнівів, невдач і любові. Або її відсутності. І лише одна велика спроба зрозуміти цей світ і себе в ньому. Трагізм, іронія, комічність, абсурд і легкість буття. Новели об’єднує головна героїня, для якої усі інші персонажі – не більше, ніж досвід, і не менше, ніж декорації, які потрібно вчасно змінити. Можливо, тому деякі персонажі цілком безглуздо помирають. Але ця книжка не про сум, а про переродження і становлення. Або про дорослішання. Про те, що щирість – це інколи усього лише здоровий цинізм. Або ні про що з вищеописаного.
Письменниця Валерія Колодій так говорить про творчість пані Марини: “Сучасна українська проза немислима без сильних молодих письменників, що активно рухають розвиток вітчизняної літератури. Серед них – Марина Єщенко, неповторна і яскрава особистість… Марина – талановитий прозаїк-абсурдист і яскравий, колоритний поет, кандидат філологічних наук (жартома називає себе “кандидатом абсурдних наук»), бібліотекар, критик і публіцист… Про її творчість дуже позитивно відгукуються авторитетні критики і письменники”.
Сьогодні ви маєте змогу долучитися до читачів нових книг нашої талановитої землячки.

Марина ЄЩЕНКО

Гриби із зеленого ящика

Ринок. Жіночка років сорока п’яти гризе яблуко. Спочатку надкушує посередині, потім нижче, і так по колу. На ній куфайка землистого кольору й сірі шерстяні гамаші, витерті в місці, яким вона сідає на дерев’яну коробку. Ось на іншому кінці яблука з’являється маленька голівка черв’яка. Він білий, кільцюватий і заспаний. Навіть трохи сердитий. Жіночка не помічає цього й гризе яблуко, підбираючись до свого конкурента все ближче й ближче.
– Купуйте підберезники, опеньки й усілякі інші гриби! – вигукує жіночка, і ось її зубаста щелепа заноситься над маленьким острівцем яблука, на якому загрозливо застиг невмирущий черв’як.
– Жіночко-о-о-о-о-о-о-о!!! – несамовито кричить типова клієнтка поблизу.
– Що? – спокійно відповідає жіночка, пережовуючи черв’яка й витираючи губи об рукав куфайки.
– Я у вас учора купувала печерицю.
– Кілограм, два? – натираючи до блиску об гамаші наступне яблуко, запитує жіночка.
– Не пам’ятаю… Кілограм, здається.
– А з якого ящика? З оцього синього чи коричневого?
– Хм… З синього.
– Вісімнадцять гривень, будь ласка, – і жіночка простягає повен пакет лисичок.
– Та я не по гриби прийшла! – обурюється клієнтка.
– А по що ж? – хрумкає яблуко й чеше підборіддя, на якому не сховалася вчорашня щетинка.
– Я прийшла… – починає задихатися клієнтка в червоному плащі, – прийшла сказати, що мій чоловік їв ваші гриби… учора ввечері. Їв ваші гриби й сьогодні помер… Так точно: помер.
– Хм… – дивується жіночка з яблуком. – Раніше ніхто ніколи не повертався до мене, ніхто не скаржився. Може, ніхто й не помирав?
– Я не знаю. Виходить, мій чоловік перший, – замислюється клієнтка.
– А може… – і жіночка-продавчиня застигає з усмішкою на губах, – може, вони просто їли мої гриби усією сім’єю!!!
– Тобто що ви маєте на увазі? – не знає, чи обуритися, чи зрадіти клієнтка.
– Як що?! Чому ти чоловіка годувала моїми грибами, а сама не їла!
– Я ніколи не їм! Я боюся отруїтися! У мене цей страх ще з дитинства!
– Ось бачиш! Ось у чому вся проблема!
– Яка ще проблема? Я не за проблемами до вас прийшла!
– А за чим? – дивується жіночка. – Грибочки, свіжі грибочки!!! Хто хоче свіжих маслюків – мерщій до мене, розбирають!!!
– Я не знаю… – знічується клієнтка. – Може, щоб ви знали…
– А може, грошей хочеш? Скільки? Сто гривень? Двісті? У скільки ти оцінила втрату свого чоловіка?
– Я не оцінювала свого чоловіка! Він узагалі страшенний ледар був, пиячив, гуляв, хуліганив!
– То ти тільки матеріально виграла від його смерті?!
– Виходить, що так, – раптом усвідомлює клієнтка.
– Але ж не лише матеріально? – продовжує жіночка, важачи старому дідові кілограм опеньків. – Він же, мабуть, бив тебе, знущався… Ти плакала, а він сміявся…
– Ха-ха-ха! Але ні, не так! Це швидше походило на га-га-га!!! А ще казав, що так мені й треба, що невдало я вийшла заміж! Бо треба було не на піаніно бренькати, а на дискотеку ходити.
– То ти вчителька з музичної школи?! – захоплено вигукує продавчиня.
– Ага… – сором’язливо відповідає вчителька, ніби її щойно розсекретили або спіймали на якійсь шкоді.
– То ти, може, й у мого Валерчика викладаєш?
– Синюшкіна? Валерія? – загораються очі вчительки. – То це ви… Це ви його мама? З нього може вийти непоганий піаніст. Він дуже талановитий хлопчик! Було б непогано, якби ви йому купили піаніно. Все-таки випускний клас.
– Та ці кляті гриби так якось нестабільно родять, що хіба ж назбираєш на те піаніно! – бідкається жіночка, колупаючись у носі пальцем правої руки. – Але приємно, що такі надії подає!
– Надії то подає… – притишує голос учителька… – Але ви вже й за навчання років три не платите. Його відрахували, а такий хороший хлопчик був…
– От малий бевзь! А не сказав же нічого! Щосереди й щосуботи по гриби відмовляється ходити, каже, що йому на музику! От прийду та як усиплю тієї музики!!!
– Ні, ні, прошу вас, тільки не бийте малого! Така хороша дитина! І в коридорі підлогу помиє, і кожну клавішу на піаніно протре. А як він любив струнні й духові інструменти – ви й не уявляєте!
– То він що – прибирав у вас там у музичній школі чи вчився? – уже тепер грибна жіночка зайшлася здивуванням на півобличчя.
– А ви що думали, що він на піаніно вміє грати?! – з не меншим подивом відповіла вчителька. – Та ви ж не лише піаніно йому не купили, ви ж, напевно, й не помітили, що в сина вашого слуху, як у грибочків із зеленого ящика!
Жіночка налилася синьо-чорними фарбами й материнськими почуттями так, що ледь не лопнула від надлишку жовчі:
– Та як, як ти тільки смієш таке говорити! А ще вчителька! Хто тобі, курко общипана, дав право ображати мої грибочки!
– Ах я ваші грибочки образила, – не заспокоювалася вчителька, – Та якби не ваші глухі до людського болю грибочки, мене б зараз удома чоловік на дивані чекав!
– Ич, на дивані! Заробила на таких, як мій Валєрик, собі на диван! А я на грибах роками батракую, але й на піаніно малому не заробила!
– Двісті! – раптом перебила грибні голосіння вчителька музичної школи.
– Що, двісті? Як так двісті? Твій чоловік ані копієчки не коштує!
– Він і півлітри самогонки не коштує, але ж копачам я ці півлітри маю налити!
– Але ж я сьогодні ще нічого не заробила! – заголосила грибниця, перекладаючи гроші з зовнішньої кишені у внутрішню. – На хліб не залишиш, голодною смертю мене заморити хочеш!
– Та ви що, як ви таке могли подумати?.. Мені ж тільки на похорон, трішки щоб… Від ваших же грибочків мій чоловік руки на грудях склав…
– На похорон?.. – звеселилася жіночка. – Так, значить, на похорон?! То так би відразу й сказала! Грошей я, звісно, не дам, сім’я вдома чекає, сама розумієш, а от грибочків до столу!!!
– Грибочків? – не повірила своєму щастю вчителька.
– Грибочків!!! На похороні до столу – делікатес! Такого похорону в околиці ні в кого не буде! Маслюки, печериці, опеньки… Хутчіш вибирай, миттю розбирають!

Старший брат

Кажуть, того дня, коли Петьку випустили з в’язниці, він не кинувся на перший автобус додому, не біг навпростець неораними полями, а вештався містом. Іще говорять, що бачили його в ненадійних місцях, там, де збираються наркомани. Нібито він хотів намутити дозу в борг, але дурнів нема, на таке сподіватися марно. З чим він приїхав у рідне село, годі було й здогадатися, бо тут версії дуже різняться. А от чого потрапив за грати, знають навіть малі. Тричі цьому присвячували виховні бесіди в школі.
Першого разу з ноги відчинив двері кабінету сімейної медицини, з усього маху всадив кулак у щелепу лікаря, стягнув зі стільця на підлогу й дубасив ногами доти, доки дужий заступник головного лікаря не розбив улюблену пляшку коньяку йому об череп. Кажуть, пляшка коштувала не менше п’ятисот гривень, а в терапевта виявили зламані ребра і відбиту селезінку. Хоча, може, селезінку й приписали колеги – із солідарності. Тоді Петро відбувся громадськими роботами, вимив шампунем увесь центр перед Днем Незалежності, викосив усі посадки вздовж траси, по якій мала б приїхати делегація з області. І хоч потерпілий легко б виграв судовий процес, та заяву швидко забрав, про цю історію говорив дуже неохоче, тож, окрім двох статей в кримінальній хроніці районки, більше про цей інцидент інформації не було. Хлопець молодий, усе життя попереду, Іван Степанович дуже навіть з розумінням поставився до свого вибору. Саме за це його й поважали колеги в лікарні: за виваженість і відповідальність.
Удруге хлопця спіймали, коли він, погрожуючи обрізом мисливської рушниці, вдерся в єдину комунальну аптеку в районі. Вимагав наркотичні засоби, лютував і навіть розбив скло у кількох шафках, але бажаного так і не отримав. Цього разу його загребли на довше, мав відбутися суд, і односельчани лише скрушно хитнули головами, коли з ранішнім рейсовим автобусом в село спустилася ця нечувана звістка. Пом’якшувальною обставиною зарахували те, що обріз був незаряджений, однак суд мав іще відбутися. Директорка школи написала позитивну характеристику, але потім всю ніч не спала і на ранок відредагувала. Біс його знає, що з тим хлопцем сталося в місті. Понад рік вони не знали, чим він живе. Батькові виписали штраф і забрали мисливське посвідчення, хоча, як виявилося, зброя була не із його арсеналу.
Але додому Петька таки присунув. Забрався у клуню і цілісіньку ніч не стулив очей. Виждав, коли батько й мати підуть на роботу, знайшов у літній кухні в шухляді старого серванта запасний ключ і таки пробрався всередину хати.
– Васьок, я тут! – не боячись розбудити, гукнув на все горло.
Кинув сумку в коридорі і, не роззуваючись, попрямував до кімнати.
– Ще спиш, да?
Васьок, по правді сказати, дуже б навіть мріяв поспати. І Петро про це знав.
– Не вставай, я сам, – підійшов і влігся поверх покривала, міцно обійнявши брата. Той був іще малий, але навіть до нього доходили чутки про розбої Петра. Васько завжди гордився ним і тепер був розгублений.
– Я тобі дещо привіз, – усміхався у стелю старший брат.
– Мама тебе приб’є… – ледь чутно урешті відповів Васько.
Але йому й самому хотілося дізнатися, що це. Кажуть, Петро наркоман, кажуть, за дозу убити ладен. Та й чи зараз його відпустили, чи втік – ніхто не втлумачить. Але хлопчик зрадів. Може, тоді він урешті зможе заснути.
– Давай руку, – Петро приніс сумку і розклав на столі її вміст.
Скривився, коли помітив, як малий крутиться невидячим оком на боки, але ні на мить не засумнівався. Уміло затягнув джгут вище ліктя. Давати вказівки хлопчаку не довелося – відразу ж почав качати кулачок. Виходило мляво, вени на руках були слабі й легко тріскалися від дотику голки, шматки стінок залишалися на ній, та Петро не здавався. Врешті зміг потрапити в вену і, не поспішаючи, впорснути рідину зі шприца.
– Коли подіє? – прохрипів втомленим голосом Васько.
– Як подіє, то ми з тобою вже не поговоримо. Маю до тебе чоловічу розмову.
Васько кивнув, і Петро продовжив.
– Тільки ти не смійся. Передай бабі Гані, що це я випустив її курей. Грав із хлопцями в хованки. Більше не було куди заховатися, то й забіг у курятник. А ці безголові курчата злякалися й розбіглися, то на ранок лише третина повернулася.
– Це до мого народження було?
Петро згадав, як ненавидів той шматок м’яса, який мама привезла з пологового, після чого свою любов почала ділити на двох. Її, тієї любові, стачило б і на сотню, та його жадібність була безмірна. Що лише не робив, щоб нашкодити беззахисному немовляті. Спогад цвяхами врізався в скроні.
– Дідові скажи, – продовжив, – що його мопед я справив, сам справив, без батька, чуєш мене?
Васько знову важко кивнув. Намагався уявити брата, як він може зараз виглядати, але від тої уяви ще більше боліла голова, ще більше млоїло тіло, і він намагався вслухатися в слова, щоб нічого не забути.
– Зараз ти заснеш, тобі буде снитися чарівний сон… Про що це я? Ми ж із тобою обоє дорослі чоловіки. Перед тим, як ліки подіють, мушу тобі сказати дещо. У мене не було багато братів. Лише ти один. І у тебе не було вибору, тож ти не міг отримати більш люблячого брата. Але раз ти вже отримав мене, хочу щоб ти знав: я завжди з тобою.
Що за дурниці? Хіба це він хотів сказати? Хіба такими словами? Петро закусив губу, щоб не розплакатись. Насправді він і плакати не вмів. Навіть того дня, коли Васькові діагноз поставили, не зронив і сльози. І коли мати вернулася від терапевта багрова, бо той відмовився виписати рецепт на важкі знеболювальні. І коли батько подзвонив і сказав, що меншому синові лишилося усього кілька днів. От і зараз сльози йому були ні до чого.
– Пам’ятаєш, як у селі проводили газ? – раптом голос у Петра звеселів. – Сусідська Анька покликала всіх подивитися на їжачків у канаві для газових труб. Ти стояв скраю, і я штовхнув тебе. А в траншеї виявилися вужі. Ми усі сміялися, нам було смішно, а ти біг щосили по проходу і верещав, мов недорізаний! Батько тебе виловив аж на сусідській вулиці, і ти потім ще впісювався два роки після того. Я ж звалив усе на Аньку.
Малий не відповів. Його брови смикнулися, і Петро усміхнувся. Звісно, брат усе пам’ятає! Хіба таке забувається?!
– Ні… – раптом впорався зі слабким голосом Васько.
– Як ні! Не вигадуй! Більшість твоїх негараздів були через мене!
– Сніг весною танув… – мов крізь сон, мовив хлопчик, – з гори йшла вода. Канави ще не позаривали. Вони були повні води. Я ішов до Віталіка. Мене збило водою і понесло у яму… Там було дуже глибоко, а я плавати не вмів. Ти прибіг, застрибнув, ухопив мене, але вибратися не міг… На нас ішло багато води. Дуже багато… Ти дотягнувся до берези й однією рукою обхопив її, а іншою міцно тримав мене… доки нас не знайшов батько.
Дивно, але він цього не пам’ятав. Чудернацька ця штука пам’ять. Усе лихе, зроблене комусь, каменем у собі носиш, а добрі вчинки лишив пам’ятати іншим.
– Я тебе обіцяв звозити на море, – раптом видушив з себе Петро, – та канава, що ти описуєш, – то й було наше море. А хіба не так? Нам і без моря добре було удвох…
Він зовсім трішки лукавив. Якби не ця хвороба, то він рідко б дзвонив. З часом став би приїжджати додому все рідше. Потім Васько з батьком тягали б на автобус або на електричку йому передачки. І якогось літа на канікули він би не приїхав додому, а подався б автостопом через всю країну. На якісь фестивалі, з новими друзями, за новими враженнями. Він би навряд чи привозив Васькові магнітики. Та з часом Васько б підріс, закінчив школу, вступив в університет. Може, навіть у той, з якого відрахували минулого місяця Петра.
Малий заснув. На його виснаженому від болю обличчі закралося щось схоже на усмішку. Це лише дуже-дуже маленька ілюзія усмішки, але Петро не мав більше ні часу, ні права. Швидко зібрав шприц, ампулу і джгут, заховав у шухляду своєї колишньої тумбочки і вийшов на вулицю. Щоб, коли приїде поліція, не вмикали сирен і не розбудили молодшого брата. Адже вітаміни – то такі тяжкі наркотики, що можуть знеболити лише доти, доки брат тримає твою руку в своїй.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий