Щит, що зупиняє ворога

З початком повномасштабного вторгнення рф бійці 17-ї Полтавської бригади Нацгвардії України стоять на передовій. Вони – опора, яка стримує агресора та захищає наш дім.
– Військовослужбовці, які зараз несуть службу в 17-й Полтавській бригаді Національної гвардії України, брали участь в антитерористичній операції (АТО) та операції об’єднаних сил (ООС), захищаючи Україну ще з 2016 року, – розповідає начальник секції персоналу 17-ї Полтавської бригади НГУ, підполковник Сергій Луніч. – Одразу після початку повномасштабної агресії росії вони стали на оборону країни й нині продовжують виконувати свої завдання на ключових напрямках фронту.
– Сергію Анатолійовичу, міністр МВС Ігор Клименко нещодавно наголосив, що на фронті воює до 70 відсотків особового складу Нацгвардії України.
– Це дійсно так, більша частина бійців Національної гвардії України, в тому числі і нашої бригади, виконують бойові завдання на фронті у складі сил оборони, у підпорядкуванні Головнокомандувача Збройних сил України. Бійці проходять ротацію для відновлення і знову повертаються на фронт. Водночас наші військовослужбовці виконують чимало задач у Полтавській області: охороняють особливо важливі державні об’єкти та об’єкти критичної інфраструктури, охороняють громадський порядок, а також здійснюють конвоювання підсудних до судів тощо. У складі бригади успішно виконують завдання й мобільні вогневі групи, які щодня знищують ворожі БпЛА.
Нашу розмову перериває телефонний дзвінок. Неприємний. Болючий.
– Необхідно доправити тіло загиблого бійця з Донецького напрямку, з-під Урожайного, на поховання, – пояснює мій співрозмовник. – На жаль, втрачаємо побратимів, чимало хлопців повертаються з серйозними пораненнями… Є бійці, які вважаються безвісти зниклими, є такі, які перебувають в полоні, ми отримуємо цю інформацію від координаційного центру з питань полонених та зниклих безвісти. Гинуть наші герої… І хоча втрати непорівнянні з втратами противника (адже росіяни не рахують втрат серед своїх військових), кожна трагічна звістка нестерпно болить.
– Урожайне – одна з найгарячіших точок на фронті?..
– Так. Наші бійці завжди там, де найважче. 17-та бригада – одна з небагатьох у Нацгвардії, яка воювала у всіх без винятку гарячих точках: Роботине, Бахмут, Соледар, Куп’янський напрямок, Велика Новосілка… А Урожайне, Волноваха – на цьому напрямку, власне, наша бригада (а на той час ще – батальйон) й зустріла повномасштабне вторгнення, адже саме виконувала завдання в ООС. Нині там дуже важка ситуація, ворог обстрілює наші позиції з усього, що є: артилерія, КАБи тощо. Знищує фортифікації, просто рівняє з землею. Потім іде піхота. Наші хлопці — титани. Вони не лише обороняються, а й проводять успішні бойові операції. Наприклад, нещодавно спостережний пост зафіксував ворожу групу з восьми військових, які наближалися до позицій українських підрозділів. Група з чотирьох наших гвардійців, діючи злагоджено та рішуче, миттєво зайняла оборону. На відстані 150–200 метрів вони зупинили наступ, знешкодивши одразу п’ятьох. Для перехоплення тих, хто намагався відступити, висунулася додаткова група. Вони успішно ліквідували ще двох ворогів. Операція завершилася успішно. Це лише один приклад того, що сили ворога переважають чисельно в декілька разів.
– Як поповнюються ряди бригади?
– У нас служать як мобілізовані, так і добровольці, які приходять на службу за контрактом. “Гвардія наступу” — це кампанія рекрутингу, яка має на меті формування штурмових бригад Нацгвардії. З 2023 року на базі військових частин Нацгвардії сформувалися бригади наступу: “Червона калина”, “Рубіж”, “Спартан”, “Кара Даг”, “Буревій”, “Азов”, “Хартія”. Нашу бригаду ми хочемо назвати “Рейд”, тому що бійці виконують бойові завдання на передовій, постійно, так би мовити, в рейдах. Набір добровольців до штурмових загонів «Гвардія наступу” триває постійно. Приходить як молодь, так і так звані “50+”. Що цікаво, старші новобранці не хочуть відсиджуватися в тилу, рвуться в бій!
– Де відбувається навчання?
– Протягом місяця призовники проходять курс базової військової підготовки у навчальних центрах Нацгвардії. Це обов’язково. Потім вже безпосередньо у військовій частині відбувається підготовка за фахом, наприклад, для членів екіпажу бойових машин, мінометного розрахунку тощо. Наразі найбільш затребувані бойові спеціальності – стрілець, мінометник, також оператори БпЛА, артилеристи, водії. Варто зазначити, що забезпечення ми маємо на належному рівні. Щодо амуніції, харчування тощо – тут взагалі питань немає. Найбільш нагальні потреби — це боєприпаси, а також FPV-дрони, які є найбільш витратним і водночас найбільш ефективним засобом ураження ворога. Держава, звісно, забезпечує, але дуже допомагають і волонтери, такі як Батальйон небайдужих, фонд Притули та інші. Як тільки виникає потреба в чомусь — звертаємось до них.
– Сергію Анатолійовичу, і більш політичне питання. Чому, на Вашу думку, при тій міжнародній підтримці, яку має Україна (а це понад 140 країн світу), нам досі не вистачає боєприпасів, систем ППО, літаків тощо для оборони?
– По-перше, напевно, тому, що країни, в яких встановлено авторитарний режим, швидше реагують на небезпеку. Маю на увазі, що там як “хазяїн” наказав, так і буде, бо їхнє суспільство живе в страху. Не обговорюється. У демократичних же країнах все по-іншому: треба подумати, обговорити, вислухати і врахувати думки представників різних політичних еліт, суспільства. Це дуже добре, звісно, але у нашому випадку це значно затягує і передачу озброєння, й прийняття рішень в цілому. По-друге, в Україні неможлива нині побудова якихось великих заводів по виготовленню зброї, бо вся країна постійно перебуває під загрозою масованих ракетних атак. Звісно, ситуація була б набагато кращою, якби ми мали можливості виготовляти власну зброю у великих кількостях і ні від кого не залежати.
– Як військові ставляться до можливих мирних угод із втратою територій, про які так багато нині говорять наші західні партнери?
– Ми цілком і повністю підтримуємо нашого Президента в тому, що мир має бути справедливим. Будь-які поступки москві, навіть найменші, можуть стати катастрофічною помилкою, бо за 3–5 років може початися нова війна, путін на тому не зупиниться, і ми це розуміємо. Ясно, що всі хочуть завершення цього безумства. Але ж не варто забувати, якою є ціна боротьби України за свою державність за останні 10 років. Скільки людей загинуло, захищаючи країну, скільки цивільних… Ми просто не маємо права зрадити їхні ідеали, їхню самопожертву. Водночас зрозуміло, що без підтримки Заходу нам важко буде воювати із таким ворогом, який набагато переважає силою і озброєнням, та ще й має ядерну зброю. Тож у будь-якому випадку доведеться домовлятися, але, звісно, не на умовах путіна. Є надія, що коли в росії зміниться політичний лідер, у росіян буде шанс “звалити” все на нього і трохи все це “відкотити”, змінити зовнішню політику. Мовляв, ми його боялися. А за тим нормалізувати стосунки з Заходом і повернути наші території дипломатичним шляхом. Але поки що ми продовжуємо нашу боротьбу, продовжуємо захищати Україну.
І сьогодні, у День Збройних сил України, від імені командування 17-ї Полтавської бригади НГУ я хочу привітати всіх захисників України! Сьогоднішні захисники – це не лише кадрові військовослужбовці та офіцери, а й ті, хто взяв до рук зброю в перші дні війни, залишивши своє цивільне життя. Вчителі, підприємці, інженери, музиканти – усі вони опанували військову справу й свідомо стоять пліч-о-пліч із досвідченими професіоналами, об’єднані спільною метою. Ви Герої, кожен з вас! Усіх єднає бойове братерство – символ сили та єдності всього народу. Ми всі боремось за те, щоб кожен українець міг жити у вільній країні, щоб діти росли під мирним небом, а українська культура й історія зберігалися для майбутніх поколінь. Зі святом! Слава Україні!

Розповідає Едуард, позивний «Яруха», стрілець 17-ї Полтавської бригади НГУ:
«Одного разу нас направили облаштовувати позицію в сірій зоні – ділянці між нашими та ворожими позиціями. Під час роботи нас помітив ворожий дрон, і невдовзі розпочався мінометний обстріл.
Вибухи лунали навколо, земля злітала в повітря. Ми розуміли, що ситуація критична. У повній амуніції, з важким боєкомплектом та зброєю, ми пересувалися між вибухами мін. Вага всього спорядження тиснула на плечі, ноги тонули в ґрунті. Часто ми падали – іноді через нерівну місцевість, іноді від вибухової хвилі. Але підтримка товаришів була незамінною: ми допомагали один одному піднятися, переносили частину вантажу, надавали першу медичну допомогу.
Старший групи вирішив відступити на запасну позицію. Ми зайняли оборону та чекали на підкріплення. Однак через інтенсивні обстріли допомога не змогла дістатися до нас. Ми трималися так півтора дня, відбивали вночі пересування в наш бік ворожої піхоти, поки не скінчилися боєприпаси, вода і їжа. Наш сержант прийняв рішення повернутися на вихідну позицію – це був єдиний шанс…
Одним із найскладніших моментів була евакуація загиблих побратимів. Доводилося повертатися в зону обстрілу, щоб забрати полеглих. Ризик був величезним: ворог уважно стежив за кожним рухом за допомогою дронів. Щойно ми наближалися, обстріл поновлювався з такою інтенсивністю, що рухатися було майже неможливо. Всупереч небезпеці, ми відчували обов’язок повернути товаришів додому. Після такого починаєш цінувати кожну мить життя. Моя головна мрія – щоб ця війна закінчилася. Хочеться, щоб люди жили вільно і без страху».

Розповідає Філ, до війни він працював на шахті в Кривому Розі:
«Одним із етапів моєї служби стали Бахмут і Соледар, де я зіткнувся з новою реальністю війни. Це був зимовий період, і умови служби були надзвичайно важкими. Було дуже холодно, але не можна було розтопити пічку, бо ворог одразу б нас виявив. Постійні штурми не давали перепочинку. Коли атаки були особливо інтенсивними, ми не могли залишатися на позиціях більше доби – фізично це було неможливо витримати. У Соледарі ворог штурмував зі світанку до заходу сонця, не припиняючи нападів. Там була величезна кількість противника – кадрові військові, зеки і «вагнера». Ми відбивали атаки з ранку до вечора.
Російські війська активно використовували дрони для розвідки та атак. У Бахмуті й Соледарі у них було надзвичайно багато дронів. Ці штуки не тільки стежили за нами, але й скидали гранати на наші позиції. Потрібно було бути напоготові щохвилини. Вуличні бої були настільки інтенсивними, що доводилося стріляти, спілкуючись по рації, приблизно визначаючи, з якого вікна ведеться вогонь. Щільність вогню була такою, що часу на прицілювання просто не було. Бої велися на коротких дистанціях, іноді всього за кілька метрів, що вимагало максимальної концентрації та оперативності».

Розповідає Юрій із позивним «Старий»:
«Коли ми зайшли в Бахмут, це здавалося нереальним: вибухи, стрілянина, евакуація поранених. Це був зовсім інший світ, про який раніше бачив лише у фільмах.
Одного дня під час чергового завдання наша група потрапила під масований мінометний обстріл. Все почалося дуже раптово. Ми рухалися до точки, де треба було забрати двох поранених. Перший вибух пролунав у 20–30 метрах від нас, і земля під ногами буквально здригнулася. Ми залягли, намагаючись зрозуміти, звідки стріляють. Над нами свистіли осколки, а часу на роздуми не було. Разом із побратимами я вирушив до укриття, де лежали поранені. Коли ми дісталися до них, один із хлопців уже втрачав свідомість. Інший був поранений у ногу і майже не міг рухатися. Ми з хлопцями швидко перев’язали їх, аби зупинити кровотечу. Не було часу навіть на базові перевірки, треба було швидко забирати їх звідти.
Повертаючись із пораненими, ми потрапили під черговий обстріл, цього разу з артилерії. Один із наших хлопців підсковзнувся, і ми на секунду думали, що втратимо ще когось. Але нам вдалося витягти обох і дістатися до точки евакуації. Коли ми передали їх медикам, я зрозумів, що кожен з нас дивом вижив того дня. Після закінчення війни я хочу більше часу проводити з родиною. Саме родина стала для мене головною цінністю. Після всього пережитого ти розумієш, що не можна марнувати жодного дня».

Ірина РОГОЖИНСЬКА
“Зоря Полтавщини”
При підготовці використані матеріали групи інформації та комунікації 17-ї Полтавської бригади НГУ.