Що із серця не вийде,  те до серця не дійде…

Що із серця не вийде, те до серця не дійде…

20 липня моїй колезі, журналістці, редактору газети «Вісті Хорольщини» Наталії Олександрівні Ватулі виповнюється 50. Що не кажіть, чудовий вік, коли уже багато що знаєш і багато вмієш. Недаремно ж жителі Піднебесної стверджують, що життя справжнє починається лише після п’ятдесяти. Й онуки підростають, і часу побільшало. Час реалізовувати себе, час підійматися до зірок. Тож хочу показати, як відбувалося становлення талановитої журналістки, тонкого психолога людських душ, умілого організатора.
Маленька батьківщина Наталії Олександрівні – село Трубайці на Хорольщині, гарне село, розкішне. Працюючи у хорольській газеті після закінчення факультету журналістики Київського держуніверситету, я частенько вибирав саме ці сільські стежини. З Хорола – на Вишняки (історія засвідчує, що там і Тарас Шевченко бував), а потім повертав направо і далі – на Костюки, ж самі Трубайці, далі на Бовбасівку, аж до мосту через річку Хорол. А далі вже починався Семенівський район. Для мене важливо було, щоб двоколісна конячка (мотоцикл «Восход») не підвела.
Якби тут жив, приміром, Григір Тютюнник, то знайшов би у Трубайцях чимало прототипів своїх письменницьких героїв: і воїнів-фронтовиків, і трударів хлібного лану, і любителів телескопа (щоб за зірками спостерігати), і сміливців-парашутистів. Ось серед такого барвистого світу зростала юна Наталя, дівчина зі справжнім полтавським іменем…
– З яким настроєм, Наталіє Олександрівно, зустрічаєте своє перше п’ятдесятиріччя? Чи згодні з тим, що справжнє життя починається десь після 50-ти?
– Цю дату я, звичайно, зустрічаю з оптимізмом. Кожний період в житті – це якась нова сторіночка. Я вже ось і бабуся, у мене є дворічний внучок Мирославчик. Багато чого вже зроблено у минулому, чимало шляху пройдено, у тому числі й журналістського. Багато хто з читачів знає, що маю й авторську читацьку сторінку «Наталя». Моя колега, радіожурналіст Владиліна Балухата зазначає: «Ця сторінка, «Наталя», завжди тішить і зігріває серце. У цій сторінці прочитаєш про те, за чим сумує читач… Людям хочеться живого матеріалу. Саме такий матеріал знаходжу на сторінці «Наталя» – про долі жіночі, про світ їхніх захоплень».
– Кажуть, що Ви спочатку пишете матеріали від руки на папері, а вже потім набираєте на комп’ютері?
– Так було колись. Коли пишу рукою, всі почуття передаються від серця. Знаєте, що не із серця вийде, то до серця не дійде. Зараз стараюся економити папір, тому відразу набираю тексти на комп’ютері. Люди є мірилом усіх цінностей ще зі шкільних років.
…Наталя любила писати шкільні твори на вільну тему. І цей творчий процес ой як їй подобався. За ті твори Наталя отримувала найвищі оцінки. Тоді і з’явилося у школярки бажання писати до газети невеликі замітки. А коли стала членом гуртка юного кореспондента «Пролісок», що діяв при редакції районної газети, то бажання стати журналістом зміцніло. І отой «Пролісок» визначив усе життя моєї героїні.
Учителька української мови та літератури Ніна Миколаївна Шкарупа помітила і вийшла на працівників редакції хорольської газети. А «Пролісок» очолював на той час відповідальний секретар Вячеслав Теренько. Пізніше він став головним редактором.
І ось Наталя уперше приїздить до редакції – з неабиякою цікавістю, з хвилюванням. Привезла із собою вірша. Тепер, багато років по тому, зізнається, що виявилася та поезія слабкуватою. Але поради, що висловив Вячеслав Іванович, не розчарували дівчину, а мобілізували. Почала писати до газети… Матеріали йшли без великої правки, і юну авторку це окрилювало.
– Той, хто Вас добре знає, стверджує, що доля могла усміхнутися зовсім по-іншому – Вам пророкували педагогічну, освітянську ниву?
– Я була піонервожатою, постійно у гущі учнівських проблем. У ті роки у школі була традиція: старші класи брали шефство над молодшими, я у восьмому класі опікувалася четвертокласниками. Діти не мали особливих талантів, а брати участь у різних шкільних заходах мали велике бажання. Мені було цікаво з ними працювати. Минуло трохи часу, і ці четвертокласники почали займати різні призові місця. Мені вдалося знайти з ними спільну мову. І як результат – на День квітів зі своїми композиціями ми зайняли у школі перше місце. Потім – інші перемоги. І складалося враження, що вони хотіли б, щоб я у них була класним керівником. За цю шефську роботу я була відзначена грамотою Всеукраїнської молодіжної організації. Учителі почали мені радити здобути педагогічну освіту, батьків моїх переконувати. Я любила фізкультуру, після уроків залишалася у спортзалі. У теніс грали, навіть займалися боротьбою. Мрія з’явилася стати учителем фізкультури. Активно брала участь у змаганнях, змогла виконати нормативи першого юнацького розряду з легкої атлетики. І зі стрільбою виступала на змаганнях. А ось уже у десятому класі почала активно займатися газетярською справою. Часу вже було обмаль. Факультет журналістики, як відомо, був творчим факультетом. Окрім державних екзаменів, до них ще треба було достукатись!
…Документи у дівчини прийняли, вона навіть пройшла творчий конкурс. З цією метою для абітурієнтів була організована творча зустріч із поетом, класиком нашої літератури Борисом Олійником. І цей конкурс Наталія успішно подолала. А щодо творчого доробку… Виявилося замало… Сімнадцятирічна Наталія Ватуля пішла проситися на роботу в редакцію. Посади вільної не було. Не хотілося різко відмовляти дівчині, і редактор прийняв прямо-таки Соломонове рішення: «В одному із сіл нашого району – Червоний Хутір – живе столітня жіночка, напередодні ювілею зустріньтеся із нею, поговоріть і підготуйте матеріал – через день, уранці, принесіть у редакцію». А потім ще й додав: «Зумієте підготувати якісний матеріал – отоді й візьмемо на роботу».
Це було майже нездійсненне завдання для Наталії. Семенівський район був абсолютно незнайомий, зимова віхола позамітала дороги і поля. Про редакційний транспорт редактор чомусь не згадав. Про яке виконання редакційного завдання може бути мова? Заздалегідь програшна ситуація. Та не тільки для Наталії. Поселилася вона у райцентрівському готелі. Тоді ще ходили пасажирські громадські автобуси. Узнала дівчина розклад, буцімто якийсь ПАЗик проходить мимо Червоного Хутора, а увечері повертається назад. Ним і поїхала моя юна героїня. На якійсь зупинці автобус зупинився, двері відчинилися. «А далі куди?» – спитала у водія. «Тут і дороги до цього хутора немає, – відказав той. І додав: – Краще ідіть полем».
І Наталія, прогрузаючи по коліна в сніг, пішла полем. І промокла, і змерзла. І картала себе, але мужньо, крок за кроком, йшла. І знайшла ту хатину зі столітньою ювіляркою. І була неймовірно вражена тією хатиною, особливо розмальованою піччю – у мальвах, у квітах. Це наприкінці двадцятого століття таке диво зустріти – хату-музей, у якій жили люди! А кімнати – у вишитих рушниках. Бабуся була, як у казці, на тій печі. А про неї розказувала її донька, бабуся вже не могла сама розповідати, бо була і сліпа, і глуха. У тій хатині кореспондентку Наталію зустріли гостинно – обігріли, обсушили, напоїли чаєм. А ввечері, тим же ПАЗиком, повернулася до райцентру, до своєї кімнати у готелі. І була така розтривожена, схвильована почутим і побаченим, що відразу сіла за стіл. І на ранок матеріал під назвою «І на тім рушникові…» був у редакції. І редактор був вражений, а це був Анатолій Григорович Мазур. Викликав бухгалтера і сказав: «Я дав слово цій дівчині: якщо вона якісно і вчасно виконає завдання… Ми беремо її на роботу!»
Як воно буває, розповів про історію, пов’язану з редактором Анатолієм Мазуром, немов і про чужу історію, а згадав і свою життєву новелу. Він і мене брав на роботу. Хоч кілька слів про незабутнє, бо, бачте, усе взаємопов’язано. Анатолій Мазур як журналіст з 1977 по 1988 роки працював у редакції Козельщинської райгазети. Жнивна десятирічка була у нього, ваговитого досвіду набралося. А 17 березня 1987 року зустрів мене на залізничній платформі вокзалу. Вперше побачив, уперше простягнули руки один одному. Він уже в статусі заступника редактора. А пішли не до кімнати радгоспівського гуртожитку, він запросив до себе додому, познайомив зі своєю сім’єю. Як потім з’ясувалося, Анатолій Григорович у газетярській справі практично все умів: і словом володів, і кореспондентську справу знав, як і господарські речі (і де дістати запасні частини до редакційної автомашини, і папір де дістати, і з кадрами як повестися). Його досвід став корисним і для моєї нової редакторської справи. Друга половина вісімдесятих років – початок дев’яностих були складними роками, як їх називали, «лихими».
Наталія Ватуля настирливо торувала свою життєву стежину. У Львові закінчила один із найпрестижніших на той час вищих навчальних закладів – Українську академію друкарства імені Івана Федорова, факультет видавничої справи та журналістики. До речі, в ті роки подібний навчальний заклад був лише у двох містах колишнього союзу – у Львові та Москві.
До молодої дівчини прийшло кохання, вона створила сім’ю, народила донечку Яну, виховала, виростила її, дала вищу освіту. Разом зі своїм чоловіком Олегом Яна закінчила медичну академію. А нині разом виховують дворічного Мирославчика.
Наталія Олександрівна не зраджує обраній газетярській праці, журналістиці. Ось першого серпня буде рівно 26 років, як переступила поріг Хорольської редакції. На різних була посадах, а ось уже п’ятий рік вона – головний редактор та директор редакції Товариства «Вісті Хорольщини».
Кредо Наталії Олександрівни як журналістки дуже просте. Вона любить людей, любить з ними спілкуватися. Було й таке: з механізатором, героєм своєї журналістської розповіді, розмовляла у кабіні працюючого комбайна. А як тепло стає на душі, коли згадує зустріч із доярками на фермах. Вони теж відповідали на запитання, виконуючи свою звичну роботу. Дзвеніли цівочки молока у дійницях, а кореспондентка слухала і все записувала у блокнот.
Навколо нас, підкреслює у розмові Наталія Олександрівна, у кожному селі і місті багато чудових, талановитих, розумних людей. Про них треба писати, щоб інші читали і прагнули стати кращими. Часто її героями стають талановиті, цілеспрямовані особистості. І найбільше вона любить свою роботу. А можливість спілкуватися з цікавими людьми дуже наснажує.
Сьогодні творчий доробок Наталії – це безліч статей, нарисів. Її творчість оцінена достойно. У 2013 році за значний особистий внесок у розвиток району, вагомі успіхи у професійній діяльності, громадській роботі, за визначні заслуги та досягнення у вирішенні завдань соціально-економічного розвитку району, активну благодійну та громадську діяльність відзначена ювілейним знаком «90 років утворення Хорольського району». В 2014 році в обласному конкурсі на краще висвітлення участі жінки у суспільному житті та економіці Полтавщини Полтавська спілка жінок «Чураївна» та відділ у справах сім`ї та молоді ОДА нагородили Наталію Олександрівну дипломом за І місце.
Наталія за свою нелегку працю має ще й багато інших відзнак – дипломи Національної спілки журналістів України, почесні грамоти обласної та районної рад. Але головне для неї те, що читач знайде щось цікаве для себе у кожному номері газети. Хоч маємо дуже багато різних друкованих видань, телеканалів, Інтернет, але «Вісті Хорольщини» мають останнім часом стабільні тиражі. Газету передплачують, чекають у сотнях сімей, цінують і поважають. А це для справжнього журналіста – найбільша нагорода.
Наталія Олександрівна встигає і в інших повчитися, щось цікаве й важливе започаткувати. При п’ятьох редакторах працювала, але перший, Іван Микитович Гриценко, 25 років, як його немає, – незабутній. Його мудрі життєві поради завжди служать їй дороговказом. Анатолій Михайлович Олійник проявив себе як фундатор, ми, рядові газетярі, почували себе поруч із ним, як ото у Бога за пазухою. В’ячеслав Теренько створював, забезпечував широкий простір для творчої роботи, для прояву творчої ініціативи. Юрій Лисенко до редакції прийшов із адміністративної та партійної роботи. Він очолював редакційний колектив у складні реформаторські роки. Від нього надходили цікаві журналістські ідеї. Зокрема та ж сторінка «Наталя» – його ідея. Надзвичайно цінує творчих людей. Колектив хорольської газети невеликий, але дружній. Оператор комп’ютерного набору і верстки Таня Васильченко вміє якісно й естетично сформувати сторінку і в цілому номер газети – оскільки в редакції немає відповідального секретаря, то її роль неабияка. Завжди готова до плідної праці Марина Гринь – вона і кореспондент, і обов’язки коректора виконує. Двадцять років у редакції пропрацювала бухгалтером Тетяна Миколаївна Панікар. На жаль, півроку, як її не стало. Сумлінною зарекомендувала себе менеджер із реклами Наталія Лобода. Бухгалтером нині працює Оксана Терентьєва, привітна, професійна, комунікабельна.
– І все ж таки, Наталіє Олександрівно, що найважливіше у журналістиці, на Вашу думку?
– Звичайно, це любов до професії, відданість їй, жертовність, а все інше – додається…
– Ви народилися серед літа. Певно, ця пора року найбільше подобається?
– Ні, для мене кожна пора року має свої чари, не лише літо. Осінь – золотокоса, зимонька – рум’яна, весна оновлює світ, а з ним і ти оновлюєшся.
– На Вашій життєвій дорозі зустрічалися люди, які чимось вплинули на Вас, запам’яталися?
– Звичайно, таких людей було чимало. Це – учителі школи, мудрі односельці, а потім – викладачі академії. Хочу згадати, приміром, радіожурналістку обласного радіо Владиліну Іванівну Балухату. Вона хоч на той час уже і не працювала, але знайомство із нею та спілкування додали снаги, мотивації до плідної праці. «І себе треба цінувати, – часто підкреслювала колега, – і щоб люди тебе шанували – це так важливо!»
– Чи був фільм, який любите переглядати?
– Люблю історичні фільми переглядати, ліричні, де яскраво зіграні людські долі, зрозуміло, із чистим світлим коханням. У юнацькі роки з цікавістю переглядала фільм «Чотири танкісти і собака» та інші.
– Яка риса людська Вам найбільше до серця?
– Для мене найважливіше – порядність і доброта.
– І останнє. Скористаюся досвідом тележурналіста Володимира Познера, котрий свої інтерв’ю завершує запитанням: А раптом… А раптом станеться велике диво, і Ви на своїй життєвій дорозі зустрінете… Творця усього сущого, усього видимого і невидимого, зустрінете Бога. Що б Ви у нього запитали або що б попрохали?
– Я б попрохала, щоб Він, наш Творець, вплинув на землян, на світ. Щоб вони були добріші. Тоді і світ буде мінятися. Зрозуміло, тоді і війни будуть зникати, і зла поменшає. І життя б наше тоді ставало гармонійним.
Отож хочеться побажати ювілярці духовного та фізичного здоров’я, Божої благодаті і, звичайно, творчої наснаги.

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ
Член Національної спілки
журналістів України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий